казав тобі: щоб думати про нього не сміла.
— І я те казала, а ба, на вітер летять казання наші.
— Бачиться з ним?
— Відтоді, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та нарікає на нас за те, що не пускаємо.
— Ану поклич, я побесідую з нею.
— Не треба. Вепре.
— Чому це не треба?
— Таємниці серця—то паші, жіночі таємниці, тобі не гоже втручатися в них.
— Пусте. Я знаю, як сказати і що сказати, аби не вразити і не наполохати передчасно. На кого маєш надію, Людомило? Куди можемо повезти Зоринку, з ким познайомити?
Вепрова завагалася, проте ненадовго.
— Як на мене, до Колоброда не завадило б завітати нам із нею. Жона тамтешнього волостелина — приятелька моїх дівочих літ. Сама ліпотна і сина має ліпотного.
— Ну, то клич дівку. Так і скажу їй: "Надходить веселе свято — Коляда; поїдемо всією родиною до Колоброда".
IV
Минуле слов'янського роду губиться в туманній далині віків. Тому в пам'яті людській збереглося лиш те, що найбільше вразило її. Діди розповідали про ті вікопомні події внукам, внуки — своїм внукам, а ті — знову своїм. Так і йде із покоління в покоління як слава, так і неслава. Понині пишається слов'янський рід тим, що були в його минувшині мужі воістину думаючі, ті, що самі утвердились й інших утвердили в думці: пуща лісова, болото — не такі вже й надійні городища. Навіть обнесене стіною чи й ровом житло не дає певності, що ти захищений від сусідів. Певність може дати лиш єдність родів у племені і єдність племен однієї мови, одного покону в ділах і помислах. На тому давно стали, лиш тому й вистояли в землі Трояновій. Ано, лише тому. Бо тоді були не ліпші, ніж нині, часи, а на полуденних обводах стояли не менш заздренні, ніж ромеї, сусіди — римляни. Чи не їхня заздренність і підказала слов'янам: порятунок у єдності, а вже єдність допомогла створити рать, що її ті ж римляни, маючи на оці великий зріст люду, котрий жив у слов'янських землях, найменували антською.
Певно ж, була причина зважати на силу антів, коли римляни зважали і далі Дунаю не пішли. Визнання те, щоправда, не завадило вишукатись на голови слов'ян іншим сусідам, власне, не сусідам — пришельцям із далеких земель. Вони і ввели антів-слов'ян у неславу. Чи пращури зродузвіку були такі довірливі, чи аж надто вже заспокоїлися, не знаючи вторгнення чужинців, коли готи висадилися у витоках Вісли й пішли, не зустрівши опору венетів, до полуночних обводів їхніх земель, подивувались і насторожилися, ба зібралися купно і вийшли назустріч пришельцям із чужкраю.
— Хто ви і чого йдете у наші землі ? — запитали.
— Ми піддані короля Германарика, — сказали готи. — Йдемо з тих полуночних країв, де багато туманів, а мало сонця. Земля тамтешня не може прогодувати нас, шукаємо іншу.
— У наших краях вільних земель немає. Від Вісли до Дніпра і далі за Дніпром живе люд слов'янський.
— Ми те знаємо, та знаємо й інше: на сіверських обводах Меотіди, та й у сонячній Тавріді є землі або ніким не обсаджені, або обсаджені зрідка. З тим і хочемо вдатися до антів: хай пропустять нас із миром через свої землі. Ані злочинів, ані збитків обіцяємо не чинити осідлій у ваших землях людності, пройдемо, і все.
— Заждіть, — повеліли готам, — порадимося з старійшинами.
І просто радились, і сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б врадити.
— Віддавна побутує покон, — казали одні, — коли приходять з миром, з миром і дозволяють правитися через свої землі.
— Не слід забувати, — перечили інші, — готи опустять меч свій на голови таврів або ще когось. Чи це по-сусідськи — дозволяти їм те? Чи так личить чинити добрим сусідам?
— А коли вони всього лиш пройдуть і сядуть на берегах ніким не обсадженої Меотіди? Чого маємо стинатися і класти голови, коли в людей мирні наміри? Усі живемо під богами, глядіть, щоб самим не довелося переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путі і скажуть:
"Повертайтеся туди, звідки прийшли"?
Скорилися анти разом із князем своїм доказам старійшин і вволили волю пришельців із чужкраю, а дітям та внукам довелося згодом розплачуватися за ту покору. Ще за життя Германарика прийшли в Тавріду гунни й перемогли готів, зробили їх своїми підданими. А бути підданими — не те, що сидіти в когось на шиї. Мулько й несолодко зробилося богом обраному народові у Тавріді. А оскільки духу та й сили повстати проти своїх гнобителів — гуннів — забракло, готи стали під інсигнії Германарикового наступника — Вінітарія й рушили в землі антів.
Тепер уже не казали: пройдемо — і тільки. Ішли з мечем і робили те, що й гунни, а часом ще гірше, ніж гунни.
Анти не сподівалися того нападу і не зібралися з силою. Та коли готи, ступивши в їхню землю, одразу і недвозначно заявили, чого прийшли: схопили князя Божа, усіх його синів та мужів-вогнищан і розп'яли їх на хрестах, якими уставили путь свою, — "аби трупи повішених подвоїли страх підкорених", — не стали ані сумніватися, ані вагатись: зібрали рать і, заручившись підтримкою гуннів, погромили й вигнали за межі своєї землі підступних готів.
