І дівчина спокійніше згадувала незабутній вечір. Зрештою, вона лише на початку шляху. В кожного свій неповторний вибір. Унікальна життєва стежечка. Навіть найдосвідченіший ботанік, проходячи по квітучому плаю, не може помітити всіх травинок, билинок, комашок, метеликів, джмелів, ящірок, камінців… Чому б мені не віднайти чогось небувалого, такого, про що він не догадується? Та й не лише він… Катастрофі-чний Всесвіт? Деформація Цілості? Падіння в інферно Чорної Діри? А може, всі ті лиха від хворобливої орієн-тації свідомості? Просто ми не туди рушили… Вже давно-давно! Може, нас просто приспали? І ми бачимо сни. Тяжкі, болісні, руйнівні… А в сні — ще система снів… А коли прокинешся… А як прокинутись? Існує безліч систем "пробудження" — від йогічних до релігійних, від психоаналітичних до магічних. Чому ж не ви-вели ті системи людство з полону, про який всі так болісно говорять?
А якщо це лихо — тільки людське? Скажімо, трави, птахи, метелики й квіти знають правду. І ніколи її не втрачали. Скажімо, вони бачать її, проте не можуть нам передати. Чому? Бо ми втратили спільну мову. Мате-ринську мову Єдиного Життя. Тоді що? Почути їх, почути мову квітів, птахів, звірів… І запитати… Не соромитися запитати! Відкинувши пиху марних, забобонних віків. Сказати: "Друзі, брати… наші старші брати…" Саме старші, бо вони народжені незміряно раніше від нас. Мовити їм: "Ми заблукали, хоч і маємо так званий розум. Ми захопилися можливостями мозку — цієї небезпечної цяцьки Еволюції. Хочемо відтворити втрачену спільноту, відродити прадавню сім’ю…"
Гай-гай! Чи почують вони нас, якщо навіть ми зуміємо їх почути? Чи не викинули вони нас із свого сер-ця, як зрадників, мучителів і вбивць? Хіба можна простим бажанням подолати ту прірву, що її ми копали між собою і живим світом віками, віками?
А все-таки… А раптом вони жадають нашого пробудження? І у них відсутня мстивість? І досить простя-гнути руку, як у відповідь почується срібний сміх, як у Маленького Принца з давньої казочки Екзюпері. Вірю, що так має бути. Тоді що? Треба шукати. Шукати не лише для себе, для квітів, для птахів. А й для того, щоб покликати його і сказати: "Є, любий учителю, інша стежка до волі. Вона була поруч, а ми її не бачили. Не треба рватися крізь час і простір у Безмірність. Кожен з нас — Безмірність. І кожна квіточка — бездонність. Ходімо до лісу, ходімо до трав, до чагарів, на луки. Я попрошу моїх друзів… твоїх друзів… і вони відчинять браму…" Гай-гай! Мрії, мрії! Коли здійсняться вони? І чи здійсняться?
На уроках Радан вів себе так, ніби й не було тієї зустрічі. Інколи блискавиця учителевого погляду падала в її серце, в грудях спалахував огонь. І знову тиша. І запитання: "Ти шукаєш, Гейє?" — "Шукаю, шукаю!" — безмовно кричала вона. І здавалося їй, що цілий Всесвіт відлунює тим криком. А він… чи чув той крик він?
Так, мої спогади, так! Не об’єднати орла й оленя, воду й вогонь. Недарма ж так розходяться шляхи "гей-ців" і "райців", що вони навіть різні філософії Еволюції формують. Проте що мені формули й доктрини? Серце квилить, плаче, наполягає: затримати політ без повернення! Є, повинна бути спільна стежина для двох… а отже — для всіх! Хіба не разом Квітка і Сонце?
Спогади, спогади.
Куди ви мене повели?
КРАЇНА ДИВА
Життя вирує, кипить, відлунює громами і симфоніями, криками дітей та ревом хижаків, клекотом птахів і нечутним шепотом думки. А ти — самотня поміж тим потоком. Ніби в пустелі. Чому?
