Нарешті Ецій спитав:
— Ти був єси в Аттіли, знаєш його й воїв гунських; що повідаєш сьогодні ти, коміте Ромуле?
Ромул нахилив низько стрижену сиву голову. Що б він міг порадити?
— Треба примовляти Теодоріка, — відповів Ромул.
Се знали всі, але як його примовити? Й раптом Ромулові спало на думку щось геть нове. Він недовго обмірковував:
— Знаєте всі сенатора Мецілія. Літорій уже примовляв Теодоріка. Ецій — такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю Мецілія. Теодорік вельми вірує старому сенаторові — те я добре відаю.
Те відали й усі тут присутні, й Ецій сам собі дивувався, як то він забув про старого сенатора. Він пильно поглянув на кожного, й у всіх у вічу була надія...
Через двадцять днів білий, як сметана, й досить опасистий сенатор Мецілій, який уже давно відійшов од державних справ і насолоджувався тихим спокоєм у своєму галльському маєтку на березі мальовничого озера, звідки видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очі велеміжного Еція. Не давши сенаторові спочити після важкої дороги через увесь Центральний гірський масив Галії, воєвода римський виклав сутність його місії.
Мецілій загалом знав, про що йтиметься в розмові, й не дуже охоче їхав сюди. Але він і сам був зацікавленою особою в сій війні, й не вельми впирався на вмовляння.
Вони сиділи в ясно-синій полотці головнокомандувача тільки вдвох, і лише кроків за десять стовбичили, незворушно розставивши голі ноги, обплутані ремінцями сандалій, два вої в гривастих шоломах. Один тримав шуйцю на руків'ї короткого меча, інший був озброєний сулицею з широким сталевим овершям. Ецій сказав:
— Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Літа 439-го вказав єси готам мир — і вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз на меч.
Сенатор мовчав і думав про те, чи згадає Ецій про його маєток. І воєначальник таки не проминув кинути свій головний козир:
— Твоя земля лежить у підніжжі гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунів тут, Аттіла поведе їх на полудень, щоб злучитись із головними силами вандалів...
Мецілій посміхнувся. Ецій міг і не підкреслювати сього. Але се була суща правда. На березі чудового озера в нього прекрасна вілла, й квітучі поля, й ні з чим не зрівнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Іспанії, натраплять на його маєток і вщент зруйнують його. Та й самого Мецілія навряд чи пожаліють — відомого царедвірця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулі часи. Але Мецілій був досвідчений оратор і політик, він не міг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користі. Вдавано безпорадно розвівши руки, він схилив долу очі.
— Коли такий високий між молить мене о поміч, я не потраплю відрікти йому.
Й хоч хитрість вийшла не дуже глибока, та Ецій якомога міцніше потиснув сенаторові його білу руку, що, здається, ніколи не знала ні меча, ні сулиці.
Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворі йшов дрібний і майже осінній холодний дощ, побрався верхи на захід шукати табір невловного Теодоріка. Ецій же, переконаний в успішному завершенні його місії, наказав своїм і Ромуловим легіонам просуватися в тому ж керунку — назустріч готам.
Конунг Теодорік і справді не зміг відмовити своєму давньому другові Мецілієві. Сенатор сказав йому головне:
— Якщо гуни здобудуть гору в раті сій, вони зметуть і тебе, й твій народ. І доведеться готам знову шукати притулку собі на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобі я. Ти ж відаєш, я здавен маю любов до готів. Чи не досить їм тинятися по світах? Рим одвів їм Ланди — найкращу землю між Піренеями та Гаронною. Коли станеш під прапор великого Риму, імператор дасть тобі й землі за Гаронною — до самої Луари... Коли ж ні — сам знаєш Аттілу. Та й Гейзерика з вандалами — такоже.
Конунг Теодорік Рудобородий міркував і зважував два дні, третього ж уранці наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська рать пішла вгору понад лівим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну, Ендр та Шер, вони заглибились у лабіринти ста озер, що мали назву, дану їм галлами, Солонь. Вода в озерах була й справді мало придатна для пиття, зате сюди навряд чи наважилася б ступити кінна рать Аттіли.
Тут із Теодоріком і зустрілися легіони Еція та Ромула. Незабаром привів своє ополчення й Літорій.
У середині п'ятого місяця травного сполучені сили римлян і готів, маючи в собі численні слов'янські полки, підвладні Римові, були на місці. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Міровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив і жону, й малого сина свого, й безліч можів ратних.
У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозі могутню римську фортецю Генабум [23] Вишата робив се на власний розсуд. Лишивши в Стреберній, тобто в Аргентіарії, міцну залогу на чолі з досвідченим воєводою витичівським Стоїменом, він вирішив просунутися далі на захід, щоб, коли настане день рішучої раті, а той день швидко близився, руське воїнство мало міцний правий бік.
Вишата копієм вийняв дві фортеці: Скалон на березі річки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень і схопив міцною підковою Генабум, що здіймався чорними кам'яними стінами над неосяжною рівниною високого правого берега Луари.
