Парад планет

Може, й справді мізкує над симптомом психічної подушки Дюпре, хіба вгадаєш, але з яких це пір заказано мізкувати? Крякнувши досадливо, голова кол­госпу Михайло Григорович війнувся геть із корівника.

Може б, і не війнувся так безпечно, якби знав, що біля скребкового транспортера трудиться фізичне тіло стар­шого куди пошлють, а в цей час астральне тіло Хоми ой як далеко залетіло від колгоспу "Барвінок", непорушно повисло зараз над сірим від спеки ярмарковим майданом гватемальського містечка Демокрасія, а цей майдан об­ставлено загадковими магнітними бовванами, рубаними з граніту стародавніми ольмекськими майстрами, й лице в Хоми — загадкове, наче в магнітного боввана...

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТИЙ,

у якому старший куди пошлють вибігає наперед науково-технічного прогресу ще далі, ніж досі, вкрай дивуючи свою рідну жінку Мартоху, котра не може змиритися з Хомою-тракторозавром і з його жаскими машинно-людськими пристрастями

Фук на фук як піде, то з того нічого не буде, але Хома не тільки фуків надбав і в фуках розкошував, Хома вмів готувати — вмів і подавати, не накладав батька свого лисого, а матір голомозу... Отож і з цього фортеля, який закономірно викинула науково-технічна революція у Яблунівці, дивуватись негоже, щоб не скидатись на того Семена, який очкур зав'язав — та й думає, що поро­зумнішав...

Стояла прозора, сонячна осінь. По садах світились до­стиглі пізні яблука, ясне павутиння бабиного літа пливло над селом, наче беззвучні срібні струни. Коло школи дитячі голоси на перервах палахкотіли, наче фейєрверки. Пахло присохлим канупером, зів'ялою м'ятою, пасльоном. У полях орали на зяб, і механічна тракторна музика хвилями напливала на село.

Мартоха пополудні шаткувала капусту в сінях, і все їй не йшов із голови Хома, котрий як подався зранку на корівник, то й досі. Авжеж, не пропаде, а як раптом у яку халепу впаде?.. З вулиці долинуло глухе гортанне рокотання трактора, далі вже той трактор гомонів коло воріт, загуркотів на обійсті. Виглянула жінка з сіней, кого це там хороба принесла, аж на тракторі — Хома благо­чинний, усмішка телесується на вустах, наче голий на їжаку.

— Радуйся, Хвесе, кіт сало несе, радуйся вельми, бо вже перед дверми! — дорікнула Мартоха, бо яка б це жінка не дорікнула, коли її чоловік вештається десь.

— Трактор вибивав у колгоспі, щоб городець свій зо­рати! — провинно крикнув Хома з кабіни.

— А чи не бігав часом твій бичок без вірьовочки?

— А, Мартохо, ти шпетиш, а сонце світить! — буркнув грибок маслючок та й в'їхав на город.

Поки він там орав, то Мартоха шаткувала капусту на шатківниці, а потім, одтерпнувши серцем, заходилась го­тувати вечерю для чоловіка, бо хоч і волоцюга, хоч, може, його бичок усю ніч і гасав без вірьовочки, але ж трудівник, але ж і трактора припер на обійстя але ж і замість. тракториста сів у кабіну, бо, видать, усі ме­ханізатори зараз коло колгоспного фунту пораються.

Хома доорав латку городу, бо скільки там орати, коли в руках не заступ І навіть не кінь, а машина, що вергає землю за багатьох коней.

— А йди-но вечеряти! — покликала Мартоха, коли чо­ловік зупинився з трактором коло хліва.

Хома сидів у кабіні і всміхався так, наче виграв по грошово-речовій лотереї електробритву "Харків".

— Давай сюди, на трактор, — сказав грибок маслючок.

— На трактор? — здивувалась Мартоха, й від здивування її ліве око стало наче к лісу, а праве наче ні к бісу. — Може, ти така вже важна птиця — чи шпак, чи хом'як, чи перепелиця?

