Не раз на них зазіхали окупанти. Музейні скарби врятували тоді від фашистського пограбування троє: сорокап'ятилітній сторож музею Михайло Якович Білий, його дружина Ярина Наумівна та прибиральниця Параска Кузьмівна Дузь.
Під загрозою смерті вони ховали експонати в підземеллях музею і в своїх знайомих. Після звільнення Дніпропетровська від окупантів цінні колекції знову були виставлені в музеї.
Михайло Якович Білий вартував музей понад тридцять років. З Дмитром Івановичем він працював понад дванадцять років.
— Від небіжчика,— згадує Михайло Якович,— я багато дечого дізнався про ті експонати, що лежать у музейних вітринах. Як тільки побачу, було, що він проводить екскурсію, стаю до гурту, уважно прислухаюся до голосу Дмитра Івановича .і багато чого запам'ятав. Усе це стало мені потім у великій пригоді. Інколи в музей заходить людина, дивиться на експонати, але, бачу, не все розуміє. Тоді я підійду до відвідувача та й спитаю: "Мабуть, вам тут щось. незрозуміле?" — "Та дещо й неясно. Я вперше в музеї".
Михайло Якович бере тоді на себе роль екскурсовода, розповідає відвідувачеві так, як чув од самого Яворницького. За ці пояснення люди дякували Білому, а той згадував добрим словом свого вчителя.
Нелегко доводилося Дмитрові Івановичу збирати й зберігати музейні експонати. А якщо вже попала в музей якась річ, то звідти вирвати її було нелегко.
— Доки я тут директором, жодна річ не пропаде, не загине!
Та коли йшла мова про те, щоб допомогти іншим музеям, він охоче приставав на це.
Якось зустрів Дмитра Івановича один відповідальний працівник і відрекомендувався:
— Я з окрнаросвіти.
— Як ви сказали? Щось я не розумію цієї мови!
— Я інспектор окружного відділу народної освіти.
— Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищої єпархії!
— З окрнаросвіти.
— Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?
— Хотів спитати вас, Дмитре Івановичу, чи ви чули, що керівники художнього музею, який недавно засновано, порушують питання, щоб усі художні картини вилучити з вашого музею і передати їм.
— Що кажете, всі картини?..— Дмитро Іванович гмикнув, примружив очі й сказав: — Зразу видно: курка не дурна — не од себе, а до себе горне!.. От що, всіх не дам, і не просіть, а деякі — будь ласка. Нехай приходять — поділимося. Художньому музеєві треба допомогти.
І допоміг. У 1923 році Дмитро Іванович передав художньому музею понад 100 творів — головним чином західно-європейського мистецтва. Ці картини він погодився взяти для "зберігання" від катеринославських багатіїв, які на початку революції 1917 року чкурнули за кордон.
Обласний музей ім. Поля, коли ще ним керував Дмитро Іванович, відображав своїми експонатами в основному степову Україну. Щоб відвідувачі музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "переніс" частину Дикого поля часів Запорозької Січі на територію музею.
Коли стати обличчям до музею, то ліворуч, біля самого приміщення, шумів густий та високий пирій, а з нього виглядали голови кам'яних баб. Узимку, як пройтися по цій полеглій траві, то здавалося, ніби ступаєш по величезній припорошеній снігом подушці.
— Гляньте на цей клапоть землі з пирієм та кам'яними бабами,— показував екскурсантам Дмитро Іванович,— і уявіть собі дикі простори степової України, де безліч пурхало всякої дичини, багато було всякого звіра. Тут не вистачає тільки козака в поході. Заїде запорожець у таку гущавину, тільки голова височів звідти. Ото була трава!..
Після того, як Дмитрові Івановичу довелося залишити музей, він часто навідувався ввечері до діда Білого, приносив йому вечерю — борщу або каші.
— Бери, Михаиле, їж, бо ти, мабуть, голодний, а ці сухарики віддаси Жучкові. Де він?
— Спасибі, професоре, що не забуваєте,— дякував Михайло Якович.
Вони довго просиджували біля музею, згадували колишні роки, події, розмовляли, як рівний з рівним.
— От що, Михайле, я хотів тобі сказати,— присунувся до сторожа Яворницький.
— Слухаю вас, кажіть.
— Чую, ще покидають сили, слабію, напевне, вже близько смерть. Ох, роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай моє прохання: як помру, так отут мене, коло музею, на Дикому полі поховайте. Обсадіть могилу квітами, посадіть біля голови два явори, а на плиті зробіть напис:
"Тут лежить Яворницький". От і все. Не забудеш?
— Ні, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому слід.
Далеко пізніш, у квітні 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом побачили молоді деревця, їх висадила невідома людина. Прийшла, попрохала в сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добуті в розсаднику дубки.
— Хто ж ви такий будете? — зацікавився дід Білий.
— Я один з тих,— відповів незнайомий,— хто на все життя зберіг пам'ять про Дмитра Івановича. Прошу вас, діду, поливайте й доглядайте ці дубки. Нехай вони ростуть і нагадують про нашу вічну любов до цієї людини.