Як це можливо?
Правда повного життя. Так сказав учитель. І в цьому — найвища істина. Можеш мати океан благ, стоси книг, сотні товаришів, безліч доріг для самовияву. А щастя відсутнє, радості нема. Бо ти — неповний. Бо ти — лише частка Цілості. Ти ще тільки можливість суверенної істоти. Щоб стати нею, щоб народитися знову, треба відтворити Цілість, знайти себе в іншому. Недарма про це так багато говорили всі прадавні мудреці. А чи самі вони досягали такого стану?
Гейя відчувала, що її ще нема без нього. Але де перехрестя, на якому зійдуться їхні шляхи? Від кого залежить, щоб це сталося? Він сказав "знайди"… Можливо, просто зронив фразу, щоб делікатно поставити дів-чину на місце. А може… Може, й він жадає такого перехрестя? Те, що закрите для мудреців, — відкрите дітям. Здається, є така формула в священних писаннях минулого. Адже й тепер, в кінці двадцять першого віку, коли могутність Планети виплескується за межі Сонячної Системи, триває дискусія з приводу, здається, найтривіа-льніших проблем: у чому істина — в складності чи в простоті? Хто складає ядро людства — дитя чи дорослий?
Смішні запитання, а вони підняли цілу бурю в суспільстві. Чому? Мабуть, тому, що торкнулися підвалин буттєвості й сенсу самого існування. Сучасний гнозис Планети — лабіринт складності. Все побудовано на ній. Цілі кілометри формул, плутанина комп’ютерів, чутлива взаємозалежність мільйонів пристроїв та систем — від Землі до космічних літаючих станцій. Все це складає гігантський супермозок. Хіба він дозволить започаткува-ти інший вектор пізнання — напрямок простоти?
Друге питання такої ж глибини й масштабності. З давніх-давен навіть Бог в більшості випадків малював-ся Дитям на руках Матері. Всі народи поклонялися Дитині. Такий був заповіт: "Будьте як діти". Темні віки ка-тування спотворили істину простоти. Проте діти стихійно завжди відчувають своє законне право на першість, на центральність у течії життя. Недарма останнім часом виникають на Планеті Дитячі Республіки. Триває спро-ба здійснити Революцію Простоти. А ящери минулого ричать. Учитель оповідав на уроках, що розгортається фронтальний наступ на психіку юних поколінь. Підпільні фабриканти ПСІЛ-апаратури намагаються позаконт-рольно опанувати течією еволюційної свідомості, щоб мати змогу безкарно господарювати у збуреній, спотво-реній ноосфері.
Чи не пожинаємо ми чортополох тому, що сіяли його зерна? Світлі плоди жадаємо збирати з дерев тем-ряви. У лабіринтах шукаємо сонячних відкриттів. Воліємо добути теорію єдиного поля, користуючись мере-живом заплутаних формул.
А тим часом кожне зернятко просто, спокійно, впевнено передає естафету правди Материнського Життя — без суперечок, без амбіцій, війни, антиномій, без філософій…
Дійшовши до цієї думки, Гейя щасливо засміялася, згадавши, що недавно зустріла щирого друга, котрий повністю поділяв її думки. І де ж? У хащах правічності, у країні легендарних шумерів. Дівчина запросила з Сві-тового Інформаторію матеріали, що торкаються питання простоти й складності, дитинності й дорослості. Вже перші відтворення архівних раритетів на екрані дисплея принесли радісний сюрприз. Шумерський герой Ані — Син Зірниці промовляв до неї дружньо, довірливо, як сучасник і супутник на стежці пошуку:
"Грядуще відкриватиме людям ту просту правду, що Тайна Тайн — то відсутність Тайни. Тим, хто праг-не іграшок складності, хто жадає блукати в лабіринті облудної вченості чи неправдивої віри, — тим неможливо збагнути величну простоту Правди.
