Не фор-алярм, а одразу тривога. Зриваємось на ноги. Свічу кишеньковим ліхтариком — 10 год. Хапцем зодягаю дитину, миттю зодягаюсь сам. З вагона ми всі вилітаємо пір’ячком, дехто, правда, падає. Не вперше застає нас тривога вночі, то раз у раз бували попередження чи сиренами, чи по радіо, — тепер тривога впала одразу на голову, і вже чутно вдалині постріли зеніток. У вагоні залишаються тільки старенькі Кричевські, вони майже ніколи на тікають, не ховаються, їм бо важко добігти до якогось сховища, от і ждуть приречено, здавшись на ласку долі.
Надворі мжичить. Ще з вечора було захмарено й посіявся дощик. Вздовж вагонів рух, метушня сполоханих розгублених людей. Найгірше за таких випадків бути на великому двірці, що завжди, звичайно, може стати найпершим об’єктом для ворожих бомб. Але де ховатись? Куди бігти? Знову хіба в гори? Пірнаю з малим попід вагони, бо по той бік уже зручніше добуватись на дорогу в гори. До мене приєднуються Д-чі з дітьми, і Н-я хапає мене за рукав (не чоловіка й дитину свою, а мене!) та починає хникати, стиха задихано лементувати і мене, ясна річ, дратувати. Вона дуже боїться нальотів і докраю губиться. Вона й цього разу з переляку спотикається на шпалах, важко висне вже на моїй лівій руці. А правою я тягну Леся, який, до речі, куди вправніший і бистріший за Наталю. О. Іван тим часом тягне обох своїх дівчаток. Так добігаємо до кінця нашого ешелону, де міститься з одного боку пода-хована рампа, а з другого великий кількаповерховий склад (воєнний) харчів, що колись був, за характером своєї побудови, якоюсь, мабуть, фабрикою. Взагалі тут тісно межує район різних невеликих назовні фабрик і тут уже тупець залізничних ліній. Вдалині над містом спихнула освітлювальна бомба, хурчання двигунів раз у раз гучніше, ближче. Вибігаємо поза склад на досить велику відкриту галявину. Перехопитись через неї вздовж складу, ще трохи пробігти — і ліворуч буде дорога в гори. Так і прямуємо. Але враз перед нами вибухає, ніби луснув величезний пухир, півнеба, й на ньому разючим світлом повстають яких з двадцять освітлювальних бомб. Вони ніби зупиняються в небі, пливуть поволеньки. Видко скрізь, як удень. Д-чі обоє вражено скрикують і кидаються ліворуч. Я гукаю: "Куди ви? Біжім просто! Ще є час! Ще є час! Матушка! Матушка!" Але вона нічогісінько не чує, мчить, розгубивши дітей, як божевільна, в бік, де біліють хатки, попід самою стіною гори. Хатки ж оті все одно не врятують, а на стрімку оцю гору теж не видерешся. Безглузді люди! Ну, робіть собі, як хочете. Зважую, що поки почніть на освітленому бомбардувати, я можу встигнути до тієї дороги, що повертає в гори. Тим більше, що шлях яснісінько освітлений. Аби Лесик не підвів, не пристав.
— Ану, Лесю, давай тепер тікати щосили!
І ми ринулись. Добігли. Повернули в гори. Саме в цей момент дуже близько захурчали літаки. І дуже низько.
— Он, он! Глянь, тату!
Справді я побачив його — чорного, зловісного. Йшов просто на нас.
— Ой, тату, вони нас уб’ють! — раптом злякався малий. — Ой тату, не можу вже бігти!
— Ще трошки, дитинко! Ще трошки! І тоді не вб’ють. Ні, ні, не бійся!
Але хіба я знав? Хіба тут можна щось передбачати певного чи вгадати? Хіба ще десять-двадцять метрів щось важать, коли не маєш уяви, куди саме скерує ота невідома рука свій смертельний удар? Біжиш, бо здається, що втечеш від смерти. Веде тільки інстинкт. І твій Дажбог.