Про те, щоб узяти копієм і сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стіни півтора дня, Вишата відтяг воїв на сотню сажень і наказав обкласти Генабум за всіма правилами облоги. З обозів було підкочено до стін громохкі тарани та інші стінобитні вежі, розкарячені кидуни метали через мури каміння й важкі стріли, схожі на велетенські сулиці з конопляними хвостами: міцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можів, на лук ставили стрілу, підпалювали прядиво й пускали. Стріла з ревінням неслася через городські мури, тягнучи по собі довгий і чорний хвіст полум'я та диму, й викликала в городі ґвалт і пожежі.
Коло трьох воріт городу стояли захищені цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кінцях колод. Вони лунко били в дубові, ковані міддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бік захисники ввесь час підпирали ворота сохами й кам'яними брилами.
З-поміж визубнів заборола городської стіни стріляли з луків простими й важчими стрілами, й хоча се не дошкуляло тим, що підковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранів та веж.
З ними боролися тими-таки стрілами: зумисні вежі, які могли вищати й нижчати, піднімалися на рівень стінного зуб'я, й з отворів на латинських воїв сипався град стріл. Але такі вежі часто займалися. Латинці обливали їх смолою й підпалювали. Тоді палахка потвора з рипом одкочувалася назад і на її місце ставала нова чи полагоджена й укрита свіжозмоченими волячими скорами.
Вздовж усієї стіни, крім тієї, що висла над крутим берегом Луари, то тут, то там русичі ставили височенні драбини й починали дертись угору. Тоді в сих місцях збиралося багато латинян. Інші ж ділянки ослаблювались, і там можна було вдарити краще. Скрізь лилася кип'яча смола, літало каміння, свистіли стріли на той і на той бік. І в таборі, й надто ж у міс ті горіли пожежі, валував дим, роз'їдаючи очі оборонцям і нападникам, і стояв такий галас, що на сто сажнів довкола не можна було нічого почути.
Так тривало сідмицю. Вранці місяця червця в чотирнадцятий день сонце зійшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повів сам полки свої на приступ. Усі тарани, приведені вночі до ладу, стали дружно бити лобами в кам'яну твердь. І коли сонце підібралося на добрих дві сулиці вгору, він раптом одкотив тарани від стіни всхідньої й поставив їх усі під стіну західню.
— Се було би зупершу... — сказав він боляринові Орестові, та той у гаморі не почув слова вельможа.
Вишата наказав тягти всі драбини, скільки їх було в таборі, до вільної стіни з боку всхіднього й крикнув так, що передужив клекіт запеклого бою:
— Сла-ва-al
Можі дружно побігли вперед, і кожна десятка несла свою драбину. Зі стін сипалося каміння, хлюпав вар і шкварчала смола, тут і там падали й несамовито кричали поранені й попечені, та драбини вже міцно вп'ялись між визубнями кам'яного заборола стіни, й можі, тулячись під щитами, лізли й лізли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились і теж кричали до хрипу. Кілька драбин полетіло вниз, турнуті довгими баграми зі стін, і можі падали разом з драбинами, схожими на химерно виліплені живі грона. Та на їхнє місце надходили інші й інші, й подекуди бій зав'язувався вже й між визубнями стін і навіть по той бік заборола. Однак обложені боронилися міжно, й русичам не щастило пройти далі від заборол.
Орест, сам того не помічаючи, весь час горланив, а Вишата стояв і лише п'ястуки йому збіліли від напруги, бо ж обіруч стискав червоні, поцяцьковані золотом піхва меча свого.
— Вишато! — крикнув до нього болярин Орест. — Ворота-а!..
Старий конюший чимдуж побіг туди, де найбільший баран бив залізним лобом у ковану браму. Русичам нарешті пощастило зірвати її з завісів, але вона не падала. Виявилося, латинці вночі або ще й раніше підсипали ворота камінням і землею.
Вишата крикнув до можів, що мірно розгойдували колоду тарана:
— Коти всп'ять!
Його не зразу второпали, нарешті здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля міжного Вишати, в битві ж слово зверхника є закон, і покон, і Боже веління.
— Під західню!
Таран, розвернувшись, поповз у той бік, куди показував старий конюший і по якомусь часі протиснувся й собі до інших таранів, що стояли щільно один коло одного й лупали мур.
Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисників коло сієї стіни лишилося мало, всі боронили ту, всхідню, куди без упину дерлися й дерлися руські можі.
— Піди гопкай! — сказав конюший Орестові, й болярин одразу зрозумів його. Він проскочив під дах одного тарана, хоч докруж свистіли й упиналися в землю жалами десятки й сотні стріл, і почав щосили кричати:
— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..
Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани підкорилися його наказові й почали бити, всі разом:
— Гоп-ки!..
Можі й собі заходились підтягати Орестові, й за кожним таким дружним ударом західня стіна аж гула.