В Суботовi вiн стрiвся з удовою Катериною i в кiнцi 1660 року Юрiй дозволив сестрi повiнчатись з Тетерею. Восени Юрiй випустив Олесю Виговську з полону i одiслав з певною приставленою сторожею до Iвана Виговського.
Iван Виговський, тепер вже київський воєвода проживав в Галичинi, в своїй маєтностi Рудi, де був просторний старинний палац, де можна було проживати в мирi i спокої, куди не заходили нiякi козацькi загони. Виговський поновив, побiльшив старий замок i зажив з своєю Олесею та сином в спокої. Але йому не сидiлось вдалинi й од України в Рудi. Його тягло на Україну, йому хотiлося брати суспiл в українських дiлах, хотiлося грати роль дiяча в iсторичних українських подiях. Вiн перейшов в свою маєтнiсть Бар на Подолi, щоб назирати за живим рухом подiй на Українi. Виговський полагодив, поновив старий замок, обсадив його гарнiзоном i настановив брата своєї жiнки Юрiя Стеткевича комендантом замку. Коло Виговської завсiди проживала Раїна, жiнка Костянтина Виговського, та дочка її брата Михайла Стеткевича, що був ченцем в Печерськiй лаврi, i уся сiм'я Юрiя Стеткевича.
В той час подiї на Українi не йшли рiвною ходою, а бiгли швидким конем. Юрiй Хмельницький, пiсля битви пiд Чудновом, де поляки розбили московське вiйсько i взяли воєводу Шереметьєва в полон, знов оддав Україну Польщi, а потiм зрiкся гетьманства i постригся в ченцi. На Правобережнiй Українi козаки вибрали за гетьмана Павла Тетерю. Польський король Ян-Казимiр виступив з вiйськом на Україну, перейшов за Днiпро, щоб добути собi i Лiвобережну Україну, де полковники зосталися вiрними Москвi i вибрали собi за гетьмана Брюховецького.
Iвану Виговському захотiлося знов добути собi гетьманську булаву. В той час, як король брав городи за Днiпром, в Київщинi стало неспокiйно. Київський воєвода сидiв в Барi i пальцем не поворушив, щоб заспокоювати край. Гетьман Тетеря винував у всьому Виговського, говорив, що "Бар усьому виною". В той час Iван Сiрко з запорожцями рушив в Брацлавщину, щоб одняти Правобережну Україну од Польщi i послав вперед загiн пiд приводом Сулимки. Сулимка дiйшов до Бiлої Церкви, де його розбили польськi жовнiри пiд приводом Чарнецького i полковника Себастiана Маховського, здичiлого й жорстокого чоловiка. Виговський, певно, хотiв знов взяти гетьманську булаву i часто промовляв: "Продам Бар, продам Руду i заграю ляхам в дуду".
Тетеря i Маховський обвинуватили Виговського, що вiн хоче зрадити Польщу i пристати до Москви, що вiн накликав запорожцiв з Сулимкою. Ця чутка дiйшла до Бара. Виговський видав 1 марця в Фастовi протест проти такого заздрiвання його в зрадi, а сам поспiшив до Бiлої Церкви, щоб виправдати себе перед Маховським, котрому король дав право втихомирити край хоч би найстрашнiшими карами. Виговський не застав Маховського й Тетерi в Бiлiй Церквi, поїхав в Рокитну, але й там їх вже не було. Тетеря й Маховський рушили на Корсун.
Маховський запрошував Виговського в Корсун. Не заздрiваючи нiчого, Виговський прибув до Корсуна i став на кватирi в одного мiщанина. До його зараз прийшов Маховський i оповiстив, що вiн засудив його за зраду Польщi на смерть. Оповiстивши Виговському свiй присуд, Маховський вийшов з хати i поставив сторожу з польських жовнiрiв коло сiнешних дверей.
Виговський стояв серед хати як непритомний. Вiн почував, що попався в руки свого ворога, що неминуча смерть жде його за порогом. Усе його тривожне життя, усi подiї його вiку майнули перед ним, неначе ряд взорцiв на довгiй паперовiй смузi, майнули події все кривавi, неспокiйнi: i полон в татар, i битви гетьмана Богдана, i його служба в Богданових походах, i страшна битва пiд Конотопом, де вiн одбивався од Москви, де полягли десятки тисяч московського вiйська, i Гадяцька умова, i ласка короля. Листочки книги його життя перегортались швидко, неначе од вiтру шелестiли... От вiн сам вступає на мiсце великого Богдана, вiн сам гетьман i великий князь України, надарований великими маєтностями, багатий i славний на всю Україну; от вiн воєвода i сенатор, а може, й знов гетьман i великий князь... I якийсь нiкчемний полковник Маховський перетне нитку його життя, поверне в порох його мрiї, потопче ногами його палкi бажання й його мертве тiло.
В хатинi було тихо, як в домовинi. Був ранок 9 марця. Сонце пишно зiйшло i осяяло усю хатину, пiдживило мертвоту тишi. Виговському стало невимовно важко на серцi. Йому забажалося жити i добуватись слави. Вiн опам'ятувався i пожалiв, що не взяв з собою козацької сторожi.
"Пiду скажу Маховському, щоб дозволив менi покликати священика, щоб дозволив висповiдатись i запричаститись перед смертю, а через священика я дам знати, що мене хотять зараз згубити з свiта... Може, обiзвуться мiщани, стануть за мене, заступляться за мене козаки..."— подумав Виговський i раптом одчинив дверi i вийшов надвiр.
— Дай менi, полковнику, священика! Дай менi хоч висповiдатись та заприча...
Здичiлий i звiрюкуватий Маховський скомандував жовнiрам. Жовнiри випалили з рушниць, i Виговський звалився i, як снiп, впав на одвологлу землю.
— Невже я впав од польських куль? Невже мене вбили поляки, котрих я так любив? — промовив Виговський i вхопився за серце. Жменi його були повнi кровi. Вiн махнув рукою i забризкав кров'ю лице й очi Маховському... — Олесю моя дорога! Сину мiй! — ледве промовив Виговський, i його голова впала на землю.
Збiглися мiщани та козаки, внесли в хату мертвого Виговського i поклали на лавi. Хоч Виговського не любили за його прихильнiсть до Польщi, але лиходiйний вчинок полковника Маховського, котрий без суду й позвiв покарав смертю сенатора i воєводу, цей розбiйницький, самоправний вчинок збурив увесь Корсун i пiдняв усiх проти Маховського. Маховський мусив тiкати з Корсуна.
Звiстка про убiйництво Виговського швидко дiйшла до Бара. В Барi добре знали Маховського, знали звiрячi норови цього польського гайдамаки. Виговська вся отерпла й охолола, зачувши про такий самоправний вчинок Маховського. Вона впала, як снiп, на руки своєї приятельки Грушової та невiстки Стеткевичевої.
В Барському замку все стривожилось. Усi сподiвались, що лютий Маховський, ворог покiйника Виговського, от-от незабаром з'явиться з своїм полком пiд Баром, нападе на замок, спалить, знищить i заграбує усе добро, повбиває усю сiм'ю й рiдню Виговського.
Комендант замку, брат Виговської, Юрiй Стеткевич зараз дав приказ полагодити вали та частоколи кругом замку, звелiв лаштувати гакiвницi, поставити їх на валах, на баштi узброїв двiрських козакiв, навiть наймитiв, подававши їм рушницi. Чутка про убiйництво Виговського швидко пiшла по околицях. Дрiбна православна шляхта, близькi й знайомi Виговського, православнi пани сполохались: вони боялись, що загiн Маховського от-от вчинить напад i вирiже впень усiх православних шляхтичiв, прихильникiв Виговського. Шляхта повтiкала до Бара, зiбравши спохвату деякi дорожчi повитки та скарби. Увесь замковий двiр сповнився втiкачами. Дiти пiдняли плач, жiнки поперелякувались, поховались в садках за валами, в льохах, в пивницях. Юрiй Стеткевич давав усьому лад та порядок, роздавав харч втiкачам, роздавав рушницi та усяку збрую.
Виговська боялась i за своє життя, i за життя свого сина. Юрiй Стеткевич звелiв їй i всiм женщинам лаштуватись в дорогу, щоб переховатись в густих лiсах, доки мине небезпечнiсть. Позапрягали карети та шарабани, набрали чимало харчiв. Виговська й Маруся Стеткевичева з Грушовою позабирали скарби i поховали їх в возах. Забравши на вози усiх женщин та дiтей, Юрiй Стеткевич завiз їх в густi барськi лiси i сховав в страшнi гущавини грабового лiсу в глибокiй долинi, куди трудно було доступитись загонам Маховського. В узькiй долинi на маленькiй прогалинi, закритiй кущами лiщини та вiльхи, пiд самим грабовим лiсом поставили вози та шарабани. Весна була рання, але холодна й вiтряна. Одвологла мерзла земля пустила густий опар, неначе курiла димом. Усi позлазили з возiв i поставали мовчки мiж грабами та столiтнiми дубами: усi боялись навiть голосно говорити. Земля на прогалинцi вкрилась зеленою травою. Синiй та бiлий ряст манячiв помiж кущами. Жовтогаряча кульбаба вкривала прогалину, неначе хто розкидав по травi зiрки. Остапко й весела дочка Юрiя Стеткевича Христина кинулись бiгати по травi та рвати ряст i заговорили голосно. Малий хлопець почав перегукуватись з Христиною. Виговська впинила їх i заборонила говорити голосно. Усi притихли й ущухли i говорили тихенько, неначе коло домовини, в котрiй лежав покiйник.
Настав вечiр. Вже й надворi смерклось. Виговська не звелiла розкладати багаття, щоб часом жовнiри Маховського не вглядiли диму та огню i не догадались, де вона ховається. Вiтер жалiбно гув мiж голим гiллям. Лiс коливався на взгiр ях зверху донизу, неначе море на вiтрi, а в долинi в затишку було тихо. Чорна нiч впала на чорний лiс i неначе вкрила його трауром по Виговському. Їжа нiкому не йшла на думку. Усi полягали в шарабанах i поснули мiцним сном. Спали й погоничi на соломi на возах. Тiльки конi, попривязуванi коло возiв, хропли та прихкали, тереблячи на ввесь рот овес.
Одна Виговська не спала. Сон втiк од її очей i неначе сховався в густому лiсi. Вона сидiла в здоровому шарабанi коло сонного Остапка, i важкi, сумнi думи низько похилили її голову, як важкий снiг похиляє гiлля зеленої сосни. Зiйшов мiсяць i блимнув через тонкi хмари, що гнались одна за другою, неначе бiгли навипередки. Блиснув мiсяць, i вирнула з чорної темряви постать Олесi, вся закутана в сумний чорний убiр, виглянуло її повне зблiдле лице, смутне чоло та заплаканi очi. Вона згадувала свої дiвочi лiта молодi, згадувала, як вони побрались з Виговським, пригадала свої палкi мрiї, котрi Виговський справдив неначе якимись чарами, згадувала i його самого, як углядiла його колись на баскому конi в Києвi, всього в оксамитi, в кармазинах, в золотi, пишного й гарного, як намальованого на картинi. I сльоза за сльозою покотилась з її очей i впала на її повнi бiлi руки...
— За що ти. Боже, наслав на мене одну таку велику кару? За якi мої провини? — тихо промовила Виговська i пiдвела свої смутнi очi вгору.
А над лiсом пишно блищав мiсяць i неначе летiв назустрiч швидким хмарам.