Зразу ж узяли її на зубок.
Ой я на коровай ішла,
Коробку яєць несла.
Здибали мене хлопці,
Побили яйця в коробці.
Зробили мені біду —З чим же я на коровай піду?
Але от тісто готове, замішане. Треба тепер йому дати час висходитися, отже самим ділом диктується перерва. Тим більше, що й на інших фронтах —на прянешнім, галушечнім — теж справи вимагають деякого відпочинку.
Та зробити перерву просто от собі так на весіллі не годиться — і молодиці починають у пісенній формі зачіпати хазяїв. Ми ж, кажуть, пшеницю пололи, ручки покололи — треба ж уже сватам сором знати та нам хоч по чарці дати.
А свати зарані це все знають, і Катерина просить коровайниць за стіл. Появляється чарка, баби хиляють так, що пляшка товстого шкла спорожніла в мент. Катерина пішла наливати другу, а їй услід:
Почни, свате, бочку,
Що стоїть у куточку:
Поки того коровая випечемо,
То ми тую бочку виточимо.
І так було весело, а тепер, вже й удержу нема. Якісь боги радості увійшли в молодиць і поривають їх до ще буйнішого сміху, до крику й тупоту ніг.
Коровай — це ж символ життя й багатства хлібороба. Коровайниці це знають і чують себе жрицями, що стоять коло самого стрижня ритуалу. їх веселість не просто собі піднятий настрій сільських баб — вони служительки культу, і це так само кладе печать на особливість їх радостей.
Але от минув потрібний час. Тісто висходилося. Коровайниці встають, дякують. Приступають до місіння діжі. Рукава закочуються на дужих, натруджених руках; тісто аж кавчить під ударами.
В хату зайшла Катря. Коровайниці зустрічають її співом:
Проси Бога, Катречко,
Щоб Бог дав —
Щоб тобі коровай ся вдав:
Як день білий,
Як Бог милий,
Як яснеє сонечко,
Що світить у віконечко.
Катря мовчки кланяється кожній коровайниці в пояс. Всім приємно дивитися на цю скромну, тиху дівчину. І нараз, несподівано для Катрі та, мабуть, і для самих бабів, з уст коровайниць посипалися похвали Катрі. Почали пригадувати, як вона й тій услужила, і тій допомогла, нікому не сказала слова впоперек, нікого не зачепила й не обмовила.
— Так бач, чому воно цей коровай так легко міситься!
Катря почервоніла і застидалася, а мати й схлипнула трошки, від щастя.
А піч, це святе місце всякого древнього житла, вже палає, жере ненаситно оберемками ношені дрова, просить усе нових і нових жертов. Коровайниці порівнюють це палахкотіння з диким реготом. "Піч наша регоче — короваю хоче!" А в такт тому шаленому реготанню — "і припічок усміхається — короваю сподівається". А разом із ними — "і лавки дригають, і вікна моргають". Словом, уся хата наповнилася одним бажанням, одним трепетом — побачити скоріше коровая.
До цієї надзвичайної події й готовиться усе живе й неживе у хаті. Темп пісень жвавішає, кудись кличуть, кудись тягнуть ті звуки, рухи стають бистрими й міняються швидко. Щось іде! Щось близиться! Щось готується!..
З грюкотом виноситься посеред хати лавка. На неї ставиться віко діжі вверх рубцями, нахрест кладеться кілька віхтів соломи. Це ложе короваєві. У підошву, у тісто примішують вівса, проса — це щоб вона твердіша була.
— Щоб музика спідки не вгриз!
Це всіх смішить. Усім уявляються музики, завжди голодні; як вони, поївши все, що їм дано, просять іще й спідки від короваю. А вона з вівсом та просом!.. Га-га-га!..
Підошва готова! Наступає найважніше... найсвященніше ділобгання самою короваю!.. Коровайниці гукають:
— Гей... пане господарю! Клади гроші в коровай! Щоб діти багаті були!..