ЗАПОРОЗЬКИЙ ДУБ
У Верхній Хортиці стоїть і досі могутній запорозький, дуб, про який існує чимало переказів та легенд. Це один з найстаріших дубів на Україні: йому вже понад сім століть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубові було 400 років. Дуб-велетень витримав усі випробування часу, зберіг до глибокої старості свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба складається з 18 великих гілок, периметр крони — 102 м. Її зелений тінистий намет мав 43 метра в поперечнику і здалека скидається на цілий гай. Окоренок дуба на обмах утовшки 656 сантиметрів, діаметр стовбура 208 см, а висота дерева дорівнює 36 метрам.
Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вік і щовесни зеленіє? Старі діди, запорозькі нащадки, пояснюють. це тим, що дуб виріс біля джерела (нині колодязя), яке-щедро напоювало його коріння, давало йому силу й снагу. Пишний крислатий дуб привертає увагу багатьох мандрівників, які цікавляться пам'ятниками минулого. Людність міста Запоріжжя та Хортиці пишається цим дубом і з великою любов'ю оберігає його.
Люди зв'язують життя цього дуба з історичним минулим нашого краю, зокрема з історією запорозького козацтва. Звідси й пішла назва "запорозький дуб", що закріпилася за ним ще здавна.
Охочі до вигадок люди запевняли, ніби саме під цим дубом запорожці разом із своїм кошовим отаманом Сірком писали знаменитого листа турецькому султанові. Інші оповідали, що Богдан Хмельницький, ведучи запорожців у квітні 1648 року до Жовтих Вод, де він уперше переміг ворога, зупинив військо на відпочинок біля кринички, що недалеко від цього дуба. Перед виступом у похід Хмельницький звернувся до козаків з промовою і закликав їх бути такими ж дужими й міцними в наступному бою, як цей дуб-велетень.
Не раз на дуб намірялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та щоразу зазнавали невдачі. Ось що розповідав про це Ничипір Антонович Дейкун, сторож запорозького дуба:
— Підійшла смерть до старого дуба, коли тут були німецько-фашистські окупанти. Гітлер довідався про запорозький дуб-велетень і дав наказ: зрубати і в засушеному вигляді привезти його в Німеччину. Та не довелося гітлерівцям зрубати запорозького велетня,— їх самих так рубонули тут, що не один з них дав дуба.
Під цим дубом любив колись сидіти Дмитро Іванович Яворницький. Тут він розповідав Дейкунові про походи Богдана Хмельницького та про звитяжні подвиги Івана Сірка.
Вперше Ничипір Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Івановичем 1930 року на будівництві Дніпрогесу. Працював тоді Дейкун на острові Хортиця, де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести дві могили. Перед тим як знести їх, вирішили запросити Дмитра Івановича й порадитися з ним.
Приїхав Дмитро Іванович, оглянув розпочате будівництво й сказав:
— От що, друзі мої, могили — історичні пам'ятки, руйнувати їх не можна.
— Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цілком, а лише частково використати їх для насипки греблі,— сказав керівник будівництва.
— А яку ж ви тут, на Хортиці, греблю будуєте? Адже Дніпрогес будується на місці Кічкаса? — спитав Яворницький.
— Цілком слушно! Дніпрогес — на Кічкасі, а на Хортиці ми будуємо невелику греблю для зрошування першої зони поливу.
— Це інша річ! Тоді, хлопці, зробімо так: завтра я приїду з своїми археологами, зроблю розкопки, а потім можете зносити їх.
— Добре, спасибі! — подякували інженери. Дід Дейкун оповідав:
— Хоч моя зустріч з Дмитром Івановичем була дуже давня, але про таких людей забути не можна. Це була людина великого розуму. Я не пригадую такого випадку, щоб він розгубився, не відповів на будь-яке запитання. Мова його проста і дохідлива. Навіть малообізнані з археологією та з історією України люди добре розуміли його, бо кожне слово глибоко западало їм у душу. Ото був чоловік! Він бачив не тільки те, що на поверхні землі, а знав і що лежить під землею.
З великим інтересом слухав Дейкун розповіді Дмитра Івановича про острів Хортиця.
— Острів Хортиця має довжину 12 км, ширину 2,5 км. Величенька площа припадає на плавні та озера. Для козаків тут було добре місце робити засаду та ховатися в разі потреби від орди. Колись Хортиця була майже недоступна для ворогів.
Цей острів — свідок великих історичних подій: він бачив Олега, що йшов воювати на Царгород, повз острів рушав походом на болгар Святослав, а неподалеку від Хортиці, в степу, точилися криваві січі з печенігами. Тут народжувався й мужнів бойовий дух запорожців.
У північно-східній частині Хортиці стоїть дерев'яний хрест. Поставило його в XIX столітті катеринославське земство на тому місці, де колись стояла козацька дерев'яна церква. Вона стояла коло підніжжя горбка в кам'яній ніші, спеціально для неї вимурувати. Розповідають, що Богдан Хмельницький милувався чудовим різьбленням іконостасу — витвором рук козацьких майстрів. Під престолом церкви зберігався меч, якого цілував гетьман, беручи на себе великий обов'язок керівництва наступним боєм. Біля хреста є сліди могил, мабуть, це залишки козацького кладовища, про яке згадує в своїх творах академік Д. І. Яворницький.
Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На ній були Тарас Шевченко, Репін, Серов, Горький.
Якось, сидячи під запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Іванович спитав його:
— Де ж ви, діду Ничипоре, живете?
— Тут, біля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота.