З півдня він перештрикав усі копиці і, нікого не знайшовши, три рази підряд вистрілив угору, щоб шпигун, який, може, десь і притаївся, знав, що Троянівська сільрада охороняється надійно. Охріма за панікерство і за брехливі дані було заставлено два дні підряд чистити сільрадівську конюшню, а головний винуватець цієї історії Йонька, перебравшись через рови, причвалав аж опівдні із зв'язкою сіна за плечима: треба ж йому було чимось прикрити перед людьми свої мандри за рікою!
XXIV
У неділю опівдні прискакав у Троянівку міліціонер верхи. Синій кашкет на потилиці, обличчя червоне, з коня летить шматками піна, — і запалахкотіло від села до села, від хутора до хутора страшне слово: війна. Люди покинули роботу на полях, юрмилися на колгоспному дворі, питаючи одне одного:
— Що ж воно тепер буде?
Бовдюг, що воював ще в імперіалістичну, довго мовчав, покручуючи рудого вуса, потім прорік багатозначно :
— Германець, їдять його мухи, вояка хитрий. З ним довго за петельки водитися будемо.
На Бовдюга, як галич, напосідала молодь:
— То ви колись одними штиками воювали, а тепер — техніка. Як дадуть по зубах — швидко п'ятами накиває.
— Еге ж. Накиває. Кажуть, що вже Львів забрав.
— Брехня! Не може він так скоро!
— Далі старої границі не пустять, — метушився Охрім. — Це я вам, як на сповіді, говорю!
— Цієї ночі Київ бомбили...
— Невже? А я думаю, що воно вночі на той край усе блим-блим, блим-блим... А воно, значить, бомбило, — дивувався Охрім. — А я саме у млині був, то а млина все було добре видно.
— Може, ти й астрицьку границю з млина бачив? — кепкував із нього Бовдюг.
— Так от хоч і присягнуся, що блимало! — стояв-таки на своєму Охрім.
— Не присягайся! — люто засвітив на нього очима дід Інокентій. — Клятвопреступник. В святому писанню давно сказано, що возстане народ на народ, царствіє на царство, і будуть глади великі і мори, і задвигтить земля від крику людського, — підняв угору кігтистий палець і обвів усіх напівбожевільними очима.
— Не морочте хоч ви, діду, голови! — накинулися на старого.
— Так що робити?
— Он бригадир іде. Він про все скаже.
Підійшов Прокіп, витер кашкетом спітнілого лоба.
— Тільки що передали з району, щоб усі розходилися по роботах. Крім того, закривайте на ніч вікна і запинайте ряднами, бо він із літака бачить світло і бомбить.
— Яка там робота в біса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.
— А ти ззаду снопи поприв'язуй...
— Мели. Язик без кісток...
Люди по роботах розійшлися, але працювали тривожно: кожен ждав нових вістей із фронтів великої битви, що вже почалася десь там, за синім обрієм.
Перша ніч була особливо тривожна і моторошна. В селі панувала темрява. Ні світла, ні вогника. Налякані темрявою, по околицях вили собаки. Десь на За-лужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич. Дядьки посилали Дениса з рушницею, щоб вислідив та підстрелив, але він не пішов, боячись, щоб Гнат не відібрав дробовика. Люди по двоє, по троє, а то й більшими гурточками збиралися біля дворів, пильнуючи небо. Але воно було тихе, мирне, тільки блимали на ньому зорі та, як і вчора, як і цілі віки назад, мерехтів срібним пилком Чумацький Шлях.
— Сидите ото, цигарками блимаєте, а воно, не дай бог чого, то так і шарахне по ваших дурних головах, — сварилися жінки на своїх хазяїв.
— А ви чого повиходили? Ідіть он у хату, бо дітвора спати боїться.
І знову смалили самосад, вели тихі, неквапливі розмови.
— Хліба стоять, як вода, хто ж їх тепер косити буде?
— Жінки покосять та діди, а нам скоро повістку в руки — і прощай, рідне селої Хто повернеться, а хто й кістьми ляже.
— Ех, коли б я спіймав того Гітлеряку, сто чортів його матері, я б його не карав, а водив би на шворці, доки б він і дуба врізав, щоб знав, як на чужі землі нападати.
— Німаки, вони на чуже добро здавна ласі. Он у вісімнадцятому теж приходили, а тоді хтозна-де й ділися. Отак і тепер буде.
— Буде то буде, та скільки тієї крові людської проллється.
— Тільки без паніки, — підбадьорював усіх Охрім. — То тільки напочатку страшно, а далі звикаєш. От у мене на фінській війні був такий случай...
Дядьки притихли: всім же цікаво послухати бувалого чоловіка.
— Була у фіннів сильно укрепльонная лінія Манергея. Чого там тільки руді супостати і не набудували: доти, дзоти, окопи, в сто раз обнесені дротом. У кожного фінна кулемет і на двох одна гармата. Одним словом, б'ють так, сучі сини, що голови не піднімеш. Скільки раз ми на ту лінію в штикову атаку ходили, скільки на "ура" брали — нічого з того не виходило. Але от одного разу прибігає наш солдат в окопи (діло було вночі) і вручає командирові наказ: дати всім бійцям по двісті грамів спирту і щоб вночі прорвали укреплєнія. Ну, ми випили, закусили, гвинтівки на руку, кулемети вперед — пішли. Підходимо до окопів, чуємо, фінни балакають: "Русь, — кажуть, — не прийде, морозу побоїться". А ми вже тут як тут,'тільки наказу ждемо.
— А ти хіба по-фінськи розбираєш?
— А що ж тут такого? У них така розмова, як і в нас, тільки другими словами. Да-а-а... Стояли ми, стояли, коли десь уже з півночі приходить наказ: іти на штурм. Брат ти мой! Як крикнули ми "ура", як пішли, як пішли... Колем, бйом, уполонберьом,а фінни метушаться, як вівці в кошарі. Взяли одну лінію, взяли Другу, а до третьої дійшли — і стали. Гранітна, хоч зубами гризи, висотою якби оце три тини один на одного поставив, снаряди б'ють — не пробивають, кулі також не беруть. Підбігає до мене командир дивізії, трохи не плаче. "Виручай, — каже, — товаришу Горобець, порадь мені, як цю прокляту стіну взяти". Подумав я, подумав, а тоді й кажу: "Підтягніть артилерію і смаліть прямою наводкою". А він розвів руками та: "Що ж, — говорить, — артилерію підтягти не штука, та як я команду дам, щоб огонь відкривали? Горло ж зовсім захрипло. Може, ти, товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче підходящий". — "Що ж, — кажу, — це мож-. на". Відкашлявся та як крикну: "Прямою наводкою по ворожій крєпості з усіх, що єсть, орудій, плії" Матінко моя ріднесенька, що тут сотворилося! Гуде, гуркоче, свистить, одним словом, такий шум зчинився, що нічого не чути. Коли так через півгодини, чую, щось потихеньку — трісь, трісь. Я тоді й шепчу командирові полка на вухо: "Зараз, — кажу, — стіна завалиться, бо вже тріщить". І справді—не пройшло і двох хвилин, як вона шар-рах! Тільки пилюка стовпом, як із старої клуні. Коли пилюка трохи розвіялася — дивимося: сидять фінни рядочком, руки попіднімали, а біля них оружіє в купку складено. Потис мені командир руку і каже: "Спасибі тобі, Охріме Сазоновичу, за службу. Представлю тебе до нагороди". І правда — нагородили мене медаллю. Одного золота триста п'ятдесят грамів було.
— Та й чого ж ти її не носиш?
— Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фінський снайпер кулею відбив.
— Ха-ха! Медаль відбив, а ти цілим зостався? Ну й брешеш ти, Охріме!
— А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого чоловіка, як воно на війні трапляється. А діло було так: тільки я нахилився, щоб халяви на чоботях підтягти, медаль, це ти сам розумієш, одвисла, а він у цю секунду — тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не інакше, як "зозуля" вдарила.
— Що воно за мара? — не розчовпав Павло Гречаний. — Хіба там і зозулі стріляють?
— "Зозуля" — це стрілець такий, снайпер. Рідко коли буває так, що в шапку поцілять, а то все більше в голову. Рушниця в нього не така, як у всіх, а з біноклем і приближа. Як наведе на чоловіка, то вже, вважай, кришка. Я тих "зозуль", може, штук із дванадцять ізняв.
— І не боявся.
— А чого боятися? Раз народився, раз і помирати. — Охрім пихнув цигаркою, кинув її на землю і затоптав чоботом. — Раз викликає мене командир корпусу і каже: "Даю тобі секретне завдання — познімати по фінському фронту всіх "зозуль", бо від них немає життя. Розроби собі план і вечором принеси на затвердження". Цілий день лежав я в землянці, складав план, і до мене нікого не пускали, бо, самі знаєте, воєнний план скласти нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, він побачив мене, налив мені чаю і каже: "Ну, викладайте, що ви там таке придумали?" Я показав план і говорю, що требуеться мені форма фінського офіцера. "Навіщо ж вона тобі потрібна?" — дивується командир. А я й відповідаю, що поки що це секрет. "Ну що ж, — каже командир корпусу, — зараз форма буде". Зняв трубку, подзвонив у телефон — не пройшло й п'яти хвилин, як приносять мені форму. Да-а-а... Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими духами і пішов у ліс. Іду — а мороз такий, що туман стоїть і губи злипаються. Я флягу відчеплю, спирту смик і потихеньку просуваюся далі. Коли це чую — шелеснуло щось на сосні, і сніг на голову посипався. Зирк — а на гілці фінн сидить, тримає в обох руках гвинтівку з біноклем і долонями вух'а розтирає. Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з дерева злазив. Він зліз, став переді мною навитяжку, щось белькоче і на нашу сторону рукою показує. Я йому гвинтівку до пуза і — кроком руш до нас в окопи. Він руки вгору підняв, труситься, аж дивитися на нього огидно...
В цей час за тином щось шелеснуло, і хтось із чоловіків крикнув не своїм голосом:
— Німці !!
Охріма як вітром здуло. Біс його знає, де й подівся.
— А-ха-ха-ха-ха!
— Гик-гик-гик!
— Бгу-бгу-бгу! — сміявся навіть Павло, викидаючи з грудей важкий, як вальки глини, сміх.
— Охріме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, — кликали його дядьки, але він не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву і аж сичав, чухаючись, так йому свербіли ноги.
XXV
Не кожному в руки щастя йде — від багатьох воно тікає. Почали своє сімейне життя Тимко та Орися в чужій хаті, в чужих людей. Пустила їх на пожиток далека Орисина родичка — тітка Параска. Чи то жаль їй стало своїх даремно змарнованих літ, що промайнули в самотині та вдовуванні (чоловік помер дуже рано), чи, може, її добре серце само потяглося до мо-лодяток, бо важко і сумно їй жилося одній; але коли вони прийшли до неї проситися в пожильці, то прийняла їх, як найдорожчих гостей: за стіл посадовила, вийняла із скрині розшитий калиною рушник, послала молодятам на коліна, припрошуючи покуштувати пирогів із картоплею та сметаною. Беручи нових пожильців, господиня надіялася на те, що прийде полегшення на її руки, і.