— Та встати не годен, — нітився Хома в кабіні. — Так що вечерю сюди неси...

— Га? Побраталася свиня з пастухом, еге? — розгніва­лась Мартоха. — Десь цмулив горілку цілу ніч, що ла­маєшся ото на макарони? Ось я тебе погодую, стривай!

І Мартоха, випускаючи злих шершнів із розсерджених очей, відчинила дверцята кабіни, смикнула чоловіка за руку так, аж мало з плеча не вирвала. Грибок маслючок скривився від болю, наче отой виграш по грошово-речовій лотереї йому лиш приснився, проте до сидіння трактора як приріс. Жінка, гніваючись, уже й за поперек ухопила, а Хома сидів, мов скеля, непорушний. Лиш розгойдувався трактор на колесах, наче нечиста сила ним тіпала.

Та не я буду, п'янице, коли на оберемку в хату не занесу тебе. Ич, як налюрився!

— Мартохо! — молитовним голосом сказав грибок мас­лючок, наче до самої Божої Матері звертався. — Та не зрушиш із місця, бо я приріс до трактора, а трактор приріс до мене!

— Бачу, ти не навчишся розуму ні до старості, ні до смерті! — пасіювала жінка, намагаючись вирвати чоловіка з кабіни. — Бачу, не купиш ума, як нема!

— Мартохо, вгамуйся! — благав роздосадуваний грибок маслючок. — У старовину колись у Яблунівці водились динозаври, а я, може, записався в перші тракторозаври!

— Куди, куди?

— В тракторозаври!

Мартоха зів'яла на виду, як згасає шпаркий вогонь, залитий водою.

— Динозаври... — шепотіла з жахом в очах. — Тракто­розаври...

— Ну, колись на землі водились кентаври, — поклавши руку на кермо, заспокійливо мовив старший куди по­шлють. — Звиняй, до половини чоловік, а до половини кінь.

— З якої половини чоловік, а з якої половини кінь? — прошепотіла.

— Згори до пояса чоловік, а нижче пояса кінь.

— Лишенько! — зойкнула. — Нижче пояса — кінь...

— Та не бійся, Мартохо, — заспокоював Хома, — бо я нижче пояса зовсім не кінь.

— А хто ж ти нижче пояса?

— До пояса я людина, а нижче пояса — трактор.

— Лишенько! — знову зойкнула Мартоха, й серце їй у грудях гуркнуло, наче йорданська крижина під залізним ломом. — Нижче пояса — трактор!..

Хома на тракторі скидався на отого винуватого ведмедя, що корову з'їв, а Мартоха коло трактора скидалась на оту винувату корову, що в ліс зайшла, тому-то й зі світу зійшла.

— Не журись, Мартохо, ще не в таких бувальцях бували, не первина!

Й тоді Мартоха, ламаючи руки і кусаючи губи, тихе­сенько заголосила, клянучи на чому світ і долю свою, й науково-технічну революцію, й чоловіка. Бо в інших яб­лунівських жінок чоловіки як чоловіки, попереду прогресу не біжать і від прогресу не відстають, а цьому пришалимоненому Хомі найбільше треба. Від динозаврів і кен­таврів — прямісінькою дорогою в тракторозаври! Вона кляла той день, коли Хома, прокинувшись уранці, побачив сяйво над її головою, кляла його захоплення магією, і зловживання санс-енергією, і макробіотичний дзен, і со­рокаденне голодування, й шефів-роботів (особливо ж того волоцюгу Мафусаїла Шерстюка!), й машину часу, й не­видимого грибка маслючка. Мартоха навіть кляла виходи старшого куди пошлють в астрал, про які лише інтуїтивно здогадувалась, бо вже коли він виходив в астрал, то не марно, Хома не з тих, що виходитимуть марно.

