Вони не знали ніколи ні надій, ні каяття.
VI
Я заснув і прокинувся перед заходом сонця. Дув східний вітер. Він доносив ніби шурхіт коси в траві — били гармати. "Гармати грали, а ми наступали..." Шух-шух! Шух-шух! По зритих окопами полях ішла смерть з відточеною косою, стинаючи голови в сталевих шоломах.
Я кинув оком по видноколу. Ніде не жовтіє від збіжжя. Не сіяли. Десь між садами в городах осипаються латочки жита, а поля пустують. Галичина віддала смерті мужів-сівачів. Те саме в Польщі. Поляки відступають. Я був певний, що вони програють війну. Передчував, що й від полків, які стояли у Львові, полетить манаття. Уб'ють Адама Сідлецького, полковника Родзісада, Опольчика. І не буде за ними жалю. Проливається кров за кров Сьогодні одні ввірвуться клином і висічуть військо, завтра, приєднавшись до інших частин, ті, що встигли розбігтись, обійдуть і висічуть до пня противників.
Що роблять люди, збившись з дороги? Стинаються за дрібниці. Кожен стверджує, що йти треба сюди або туди, розходяться, поворогувавши, і гинуть Рідко кому вдається знайти правильний напрямок.
То цікава річ. Віко 25 поділив історію на три періоди. Цей поділ, зроблений швидше з огляду на літературні пам'ятки, і не безспірний, але й не позбавлений логіки. Люди наділяли своїми омріяними силами богів, потім героїв, потім взяли на себе відповідальність за долю світу. На цьому останньому етапі ще не виробилося почуття міри. Люди забагато на себе беруть, і їх водить блуд, або ж вони надто за давнім звичаєм покладаються на окремих осіб і блудять через них.
25 Італійський буржуазний соціолог, творець так званої теорії кругообігу в суспільному розвитку.
Я захотів пити і спустився до струмка. Вода була теплувата, пахла луговим багном. Від такої води — всі недуги. Людський організм потребує твердої води пустель, де він сформувався.
Поки я добрів до міста, настала ніч. На площі мене чекав Микола.
— Блукаєш? — запитав він, мнучи цигарку.
— В поле ходив.— Я подав йому чебрецеву китичку, він понюхав і застромив у кишеньку.— Хлопці дома?
— Так.
— Ти чогось скривлений Що з тобою?
— Якась туга, Прокопику.
— Полаявся?
Микола не відповів
— Ходи до Марійки Вістун. Це цікава дівчина. Може, тобі якраз бракує познайомитися із своєрідним підходом до життя?
— Ні,— відмовився він.— Пройдемось?
— Незабаром вийдуть патрулі, краще сховатися до нори.
— Туга,— знову поскаржився Микола. Коли сильна людина впадає в розпач, все стає хистким, хоч слабшим, можливо, це імпонує.
— Ніби збирається на дощ,— додав Микола.
— Дивуюсь. Для вас ліпші умови створюються.
— Для нас, для вас!..— скоромовкою пробурмотів Микола. Я його вперше таким бачив.
— Десь би самогоночки роздобути,— сказав я.
Микола усміхнувся.
— Іди додому, Миколику, я зараз повернуся.
— Тільки недовго.
Марійка ступила мені назустріч ангелом у білій сорочині, з накинутою на плечі білою хустиною.
— Я так чекала, Прокопе! — Вона вхопила мене за руку тремтячими від напруження пальцями.— За Львів будуть бої, правда?
— Не знаю. У нас криза, друженьку. На тобі гроші, візьми в сусідки спирту.
— Я тебе не відпущу.
— Будь ласка.
Тихе постукування в замінованому тишею будинку перенесло мене немовби в якусь предковічну долину, наводнену таємницями.
Марійка поставила на стіл пляшки.
— Якби не це, ти не прийшов би?
— Я через годинку повернуся.
Ми пили із злістю до себе і швидко сп'яніли Спершу перемовлялися, потім втомились і порозлазилися по льоху. Олекса сидів На цеглі біля печі, обхопивши руками голову, ніби її йому щойно повернули і він не знав, що вона собою являє. Грушевич лежав долілиць на підлозі, витягши руки, ніби силкувався щось дістати, Кривов'яз і Павло поснули. Микола сидів під своїми нарами. З небагатьох слів я зрозумів, що всі вони теж намагалися спровокувати повстання.
Спотикаючись, я вибрався нагору і, пам'ятаючи, що треба йти лазом попри фасади, повз із заплющеними очима, обдираючи руки.
— Який ти славний,— зраділа Марійка.
— Я п'яний.
— Тобі погано?
— Ні.
— Я тебе покладу спати, буду пестити...
— Не муч.
— Добре, добре. Лишенько ти моє несправедливе. Хлопцям допоміг, а мене відштовхуєш! Каторжник, ти прийшов до мене без серця. Чому я тебе не стріла раніше?
— Я відробляв Австрії за бункер.
— О, тобі в усьому перешкодили поважні причини Який ти серйозний у мене! Лягай, Прокопику Ти маєш звичку псувати людям настрій, а вони однаково не бачать того, що ти. Люди — це ярмарок.
— Піду!
— Спи.
— А ти?
— І я.
— Ти не роздягаєшся?
— А ти?
— В мене рубці на тілі.
— Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпіти за все, що діється? Спи, мені нічого більше не треба. Як німо в нас. Ніби в іншому світі. Ти спиш, а я тебе мовчки кохаю, і тобі не хочеться послухати, як б'ється моє серце. А я хотіла б, аби ти був завсіди зі мною... Надворі місяць. У кімнаті світлішає. Твоє лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скільки тобі років?
— Вісімдесят вісім.
— П'яний.
— Правда.
— Так багато?
— Додався до батька.
— Так ліпше?
— Міцніше.
— А я сирота.
— Частіше ходи на материну могилу.
— Боюся.
— Клич мене.
— Я заслоню вікно, щоб місяць не заважав. Не можу терпіти, коли він никає по хаті, як шпигун. Ти заснеш, а він нишпорить, передивляється твою одежу, шукає заборонених книжок, гидливо шкіриться, побачивши зацвілу шкуринку під шафкою. Цей місяць взагалі неприємне створіння. Мабуть, і земля, світячись відбитим промінням, така ж неприваблива для очей неба.
— Що в тебе за фантазії!
— Ти не знаєш, що це в моєму характері?
— Не треба.
— О, і тут ти не даєш мені волі. Можу битися об заклад, що ти встанеш і відштовхнеш мене від вікна: в кам'яниці навпроти світиться, молода жінка вже лягла до ліжка, а чоловік скидає вбрання. Зараз він теж ляже, вона відсунеться до стіни, дасть йому місце, потягнеться рукою до лампи, щоб вкрутити гніт, але вона так уже чекає, що опустить руку, і чоловік сам погасить...
— Одійди.
— Ну ось. А поверхом нижче я щоранку бачу, як на балкончик виходить сонне хлоп'ятко. Воно виходить тихо, несміло, мружачи очі, з таким виразом, ніби чекає, що за ніч щось мало змінитися. Мабуть, йому щось наснилося, правда?
Я не озвався, і вона злякано шугнула на канапу, мов намагалась ще хапнути мою свідомість. Я вдав, що сплю. Вона крутилась, умощуючись, і поклала голову мені на груди. Коли вона засне, то відсунеться, хіба що триматиму в обіймах. Відсунувшись, вона підпадає під владу чужини. Вона й чужа. Це просто химери тіла. В її серці порожньо. Хтось нагодиться і забере її. І вона не буде згадувати цих хвилин.
Олекса розповідав, що бачив, як уночі вставав Живецький. Він обмацав стіни і хлопців, а коли наблизився до нього, Олекса мало не знепритомнів. Живецький поклав йому на чоло руку, мовчки постояв і пішов на своє місце.
