Хіба можна знати?
— Карпо Трохимович... Він вас любить. Ми з ним також душами
зійшлися. Це не часто трапляється, Софіє Кирилівно. А коли випадає
таке щастя, то його цінувати треба.
Я відірвалася від його грудей. Взяла сорочку, щоб подати Павлові, але побачила: чорна від сажі. Збігала в хату, відшукала Василеву. Василь був широкоплечий, руки значно коротші, та що вдієш? Поплакала трохи в сорочку. Ні, Василь мене б не засудив. Добре він знав, що існує від самотності єдиний рятунок — рідну душу на землі шукати.
Раптом помітила: на Василевій сорочці чорна пляма з'явилася. Ой, лихо! Зовсім забула, що мені також помитися треба. Дістала другу сорочку, вибігла до Павла. На грудях у нього також пляма від моєї щоки.
— Стривайте, Павле... Яка ж я недотепа!
Хотіла знов його над ночвами прихилити, щоб груди вимив, а він регоче:
— Е-е, ні! Я цю печатку збережу. Ви її поставили, вам і змивати.
— Нахиліться, змию.
— Не дам. У Семенівці змиєте. Тепер мене сміх розібрав.
— Довго ждати доведеться.
— А ви не баріться, Софіє Кирилівно. Пам'ятайте, що людина страж дає.
Так він і не вимив моєї сажі. Вдягнув сорочку Василеву, підняв руки догори — рукави були короткі. Він, мабуть, думав, що то Серґієва, — стояв біля стовпа під ліхтарем і тихо сміявся в небо нічне. Я мовчала, не до сміху було — то ж Василева! Ніби мертва річ, а так вона душу мою сколихнула, що знову сльози виступили. Мовби під яблунею Василь з'явився — хитається на милиці своїй, дивиться то на Павла, то на мене і питає лагідно: "Невже тобі, Соню, темні кутки не набридли?.. "
Тим часом Надійка ліжко склала, чистою білизною застелила.
— Це я для гостя. Натомилась людина... — Ніби зміркувавши щось,
зашарілась одразу й півголосом прошепотіла: — А може, дві подушки
класти?..
Я так на неї глипнула, що вона зіщулилась, як мишка, й почала вибачатися. А мене те ще більше дражнило — хоча б уже не вибачалася!
Павло зайшов у хату, а ми з Надійкою вимились і приготували вечерю. В неї це швидко виходить — не встигла я озирнутися, як на столі з'явився оселедець, залитий олією та кружальцями цибулі обкладений. І картопля, звичайно, вона виявляється, вже готова на газовій плитці стояла. І чарки. І те, що в них людьми наливається...
— Щоб ліс більше не горів, — підняла чарку Надійка. — А людям
щоб тепло було...
Очі в неї лукаво звужені — розуміє Надійка, що не може випадковий чоловік у моїй хаті ночувати. Вони з Павлом швиденько познайомились — вже розмовляли так, ніби родичами були. І хоч невесело їй, та вміє Надійка лихо своє від людей ховати. Якась вона інша зараз — мовби сонячний зайчик упав на її обличчя. Вперше я помітила, що Надійка вродлива. І така ж молода! Дитина та й годі.
— Може, й справді в лісництво найнятися? — жартував Павло. —
Добре мені з вами.
— А чого ж? — щебетала Надійка. — Ми з Софією Кирилівною вам
кілки допоможемо стругати.
— Кілки?..
— Молодняк проріджують — треба, щоб добро не пропадало. Продають людям на тини. Законно... А часом і на чарку перепаде. Або на
сигарети.
— Скільки того молодняку лишилося? — вставила я до їхньої розмови. — Не було в нас такої пожежі.
— Стиляги, — резюмувала Надійка своєю звичною лайкою. — Хіба
тепер їх знайдеш?.. Сам ніхто не прийде. Тільки мій... А якби не пішов,
то й не любила б.
— За Якова, — піднесла я чарку, щоб своєчасно її смуток погамувати. — Таких, як він... Таких, Надійко, довіку люблять.
— Знаю, — струснула вона головою і одразу ж кинула: — Ми тут з
вами, Софіє Кирилівно... Та в нас і будяки виноград родитимуть.
Зненацька рипнули двері й на порозі з'явилася Макариха. Надійка сторопіла, я також завмерла, очікуючи грози. А Павло підвівся їй назустріч, наче то була його давня знайома.
Макариха вбрана по-святковому, квітчаста хустка на груди звисає, очі сяють радісно. Лише опіки на щоках нагадують, що не з весілля вона повернулась. Я подумала: ось ти яка, Макарихо! Тобі треба себе виявити — у злі чи в добрі, як випаде. Десь тліє в тобі ота жадоба — ти й сама про неї не догадуєшся. Через те, може, й лютуєш інколи, що ніде силі твоїй розгорнутись. Для бурі народжена, а в рутинному житті немає для тебе щастя.
Та потім я Ганнусю пригадала — й відразу ж згасло добре почуття до Макарихи.
— Може, й мені в цій хаті чарка знайдеться? — кинула вона з
порога.
Надійка наповнила чарку, Макариха випила. Не сказавши більше ні слова, почала співати, а Павло їй підтягував. Добре вони співали! А ми з Надійкою не наважувалися. Я взагалі не співаю, Надійка спробувала, та відразу ж змовкла. Може, від страху перед свекрухою, бо голосок у неї непоганий.
Довго вони співали. Макариха не звертала уваги на невістку — ніби так воно й годилося, щоб Надійка по сусідству з нею в чужій хаті притулок шукала.
Кутаючись у велику хустку, підвелась Макариха за столом:
— Спати пора. Завтра на жнива.
— Які жнива? — запитала я боязко.
— Ніби не знаєте. — Потім звернулася до Павла. — Ось чоловік
розумний, одразу видно. В кожну хату по кілька душ набилося, мов у
сорок першому... Може, в супрягу вступимо? Та ви не бійтеся, за мною
не пропаде. Я вас удосвіта розштовхаю. Бо налетять, мов граки... —
Лише тепер глянула на Надійку й похмуро проказала: — А ти як знаєш...
Коли твоя ласка, то допоможи. Не схочеш... Як хочеш. Я ще й сама при силі.
Павло здивовано підвів очі на Макариху.
— Що тут у вас діється?
— Де?..
— На хуторі.
Макариха зміряла його непривітним поглядом.
— Побачимо, хто кого перехитрує. Я тут кожну деревину знаю. Раніше зайняти треба, зарубки поставити... Як ви без мене в темряві розберетесь? Хмизу скільки завгодно, а чогось путнього... Ну, спробуйте.
І вийшла з хати, не попрощавшись. Ми з Павлом перезиралися безтямно, а Надійка, виявляється, все вже знала.
—Людей наїхало, по хатах ночують... Там же багато доброго дерева, на крокви годиться. Тепер його корчувати треба. Лісництво оголосило: хай забирає, хто хоче. Без грошей. Аби швидше викорчували. А таке
швидко між людей розноситься.
Ось воно що! І як тієї Макарихи на все вистачає?
— Та в неї ж є хата, — зауважила я наївно.
Надійка посміхнулася.
— Таке скажете!.. Через місяць з руками відірвуть. Добрий заробіток
буде.
Я зрозуміла, що вона також туди збирається, де серед чорних пісків стирчать обгорілі сосни.
Надійка постелилася в запічку й відразу ж заснула. Я постояла серед хати, доки Павло біля ліжка шарудів, а потім і собі шугнула під ковдру.
Моє ліжко стояло в другій кімнаті, але я добре чула, що Павло не спить.
Вранці застала його на ногах. Рукава підкотив, то й не помітно, що вони короткі. Штани в нього знайшлися в чемоданчику. А піджак не обов'язково зодягати — зараз тепло.