Так було й цього разу. На дорозі повно засмиканих, переляканих людей, що тікають так само, як і ми. Дорога освітлена, хоч книжку читай. Нас, звичайно, видко літунові. Може обстріляти. Двоє німців-військових націлились на літака карабінами, хотять стріляти. Інші підскакують, лають їх затято, забороняють. За переднім літаком уже летить ціла ескадрилья, небо здригається. Лунають голоси, щоб негайно збігти з дороги праворуч у рівчак,
у кущі. Це правильно. Але я механічно пробігаю ще метрів з десять, буквально волочучи за собою Лесика, який плаче й благає сховати його. Кидаюсь до рівчака під вербу. Тут уже сидить, скам’янівши, якась постать. Падаю на неї знесилено. Впізнаю одного свя-щеника-наддніпрянця. Западають в пам’ять його витріщені очі, зором скеровані в небо, — зором і німим болісним запитанням: що ж це буде? Лесик благає вкритися з головою. Прикуцнувши, тисну його до грудей. Ми спільно накриваємось мо'ім пальтом — у пітьмі якось легше і під пальтом ніби безпечніше. Таке наївне самообдурення! Аж ось тріскає й з несамовитим грюкотом-стого-ном завалюється небо. На землі метнулись блискавки, — скільки можна помітити з-під полів пальта. Ще посвист, тріскіт і грюкіт і могутнє здригання землі. Знову. Знову те саме чутно, як зашуміло, гухнуло повалене дерево і війнув попід ноги порив вітру.
— Господи, помилуй! — зірвалось мимоволі з моїх уст, і я відчув, що мій малий хреститься.
Тихо стало. Міркую, зважуючи на звуки вибухів, що вони стались ось поруч за витягнутою відногою гори, яку ми щойно оббігли. А коли б я був хоч на кілька хвилин уповільнив нашу втечу, коли б зважив на лемент малого й не добіг до цього місця під вербою, — що з нами тепер було б?
І знову — літак. Бурчить ближче і ближче, вже дзижчить, як велетень-джміль, вже виє отим специфічним виттям, наче вгвинчується в небо, виє, аж стогне. Над головою. Так, над самою головою. Скине чи ні?
— Господи, помилуй! Господи, помилуй!
їдкий, болісний, проймаючий свист бомби, наче вона прямує тобі просто в серце. Ой, Господи, коли вже так судилось, то хай краще вб’є одразу. Тільки не каліцтво! Тільки не мучитись!
Вибухи. Потім вибухи далі, але численні, страшенні:
— Господи помилуй! — і мені з цими словами якось лекше.
Хвилин двадцять триває це шаленство лише з коротенькими павзами. Потім одразу настає тиша. Така глибока, велика, аж чутно.
Вилажу з-під верби. За горою — сяйво на півнеба. Щось дуже горить, але ген праворуч від двірця. Йду далі в гори, на знайому вже садибу старого майора-інваліда. Там є знайома мені з попередніх утеч і схованок розкрита шопа з купою солом’яної із* трухи. В подвір’ї майорової (він, здається, колишньої австр. служби, сам німець) садиби бовваніє кілька постатїв, що допіру повилазили з різних кутків. Питають мене, що там і як? Не знаю, я був не на станції, а в кущах. В шопці порожньо. Тут же з’являється о. Пилипець з двома хлопчиками своїми і донькою-панною. Каже, що чув, ніби наш ешелон розтрощено бомбами. Оце так! І враз внутрішній мій голос посилає мені хвилю хо-лоднавого заспокоєння, я добре почуваю, як вона стукнулась в груди й лагідно там лягла, розлилася. Я вже опанував себе. Не вірю, що саме так сталось, хоч чую на подвір’ї пожвавлену розмову на цю тему. Виходжу, розпитую й собі. Так, щойно прибігла людина звідти, від ешелону, сама бачила, що розтрощено три вагони... в кінці ешелону, біля отого складу. Ах, он