Його життя зосередилося на тому, щоб підслухувати і підглядати. Ця концентрація сил не може викликати доброго самопочуття навіть у цілком безгрішної людини, якою є людина неволі. Якось Кривов'яз вичитав у одного розумного поляка: людина в неволі не здатна робити ні зла, ні добра, і не достойна нагороди, і не заслуговує кари, бо в такому становищі всі її вчинки є необхідністю.
Я пробродив весь день вулицями. Червоно заходило зверху світліше, а внизу темніше сонце. Я поспішав показати його Марійці, але біля її будинку побачив, що звідти його не видно.
Марійка налила в склянки чаю.
— Ти мучився? — Марійка пильно подивилася мені в очі.
— Чого? — Я посміхнувся.
— Через вчорашнє. Через те, що сталося.
— Ні, я придумав собі виправдання.
— А мені?
Я опустив очі.
— Я сподівалася цього. Я знала,— поставивши склянку, сказала вона.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто я думала, яка щаслива, що з тобою, але яке моє щастя хистке.
— Закохані вічно порпаються у своїх вчинках і тремтять. Що ж до щастя, то...
Вона гірко посміхнулася.
— Бо вони починають жити одне одним і йти в гадках одною стежкою. Вони звіряються, щоб знати напевно, чи одною. Це прекрасно. Так вони відкривають себе в коханні. Але ти на це не здатен, ти егоїст, чужий.
— А я, грішним ділом, думав це саме про тебе. Либонь, ми сходимося на одну стежку. Вона розгублено крутила склянку з чаєм.
— Я, Прокопе, хочу всього або не хочу нічого. Я не задовольняюся недоїдками.— Очі її спалахнули гнівом.
— Я, як бачиш, приймаю від поляків недоїдки і мовчу.
— Ти лише для себе цілісна натура, а для інших — маленька данинка.
— Я не хотів би сваритися.
— Бо ти не любиш. Тобі треба такої, яка б тебе втихомирила, розвеселила брязкотливою думочкою. А скільки це мені коштує — знаєш? Ти вмієш оцінити жіночу відданість і самопожертву? Ні, Прокопе!
— Прощай,— спробував я звестися.
Вона окинула мене коротким і швидким поглядом.
— Уже? — схопилась на ноги.— Я тобі не дам покинути мене. Жорстокий!
— Ні, я ліпше піду. Думаю; наступного разу в нас удасться бесіда.
— Не підеш!— скрикнула вона.— А коли... Коли підеш, то знай: я донесу на тебе. На всіх вас там, у льоху. Я рас вистежила. Колись я вчула вас на музиці. Ви — змовники. Вас чекає шибениця.
— Ти божевільна.
— За своє щастя я на все готова.
— Побачимо, Марійко. Тепер такий час, що ситуації — не з моря погоди виглядати.
Сказав це, і страшно стало. Якийсь забобонний страх, ніби я щось накликав. Марійка впала обличчям на руки і заридала, ніби теж відчула ту біду.
— Не треба.— Я підняв її за плечі і, нахилившись, поцілував в уста.— Це нікому не потрібне.
Виплакавшись і витерши очі, вона жалісливо дивилась на мене і винувато всміхалась.
— Я так хочу тебе навічно, до самої смерті.
— Ти прекрасна,— погладив я їй косу.— Але... трішки нестримна.
— Так.
— Ти любиш мене?
...Вночі загримали в двері. Марійка затермосила мене за плече.
— Ой, я передчувала, що сьогодні прийдуть. Вони тебе заберуть?
Я став одягатися.
— Прокопе, мій Прокопе,— тихо квилила Марійка, білою тінню бігаючи по кімнаті.
Двері розліталися від гримоту.
— Відчини, Марійко.
— Не піду, нехай вломлюються.
— Гірше буде.
— Сховайся.
Я обвів кімнату поглядом: ні, марна справа. Зиркнув на вікно. Відхилив раму, потім раму подвійного вікна. Надворі було темно. Я переліз через підвіконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.
— Швидко зачини вікна і впускай,— пробелькотів я, задихаючись.
Я чув гримотіння в кімнаті.