Батька таким іще ніколи не бачив Тарас. То він усе задуманий, тихий.
Ходить повільно, говорить повільно, усміхається рідко. А оце — не пізнає Тарас батька!
Сказать би напідпитку — так ні. А між тим з лиця не сходить блаженна, майже п’яна усмішка, вираз усього обличчя якийсь благосний, безконечно добрий. Здається, попроси у нього зараз що хочеш — не відмовить.
Оце весілля, він знає добре, міцно вдарить по добробуту сім’ї, але не жаліє о тім і попросту не думає. І зараз. Коровайниці кличуть кидати гроші. Він підходить, ласкаво дивлючись. Одна рука в кишені. За звичаєм, батько має покласти до спідка короваю кілька копійок.
А Григорій витягає жменю мідяків і, не міняючи блаженого виразу лиця, кидає в тісто.
Коровайниці загули:
— О-ов!.. Оце так, та-а-ак!.. Оце й я скажу, що не жаліє батько для своєї первачки.
Григорій одійшов, усе такий же усміхнений, мов аж непритомний трохи.
До діжі приступила Катерина. Кінцем білою рушника прикрила ті гроші, а рушник придавила голим ліктем. В центрі короваю вийшла ямка. Доокола тої ямки молодиці почали ліпити з тіста сонце, місяць... зірки, фігури голубів, а найбільше шишок, подібних до якоїсь повної квітки.
Короваю, мій раю!
Я ж тебе вбираю Да в рожевії квіти,
Щоб любилися діти.
Не треба, каже пісня, їхати до великого міста, кликати малярів заморських для прикрашування короваю — наші жіночки несогірше це зроблять, "да в около зірочками, з-під споду ризочками, а ізверху квіточками та райськими пташечками".
А другий гурт тим часом готовить лежень, а третій ліпить шишки для роздачі гостям. Серед тих шишок буде дві позолочених, пофарбованих суриком — то для молодого й молодої. Будуть вони ходити з тими шишками по селу, скликати людей на весілля.
Коровай готовий!.. Пообмакували вишневі гілочки в тісто й повтикали доокола. Тепер свічі.
Ой дайте нам свічки —Підемо до річки Калини ламати,
Коровай вбирати.
Шість свічок уткнули в коровай. Сему, найбільшу, приліпили на ніж, покладений у порожній діжі. Як запалили — справді мов якийсь олтар воздвигся у селянській хаті. А до того ж як гримнуть молодиці урочисто:
Да багат, Катрю, батько твій:
Густо пшениці на новині Да високі стоги на току,
А ще вище — коровай на столі!
І такі вже то всемогутні чари пісні, що дядько Григорій, цей харпак із харпаків, злидень нещасний, чує себе зараз, мов справді той богач казковий, що стоїть посеред казкової обильності, уперши руки в боки, широко ноги розставивши, посміхається, дивлючись, як гості хвалять його добро.
Але от уже час сажати коровай у піч.
А де ж тая господиня,
Що в шубі?
Нехай вона старається Коцюби,
А де ж тая господиня,
Що була?
Нехай вона старається Помела.
А де ж тая господиня,
Що в хаті?
Нехай вона старається Лопати!
Не надіючись на господинь, коровайниці затягають:
Рано ми, рано Підем до коваля,
Щоб нам скував кочергу,
Щоб нам піч вигребти.
Рано ми, рано Підем до коваля,
Щоб нам скував лопату,
Та широку, як лаву, —Спечем коровай на славу!
Гримнули закликом на всі чотири сторони світу:
Гей, до бору, свати, до бору!
Та й рубайте сосну здорову,
Та трощіте її на дрізки,
Та кладіте її на вогонь,
Та нехай наш коровай гнететься,
Гей, та кладіте її на загніт!
Славен наш коровай На весь світ!
Піч і коровай — живі істоти. Вони ждуть одне одного, вони стремлять, вони жаждуть єднання. Піч простирає свої жагучі обійми і, в пориві страсті, може спалити коровай. Щоб цього не сталося, коровайниці стараються хвалити піч, улагодити її.
А в нашої печі Срібернії плечі,
Орловії крила-Щоб коровай гнітила.
Старша розпорядителька просить благословення — коровай у піч посадить. Тричі відгукуються батько й мати. А далі — тю!.. Виступає знов Микита!.. Тарасові заздро.
У руках у Микити помельце. Старша коровайниця гукає:
— Ей, ти, кучерявий!.. Вимітай піч, бо будемо коровай садити!
Микита, видимо, тільки й чекав цього заклику. Кинувся до печі не вимітати, бо піч давно виметена, а в такт пісні водив помельцем — по черені.
А де ж, а де ж Катрусине браття?
Та нехай, нехай Китаїв шукають.
Та нехай... нехай У печі вимітають.
Жіночки коровайнички,
Час корова-а-ай садити!
І цей призивний заклик у вухах лящить — так голосно й щиро вигукнули його молодиці. І зараз же дрібним виспівом веселенько:
Кучерявий піч замітає,
А чорнява заглядає...
Чи хороше замітає.
Ой мети... мети Хорошенечко,
Щоб було в печі Та гладенечко.
В іщасливому місці Короваю сісти.
А як не виметеш печі,
То наб’ємо тебе в плечі.
І справді, почали коровайниці штурхати Микиту в плечі. Микита обороняється, а Тарасові знов заздро. Коли тут батько. Мов угадав, що діється в душі сина. Підманив до себе й шепотить:
— Оце тітка Шпурниха буде садити коровай у піч. А як посадить та витягатиме лопату назад, то ти підскоч зненацька та й вирви у неї лопату з рук.
У схвильованім здивованні питає Тарас:
— А чи можна ж?..
Селянське виховання не дозволяє йому так поводитися із старшими. Але батько каже, що можна.
— Як я тобі кажу, так, значить, можна. А як вирвеш — тільки смикай добре, щоб таки вирвати. А як вирвеш — сідай верхи й скачи по хаті. Будуть просити в тебе лопати — не давай, аж поки викуплять.
Тарас червоний, схвильований одійшов у бік і нетерпляче чекав моменту своєї чинності. Йому було страшно — а як не зуміє?
От коровайниці узялися за солом’яні віхті й почали пересаджувати всю оту хитромудру будівлю на лопату. На одній лопаті не поміщався коровай —двома ще з обох боків підтримували.
А тепер у піч нести. Як би не поломити! Бо'то ж дорога далека. Питається коровай перепечі,
Чи далека доріженька до печі?
Дайте пирога підпираться,
Щоб до печі доріженьки допитаться.
Гей, пече наша, пече,
Спечи нам коровай грече!
Обережно несуть оту хлібну споруду на трьох лопатах. Ще обережніше садовлять у піч — і на тім закінчується перша, найважніша частина дії.
А в той момент, коли тітка Шпурниха витягала лопату з печі, кібцем налетів Тарас і рвонув що було сили за лопату.
Тітка жахнулася, аж крикнула. А Тарас з якимось переляканим лицем почав гасати по хаті. Властиво, не гасав, а тупцював на однім місці, бо хата була тісна.
Вибух реготу розкотився доокола. Особливо сміялися лапшівниці, варенишниці тощо.
Ой носаті коровайниці, носаті —Що дали хлопцеві з лопатою гасати.
Коровайниці приступають до Тараса, просять його віддати лопату. Тарас кричить: "Не відда-ам!" Він підбадьорився, розгорівся, зрозумівніи, що це ж усе гра, тільки безконечно цікавіша з дорослими, ніж із дітьми.
Одна баба сує Тарасові жменю горіхів, друга пару зліплених пряників... третя сушених кислиць. Понадавали Тарасові повні руки, аж лопата сама впала.
Коровайниці миють руки, приговорюючи:
— Скільки пар руки мило — стільки щоб Катрин чоловік пар волів мав.
Дві жінки відносять ту воду на тік і там виливають.