Хома слухав із філософським спокоєм, а коли Мартоха вмовкла, новоявлений тракторозавр озвався:

— Мартохо, не шукай винних, бо, либонь, сама най­дужче винувата. Еге ж, якби ото колись давно не пози­чала мене за телицю спекулянтці Одарці Дармограїсі, то не було б такого гармидеру. І ніколи б я не став тракторозавром, от!

І тільки Хома перейшов у наступ, Мартоха вмовкла, бо жінки люблять відчувати над собою тверду чоловічу руку. І хоч, може, сьогодні це була рука тракторозавра Хоми, але ж!..

— А як тепер тобі на душі чується? — поспитала при­мирливо. — Чи й душі немає?

— Душа була, душа є, — оговтуючись, заспокоїв грибок маслючок, себто тракторозавр Хома. — Замість кричати взяла б та роздивилась мене краще.

Либонь, він хотів ще й похвалитись!

— Не в кожного яблунівця є очі та ще отакі фари, як у мене, — вів розсудливо. — А поглянь на колеса на гумовому ходу! Дідуньо Бенеря похвалиться такими ко­лесами? Навіть у директора школи немає й не скоро будуть.

Залоскотана погордними словами тракторозавра Хоми, відтерпла душею Мартоха, цікавіше стала приглядатись до явленого перед її очі науково-технічного дива. А те диво, оговтуючись і набундючуючись, гомоніло:

— Маю такий передній міст, що ніхто з чоловіків у Яблунівці не має!

— Еге ж, маєш доброго моста, хай би він тобі запався...

— А бак для пального? Знаєш, скільки заливаю літрів?..

— Знаю, як ти позаливаєш собі фари...

— А коробка передач — безвідмовна!

— Спробуй тобі відмовити...

Усім хвалився Хома, чого в інших катма. Й гідропідсилювачем рульового керування, й повітроочисником, й водним радіатором, і генератором. Натискав на педалі керування гальмами, але якось чудно так, що вони самі в нього натискались, адже Хоми вже знизу не було, знизу була заводська машина! Й так само не міг нахвалитись важелем ручного керування, регулятором паливного насоса й важелем переключення передач. Заінтригована Мартоха навіть до мотора позаглядала — мотор був теплий, пахло від нього бензином, соляркою, мастилом. Посміливішавши, вона вказівним пальцем поторкала муфту зчеплення — й раптом тракторозавр Хома зареготав:

— Та не лоскочись, Мартохо!

А вона, лукава, щоб досадити чоловікові, який ото надумав випередити науково-технічний прогрес, не тільки однією рукою лоскотала йому муфту зчеплення, а й дру­гою лоскотала генератор. Звісно, тут сміхи взяли б і трак­тор, а що вже тоді казати про тракторозавра Хому, який навіть звичайнісінькою людиною любив пускати смішки з гречаної лемішки! Отож він і реготав, граючи карими очима, здригаючись тулубом і дригонячи колесами,

— Облиш, Мартохо, — благав, — бо кольки штрикають аж в основний циліндр гідравлічної системи! Годі, бо щось булькає аж у масляному насосі!

— Я тобі зла не кою, а тільки веселю рукою, — під­сміювалась капосна жінка.

А в тракторозавра Хоми від сміху виступили сльози не тільки на очах, а й на фарах.

— Мартохо, ти не русалка, а я не парубок, я тракто­розавр, у мене від твоїх лоскотів судомить педаль ножного керування регулятором паливного насоса. Як стану від сміху калікою, то хто мене такого відремонтує, чи поду­мала?

— А ти про мене думав, коли на тракторозавра обер­тався, га? Ти зі мною радився? А як ти тепер у паспорті писатимешся? А за статтю ким будеш? А за національ­ністю? Тебе мати такого не народжувала, зроду-віку таких українців у світі не знано. Хіба пісні чи казки для отаких тракторозаврів складено? Одарка Дармограїха не взяла б такого тракторозавра в позичку!

— За Одарку не ручайся, — буркнув Хома.