Все на її руках: і дім, і старі батьки, і менші брати.
— Хто знає, чи варто по сім шкодувати. Умови, в котрих виробляється письменник, далеко неоднакові, власне, ми зовсім не знаємо, які ті умови потрібні.
На алеї з'явилася молодь. Леся сказала, що притомилась, і вони помалу пішли з парку. Симович, який здибався їм біля Народного дому, попередив Ларису Петрівну, щоб готувалась до зустрічі: громадськість, а надто студенти вирішили влаштувати на її честь вечір.
Лариса Петрівна прокинулася на світанку. Ольги поруч не було. Вона сиділа, не запалюючи лампи, біля вікна, що вже ясніло наступаючим днем, і... плакала. Леся від несподіванки широко розплющила очі. Перше, що збігло на думку, — встати, довідатись, у чім річ, розважити подругу; та ось її погляд упав на столик перед Ольгою, там лежали недбало розкидані аркуші паперу, в руці у Кобилянської чорніла ручка. "Працює", — заспокоїлась Леся і нечутно повернулася на бік.
А Ольга нічого не бачила, нічого не чула — була зачарована творенням, полонена думками і почуттями, якими жили народжені нею герої.
...За сніданком Ольга Юліанівна була тиха, спокійна, мов погідний літній ранок. Як завжди, по-простому зачесана — з проділом на високе чоло, уважна. Коли зосталися удвох, Леся запитала:
— А чому це хтось чорненький сю ніч не спав? Кобилянська здригнулася.
— Ви все бачили?.. Ох, панно Лесю... Цеї ночі старий Івоніка ховав свого сина, Михайла. Чи могла ж я спати? — Вона дістала з шухляди кілька дрібно списаних аркушиків, поглянула на них, мовби то було щось чуже. — Послухайте, Лесю. — Спокійним, розміреним тоном стала читати: —"Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяеві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, нагадували сотки лілей, що струнко стріляли вгору. Світло свічок освічувало із долини кожде обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
Докія і Петро проводили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.
Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом у долину. Місяць розгорівся палаючим світлом.
Далеко, широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері..."
Голос Кобилянської набирав дедалі трагічніших ноток. Лице її оживилося, очі загорілись якимсь незвичним блиском. Здавалося, то вона, а не стара, вбита горем мати голосила за сином:
" — Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?.. — викрикувала, збиваючи долонями.
— В землю йде... в темну нічечку йде... не поверне ніколи! — відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, й затягали далі своє.
— Вночі передаю тебе іншому світові... вночі покидаєш татка твойого!.. — крикнув раз болісно Івоніка..."
А перед Лесею враз постали Мінськ, глибока весняна північ, маленька церква на околиці...
" — Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія..."
Ольга перестала читати. Аркуш дрібно тремтів у її руці, і вона поклала його. Сиділи мовчки — кожна думала про своє.
— Хто його вбив? — стиха запитала гостя.
— Сава, брат... за землю. Гадав, йому більше припаде, коли ні з ким буде ділитися. Знову мовчання. Леся:
— Це жахливо. Кобилянська:
— Це правда. Це трапилось кілька років тому недалечко Чернівців, у Димці, в родині Івана Жижіана, — молодший брат убив старшого. Я тільки змінила фамілію...
— Це справді жахливо, — повторила гостя. — Жахливо те, до чого доводить людину життя. Яка страшна доля!
— Хочу зладити її, цю свою працю, якнайретельніше... з інстинктом на будучість, — пояснювала Коби-лянська. — Аби-сь покоління, що прийдуть по нас, читали і відали о житті сьогочаснім...
— Багато вже маєте зробленого?
— Надумала я її в двох частинах, першу ніби викінчую... Я просто фізично терплю під з'явиськом тих фактів і ніяк не вспокоюся, аж доки не виллю той біль чорним по білому... а коли пишу, ох, як ридаю!
— А ми вчора лиш думкували з Осипом Степановичем: відкіля, мовляв, Кобилянська бере матеріали для своїх творів?
Ольга Юліанівна осміхнулася:
— Декотрим, хто не знає мене ближче, це справді дивно. І, мабуть, через те, що я не сходжуся ні з літераторами, ні з ученими... не маю найменшого дару до бесіди. Знали б вони, що кожний голосок життя будить у мені цілу бурю уявлень, певне, не дивувалися б.
— Ну, то чийсь клопіт — дивуватися чи не дивуватися, — розважливо мовила Леся. — Ви своє знаєте.
— Самій про себе судити доволі важко, а все ж скажу, вам скажу: кожна моя річ — найбільша а чи зовсім мізерна — писана кровію. Всі вони вийшли дорогою серця. Бо пишу я, коли терплю — а цього чуття мені не бракує, — пишу, коли бачу кривду, заподіяну як людям, так і звірятам, квітам і птахам, деревам і водам, пишу, захоплена великими ідеями визволення людей, найперше — жінки...
— Ще тоді, в Зеленому Гаю, слухаючи ваших речей про себе, свою країну, я відчула вас щирою, доброю...
Ольга Юліанівна зашарілася, поспішила заговорити про інше.
— Розохотили ви мене, Лесю, до балачки, — сказала. — Взагалі не люблю звертати на себе увагу. Тому нікуди не їду, уникаю гучного товариства.