що! А наш вагон аж у протилежному кінці, третій від'початку. Значить, там усе гаразд. Голос внутрішній, тваринний голос предка й цього разу мене не зрадив. Ну, а в розбитих вагонах є жертви — і мерці, і поранені. Скільки й хто саме, ще невідомо. Є також поранені (і тяжко) на дорозі в гори, тій самій дорозі, якою я біг і при якій ховався. Тільки поранень зазнали ті, що сховались раніше, ближче до гори, але в тому ж самому уздорожньому рівчаку. Одне слово, був би я метрів на 15—20 сховався ближче, і мене лихо не минуло б... От тобі й сила інстинкту! Але в цю хвилину, коли аж треміт пройняв мене, відчув я ще якусь вищу, сильнішу за мене силу, мудрішу голову, що владно веде мене й допомагає зберегтись. Хто це? Бог? Інстинкт? Інтуїція? Не хочу знати я зараз жодних термінів наукових, жодних спеціальних визначень. Я тільки всім своїм єством по-своєму, особливо почуваю наявність цієї загадково-владної сили, почуваю, що вона в мені самому, але я їй цілком підкорений — і цього мені досить. Фізично я зараз ніби взяв сильний душ, мені мовби й бадьорно, але й хочеться лягти. Лягти й ні про що не думати. Заснути.
Вертаю до шіпки. На купі трухи вже влігся з дітьми Пилипець. Лягаю і я поруч. Добре вкриваю своїм пальтом Лесикові ноги, бо погода мокра й холодна. Мале теж хоче спати, теж реакція. Ще коротка, млява розмова з Пилипцем (він боїться повторного нальоту), і починаю дрімати, хоч у ноги закрадається холод. Пилипець дивує мене своїм боягузством. Передучора, коли ми вдень ховались у цьому ж подвір’ї ("рорІасЬу" бувають по кілька разів на день), він при появі самольота як стояв, так і теліпнувся грудьми на землю під хатою, — сховався, тобто. А що він великий нй зріст і дуже огрядний, то це виглядало просто кумедно. А що сам він колишній старшина УГА, до того ж за фахом літун, то це виглядало ще кумедніше. Всі ми, звичайно, боїмось і бережемось, але ж треба і витримку розумну і гідність мати. Так ніби і в поведінці й симпатяга він, не споганений отим галицьким шолудинням, а мужности йому справді бракує, якийсь обаблений, драглистий не тільки гладким тілом, але й звигідні-лою у спокійному попівському добробуті душею. Ну, Бог з ним...
Коли це вчувається десь на городі поза шопою розпачливий голос. Гукає мужчина. Кличе когось на жіноче ім’я. В голосі надзвичайна тривога, просто відчай. Чую з перепитувань інших голосів, що він загубив десь свою дружину й дитину, коли тікали. З інтонацій і вимови пізнаю галичанина.
— Чи не виділи? — і розказує, яка вона.
— Ні, не виділи. А що там з ешелоном?
— Розбито три вагони. Дощенту. Я там був сам, бачив на власні очі. Є вбиті й поранені.
— Хто? Скільки?
— Не знаю, не знаю.
І пішов далі, безнадійно гукаючи серед осінніх садів і темряви. А я з тих обох інтонацій і слів про розтрощені вагони та вбитих перейнявся нараз сумнівом. Щось було в них — і сам не збагну — щось не те, не так. "Перебільшують щось, — подумав я собі, — у страха очі на лобі". І знову дрімаю.
Аж десь о 12-й ночі дочуваю на подвір’ї знайомий ніби жіночий голос. Наталя! Так і є! Про неї кілька разів набігала мені неспокійна думка: побігла ж, дурненька, в отой бік під гору, в саме пекло. Та ні, слава Богові, жива. І чую, що питає:
— Чи пана письменника тут не бачили? Пана Любченка? Хто й де взагалі його бачив? Скажіть!
— Я тут! — гукаю з шопи. — Ось тут я!
І зриваюсь, біжу їй назустріч, вдячно тисну руки.