А сутність простоти в тому, що всяке Пізнання — є скидання покривал, що б вони собою не являли. Скидаючи запони ілюзій, ми спрощуємо наші уявлення про світ, і наші звичаї, і наші бажання. Зрештою, при-ходимо до радісного відкриття, відомого прабатькам: все, що потрібно душі, — притаманне їй одвіку, а тому, прагнучи вдаль, — знайдемо в собі!
Це і є завершення блукань у Лабіринті Демонічного Дзеркала".
Як чудово, просто, велично. І дозволяє розпочати принципово іншу стежку пошуку. Не прагнучи на край світу. В собі.
Або ось — про дитинність і дорослість. З тих же манускриптів.
"Дитя й дорослий — різні істоти, хоч і зв’язані спільною пам’яттю, особою, ім’ям, родиною і долею. Як гусінь та метелик пов’язані між собою, але є антиподами, так і дитя та дорослий — одвічні антагоністи і навіть вороги (крім тих випадків, коли дорослий зберігає в собі дитячу душу). Принципова різниця цих порівнянь в тому, що метелик і гусінь — єдиний, природний потік розкриття першосуті, а дитя і дорослий — пов’язані так, як убитий і убивця, хворий і той, хто його заразив.
Дитя — дивовижно чиста істота, довірлива, щира, доброзичлива, готова до будь-якого шляху, готова да-ти плід радості й любові. Дорослий прищеплює дитині заразу етично-моральної чуми, злобного виховання, уз-годженого з певними цілями й традиціями, і ніжна душа маляти починає покриватися корою заздрощів, ненависті, підлості, лінощів, осуду, брехні, а згодом — убивства й зради. Так нищиться в душі юної істоти Крилатий Геній Правди, а в тій же лялечці виростає кажан Зла".
Страшне попередження долинає з сивої давнини, проте в Космічній Ері люди нарешті збагнули просту правду самокритичного пророцтва. Збагнути — отже, покаятися. Покаятися — вернутися на забуту стежку.
Після древніх манускриптів Ані Гейя зацікавилася низкою книг та записів про людей, котрі прагнули по-долати відчуженість природи, вийти з колії технізації світу, вернутися в лоно магічної цілості. Таким був украї-нський мудрець Григорій Сковорода, таким озивався з минулого німецький поет Новаліс, котрий прагнув відродити магічну людину. "Щоб тіло стало духовним, а душа — тілесною". Прекрасна мрія, і саме тут має бути рі-шення. Дерева й хмари — кінчики моїх пальців, зірки — мої рецептори почуттів, Всесвіт — тіло титанічної людини. Навіщо тоді ракети, комп’ютери, лабораторії, будівлі? Коли все і всюди — Я!
Все це гаразд, все це — прекрасно, але рішення! Де воно? Як спростити буття, як вийти з лабіринту?
Та ось з двадцятого віку надійшли нові матеріали. Вони були з грифом: ПОЗАНАУКОВІ ЕКСПЕРИМЕ-НТИ. ШИРОКОГО ПІДТВЕРДЖЕННЯ НЕ ПІДТРИМАЛИ.
Папка із свідченнями про "Фітогомо", або "Людину-Квітку". З таємничою легендарною постаттю спіл-кувалася романтична Русалія — лікар-психіатр та її друг Григорій Гук, брат знаменитого Юрія Гука та не менш відомого Бориса, одного з творців Математики Цілості.
Вони запевняли, що їхній сучасник зумів об’єднати свою психогенетику з флорою, став свідомим уча-сником життя Планетарної Квітки, що йому зелене царство відкрило свої таємниці й еволюційні глибини. А що ж далі? Що сталося з Русалією та Грицем?
Тут теж таємниця. Достеменно відомо, що після якоїсь особистої трагедії романтична пара побувала в Кіберцентрі, де Борис Гук сконструював експериментальний хроноскоп "Резонанс Еволюції".