— Я теж не маю звички підпускати до свого серця кожного цікавого. Те, чого коштував мені Мінськ, знаєте хіба що тільки ви єдина. Але здумати свого життя без раптових подорожей не можу. Митець має час од часу поновляти свої враження, чуття, — додала і тут же обмовилась: — Власне, це річ чисто індивідуальна.
— Не знаю, — відповіла Кобилянська. — Для мене досить послухати наших лісів, наших гір, як щось у мені оживає, кудись кличе. І вже не буде рятунку, поки не вирветься голосом серця... Музику, співи люблю пристрасно. Вони впливають на мене майже по-трясаюче.
День розгорявся, попід вікном на вулиці снував люд, і Ольга змушена була перервати розмову: треба ж поприбирати і до базару збігати, а по дорозі до аптеки заскочити за ліками.
Вона заховала писання, швиденько прибрала в кімнатах і почала одягатися...
Вечірку влаштували в просторому залі Народного дому. Зібралося переважно студентство, вся, як було казано, "Молода Україна" 26. Коли Леся, супроводжувана Кобилянською, Ярошинською та Маковеем, з'явилась у дверях, всі встали і довго їй аплодували. Гостя, не чекаючи такої зустрічі, аж розгубилася.
Василь Симович, закоханий в літературу студент і початкуючий науковець, зробив доповідь, у котрій, окрім красивих Франкових епітетів, сказаних у спеціальній про неї статті, не пошкодував і своїх. Послухати, то й справді виходить, що вона "трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну". "Ох, ці мені критики, — червоніла, слухаючи Симовича. — Неодмінно зроблять із тебе ікону... Коли захочуть, звичайно".
Потім декламували її вірші. Та як же гарно, зворушливо! От уже не сподівалася, що її поезії матимуть такий резонанс...
Взагалі це добре, саме цього — крицевості, закличності — вона прагне в кожнім рядку, в кожнім слові... Що, тепер її черга? Розказати про себе?
— Ш, любі друзі, то справа критиків — розбиратися в творчих, а часом і не в творчих особливостях автора. До того ж зроблено мною дуже й дуже мало, щоби хвалитися. — Подумала хвилину. — Поговорімо ліпше о тих рушеннях, що намітилися в нашім житті і що зачіпають наші серця, наші мислі. Маю на увазі робітницькі і студентські поступи супроти соціальної кривди, котрі зачастили так на півночі — в Петербурзі, Києві, Мінську, Москві та й ближче до нас — у Львові. В чому ж сила? Пролетарі єднаються до спільної боротьби за велике визволення народів... Зал зустрів її слова схвальним гулом.
— У Женеві зорганізувався революційний осередок, до котрого входять наші найсвідоміші марксисти Плеханов і Володимир Ульянов, які взяли на себе керівництво соціал-демократичним рухом Росії. З півроку минуло, як видається ними газета "Искра", епіграфом котрої е відомі слова декабристів: "Из искры возгорится пламя..."
Вона розповідала про труднощі боротьби, кликала не лякатися погроз і тортур, на які не скупиться царизм, згадала березневу демонстрацію в Києві і те, як до студентів приєдналися робітники, — з усього було видно, що промовляє не просто свідок, а активний учасник подій.
— Погляди на новітній, цебто соціал-демократич-ний, рух, — вела далі Леся Українка при цілковитій увазі й мовчанці, — подибуються різні. Декотрі не бачать у ньому істотної різниці від попередніх, народницьких рухів, змішують з боротьбою за економічні умови. А між тим це справді революційний, справді марксистський рух. На Україні і для України він конче потрібний, як основа, на котрій зростатимуть і наша воля, і наша правда.
Проте декотрі політики — з ваших галицьких та буковинських у тім числі — вже тепер намагаються ревізувати соціал-демократичні ідеї, чорнити їх. Усі ці дні, відколи мешкаю у вашім чудовім місті, я маю змогу читати "Гасло" — газетку чернівецьких так званих со-ціал-революціонерів. З тоном такого "Гасла", скажу прямо, погодитись не можу. Що тут говорити про якийсь ревізіонізм, коли справжнього, послідовного марксизму у нас, вважайте, ще не було, він тільки починає оволодівати масами... Ну, а програма "Гасла" — це взагалі якась маячня. Ось послухайте. — Леся розгорнула газету, прочитала: — "Мета соціалізму є для нас нічим, рух — усім". Як це зрозуміти? Задля чого ж тоді рухатись, коли попереду ніякої мети? Та й взагалі такий рух неможливий, народ збагнув облудність соціал-революційних проповідей і рішуче переходить на бік соціал-демократів. Далі: "Гасло", а отже, і люди, що стоять під ним, обрали собі за метод боротьби терор і на всі лади його вихваляють. Це вже не тільки шкідливо для справді революційного руху, а й взагалі безглуздо. Терор не дає масам ніякої свободи, замість одного вбитого тирана стає інший. Нам потрібна широка політична робота в масах, щоби підготувати їх до спільного рішучого удару. Це якраз і відповідає духові соціал-демократичної партії, котра єдина є справді народною і котра боронить інтереси народу. Що б не чинив уряд, в руках якого поки що сила — поліція, військо, зброя, — все йде до кращого, час працює на нас.