Відтоді й побутує у слов'янськім світі молитва, схожа на прокляття, і прокляття, схоже на молитву: "Боже, покарай гота, рудого пса". Та живе з тих часів і пам'ять про потребу обачності. "Довіряй другові, — кажуть віщі люди, — недругові ііальця в рота не совай". Ба так було з готами, і хто знає, чи не так само буде, коли він, князь Волот, легковажитиме у своїх стосунках із Вепром. Он як порядкує та старається в придунайській займанщині воєвода. Усі інші сторожові вежі будують, а він таки город. Інші посадили в сторожових вежах воїв та тим і обмежились, а Вепр скликає до города торговий та рукомеслий люд, роздає землю тим, хто приходить у його придунайську займанщину й хоче осідло жити в тій займанщині. Чи то так собі, аби насолити князеві, зайвий раз сказати йому, кого втратив, утративши содруга і воєводу Вепра? О ні. Старання ті — не просто похвальба. Треба не знати Вепра, щоб думати саме так, і тріба не знати ромеїв, щоб вірити: вони не скористаються його невдоволенням і не обворожать. Так було колись, так і нині може статися: лик Чорнобога приберуть, а єдність між слов'янськими принципалами зведуть на псиний писок.
Ось коли пошкодував він, що схилив віче до думки віддати придунайські землі мужам. Укоріняться при Дунаї, відчують себе воєводами та волостелинами заселеної людом землі — і матиме замість моці та надійності полуденних обводів ненадійність, замість союзників у протистоянні вічу, схильних до усобиць і шматування отньої землі супостатів. Чує серцем: має розплатитися за свою необачність і немалою платою.
Де б не бував, що б не робив, тривожні мислі не полишали Волота і змусили врешті-решт сісти на коня й гнати його через ліси та доли в далекий Волин, до князя Добрита.
Давно не бував у стольнім городі на дулібах і гадав собі, неабияк подивує всіх своєю з'явою, — їде ж бо непроханий і об явиться нежданий. А дивуватися мусив сам: князь Добрит таки ждав на нього і неабияк зрадів, коли об'явився.
— Князь Тивері серцем відчув нашу потребу бачити його у Волині чи гінці мої встигли так швидко обернутися?
— Гінці?
— А так, днярки послав за князем своїх мужів.
— Не довелося бачити їх. Я сам, з власної волі приїхав.
— То й добре зробив, — не переставав виказувати своє вдоволення появою тиверця. — Кажи, коли так, що привело тебе до Волина? Вельми далекосяжні наміри а чи тривога?
— І те, і друге, достойний.
Волот присів супроти повелителя дулібів та й став звіряти йому свою журу..
— То ти не годен посадити їх на місце, своїх мужів? — незле, одначе й не без підозри подивився на нього Добрит.
— Міг би, чом ні, та сумніваюся, що садити маю саме я. Вепр — мій побратим. Сталося так, що уличі покарали на смерть його сина за татьбу, а я не зумів захистити. Отож він і без того у великому гніві на мене. Тому й лютує, тому й схильний учинити найгірше — зрадити землю й люд свій. Якщо ж приструнчу ще й на Дунаї, геть збаламутиться. Тому й приїхав просити, аби ти, княже, втрутився й поклав край нашій ворохобні, а найпаче — зашкодив Вепрові впасти до краю. Яко старшому в роді слов'янськім тобі найбільше подобатиме це.
— Гм. Вважаєш, що можу зробити і те, і друге?
— Можеш, князю. Введи в споруджений при Дунаї Холм своїх воїв, і тим утримаєш воєводу Вепра від згубного кроку. Присутність твоїх воїв не дозволить йому зробити те, що намислив.
Добрит не бачить підстав перечити, та не поспішає й погоджуватися з Волотом.
— А що скаже люд тиверський? — надумується зрештою. — Адже ми єдналися не для того, щоб сіяти ворожнечу між собою. Так і казали тоді: "Нога дуліба, як і нога тиверця чи полянина, улича може ступити на землю іншого племені лише для захисту від татеи із чужкраю, в годину їхнього вторгнення. Поза цими потребами не дозволено переступати обводи сусідньої землі. Тож і питаю: що скаже той же Вепр і що скажуть тиверці, коли вторгнення немає ще, а вої мої прийдуть і сядуть у тиверськім городі? Віче давало на це згоду?
— Ні, мої речі про Вепра — всього лиш підозра, а підозри я не міг виносити на віче.
— А ти винеси і зроби так, щоб віче повірило твоїм підозрам. Тоді приведеш і поставиш воїв у Вепровім острозі тільки не моїх — своїх. Коли буде рішенець віча, і Вепрові заціпить.
— Як же переконаю і Вепра, і віче, коли це всього лиш догадка?
— На жаль, діла наші в Подунав'ї складаються так, що допоможуть тобі в цих заходах. Затим і посилав посланців до тебе, князя полян, уличів.
— Що, знову ромеї підіймають голову?
— Ба ні, ромеї самі не знають, як їм бути. Між лангобардами, що живуть у землях ромейських, і їхніми сусідами на заході — гепідами йде січа. Тож лангобарди й звернулися за поміччю до своїх давніх приятелів — обрів. Ті сидять зараз на берегах Меотіди. Коли підуть на клич лангобардів, підуть через наші землі. Маємо подумати купно, що вдіяти, аби вберегти люд свій і землю слов'янську від напасті.
V
Того самого дня, як у Волині зібралися князі збратаних земель і стали думати-гадати, як бути їм із обрами, син княжий Богданко завітав до навчителя свого і, ніяковіючи, став благати, аби той відпустив його до Соколиної Вежі.
— Ти ж був там і зовсім недавно, — напустив на себе подиву дядько.
— Так, одначе треба знову.
— Ну, отроче, це вже занадто. Ти п'ять