Надійки вже не було й близько, ще вдосвіта, напевне, з Макарихою пішла. Чи, може, без неї — сама для себе. Дивись, до вечора повне подвір'я чорного дерева натягає. Може, й на корову заробить.
Дорога, по якій я недавно проводила Сергія, тепер бігла серед чорних списів, котрі вчора шуміли зеленим гіллям. Страшне видовище! Сергій буде тяжко вражений.
А люди працювали пилками й сокирами — сотні людей з довколишніх сіл. Ревіли навантажені обгорілими соснами грузовики. Вся площа була потовчена колесами, пісок на ній перемішався з попелом.
— Завтра й хмизу не лишиться, — сумно зауважив Павло.
На шосе він мене вже не умовляв їхати в Семенівку. Довго дивився в очі, потім тихо мовив:
— Даруйте, коли щось не так.
— Що не так? — прошепотіла я.
— Ну, сказав, може, зайвого...
Мені сподобалась ота стриманість. Я відчувала, що сьогодні його слова не могла б сприймати серйозно. Напевне, він це зрозумів. А може, нам на душі гірко сипався той попіл, що вітер над згарищем носить.
Серед суцільної чорноти зблискувало проти сонця пляшкове скло, — воно тепер оголилося, бо трави всюди вигоріли. Скільки ж його набито!
Сонячні зайчики не втішали ока — їх відкидали скляні різаки, що калічать не лише ноги, а й душі людські. Можливо, десь там зблискував золотий браслет.
ІІІ. ОСІНЬ НАСУВАЄТЬСЯ
Хуторець був завалений чорними колодами, довгим жердям та схожим на списи хмизом. Як і завжди, найбільш спритною виявилася Макариха — вона стільки лісу перед своїм парканом навалила, що майже загородила вулицю. Надійка теж не дуже відстала.
— Як це ви здужали? — допитувалась я у Надійки.
— Хлопців з гуртожитку покликала. Ми ще звечора умовились.
То був чималий прибуток, але хуторяни йому не раділи: тяжко переживали лісову пожежу. Любили вони дорогу до автобусної зупинки. З кожної хати хоч одна душа щоранку по ній на роботу поспішає. Чи на цегельний завод, чи на якесь будівництво. Баби та діди сторожування для себе знаходили.
У суботу приїхав Сергій. До нього також докотилася чутка про пожежу. Ні, Павла Михайловича він не бачив — "Сільгосптехніка" далеченько від семенівського колгоспу. Сергій через те знав про пожежу, що про неї всюди гомоніли по селах. Він не впізнав рідної дороги. Пройшов дощ, згарище вже не таке чорне. Там, де раніше молодий ліс шумів, лишилися зелені острівці. То були дуби та берізки з обпеченим листям. По них видно, що пожежа нагадувала вибух: якби вона довше тривала, то и листяні дерева не змогли б вистояти.
Посумували ми з Серґієм та й про інше заговорили. Він був переповнений новими враженнями. Квартиру знайшов одразу — у якоїсь вдовиці. Я їй позаздрила трохи — бач, неждано-негадано випало жінці щастя. Сергій і в господарстві допоможе, і добрим словом душу порадує. Та й сам, звичайно, без жіночого піклування не залишиться. І гарячий сніданок йому приготують, і вечеря не забариться.
Це мене трохи заспокоїло. Але все інше глибоко турбувало.
Сергій, мабуть, справді ставився до своєї нової роботи, як до вивчення світу. Бачити, знати, власними ногами землю міряти було його потребою з дитинства.
— Тепер усе інакше, — пояснював мені Сергій. — Техніку передали
колгоспам. В нас вона тільки ремонтується.
— Це хіба краще?..
Сергій відповів не одразу. Я розуміла його вагання: хіба ж він знає, як було раніше?
— Що тобі сказати? Хліб як забирали, так і забирають. Щось там
сплачують. Але то більше для годиться.
— А в тебе ж яка робота?..
В це запитання було вкладено більше, ніж Сергій догадувався. Мене ось що непокоїло: чи припаде йому до серця нова професія? Баштовий кран він любив.