Ватажки підганяли до поспіху, щоб чимшвидше перейти греблю, розкинутися по другому боці у широкий фронт і налягти на козацький табір. Чорнота все уступався, поки станув по цім боці греблі. Тепер сталося щось несподіване. Повіяв вітер раз і другий, і мряка стала розступатися. Показалося сонце, стало ясно. З козацького боку почувся громовий голос козацького гетьмана:
— За віру, молодці, за віру, за вашу й ваших онуків волю, за ваше життя!
І тепер побачили поляки щось таке, від чого кров у жилах ціпеніла. Перед ними стояло козацьке військо у дві лави з мушкетами напоготові до стрілу. Затим грянули стріли раз і другий. Перші польські лави лягли від того, мов скошена трава. А затим з боків заревли козацькі гармати. Важкі кам'яні кулі падали у збиту масу. А тут нікуди рушитись. Поки задні лави завернули, маса падала від куль. Настало пекло. Серед густого рушничного і гарматного вогню прийшлось відступати. Кому було ближче, скакав у воду або болото, того, коли не втопився, досягала з берега куля. Мішалися в страшний гул пекельний крик козацтва, зойки і стогін ранених. Кликали рятунку, та нікому було рятувати, бо кожний був у небезпеці і думав про себе. До того гармати стали обстрілювати другий кінець греблі. Хто туди спрямувався, йшов на очевидну смерть. А іншої дороги не було, хіба в непроходиме грузьке болото. Тепер станув на чолі козаків Чорнота:
— Ану-ко, молодці! Ляхи втікають, а ми їх підженемо, щоб швидше втікали собі на загибель.
Зі скаженим завзяттям погналися козаки за втікачами. Шаблями, списами, келепами, а то й дрючками били, рубали усіх без розбору. Били по позолочуваних та посрі-блюваних панцирях та шоломах, аж дзвонило. А в другий кінець греблі падали важкі гарматні кулі. Поранені ватажки, Витовський і Оссолінський, повскакували в болото, ледве їх жовніри витягли.
А Чорнота з своїми молодцями пруться далі і далі ниеред, перескакують копищі трупів, топчуть по ранених. Підганяйте їх, хлопці, підганяйте, вже недалеко.
І прогнали їх через усю греблю аж до польського табору. Тоді засурмили до відвороту, і козаки стал к уступати. Аж тепер мали нагоду побачити, якого чосу завдали ворогові. Уся довга гребля застелена трупом і раненими, що вже не могли рушатися. Лежать трупи на греблі, над болотом і в болоті та в річці. На мості зламане поруччя. Трупи звисають головою з моста вниз. Не могли впасти, бо їх інші трупи прилягли. Тут полягли два полки — судомирський і мінський, до ноги. І тим коруг-вам, які прислано на підмогу, дісталося теж. Кривоніс, бачачи, що на греблі твориться, налягав з усієї сили. Битва скінчилася з полудня. Поляки вскочили у свій табір.
Осіннє ярке сонце освічувало криваве поле змагань гордих панів з гнобленим українським народом.
В козацькому таборі — велика радість з віднесеної побіди. Гетьман переїздив по таборі, де вітало його військо радісними окликами.
— Дав нам Бог побіду, братики, спочиньмо трошки і далі до роботи!
— Кінчай панів, пане гетьмане, не втрачаймо часу! Чернь вітала його радісно, та сама химерна чернь,
котра вчора готова була видати його ворогові на мучени-чу смерть, за таку ж химерну, непевну обіцянку. Та сама чернь витягала тепер із скриток похованих нею самою вчора перед гнівом гетьмана емісарів і вбивала їх без пощади. Не такої співали у польському таборі. Такого обороту справи ніхто не сподівався. Як так далі піде, то много-надійне діло скінчиться повним розгромом. До того ще якийсь пійманий татарин зізнав, що велика орда з самим ханом Іслам-Гіреєм вже недалеко, що Хмельницький з татарами змовився натиснути на польський табір з другого боку і загнати їх у болото.
Пани зібралися на нараду. Один шляхтич говорив:
Бог зсилає на нас кару за те, що нема між нами згоди, ні єдності, ні порядку, що наші регіментарі не розуміють воєнного діла. Чого нам було з-під Глинян рушати? Кому прийшло на думку у тім багні слави добувати?
Мене у тому не винуйте,— боронився Заславський,— я пішов з-під Глинян за військом, котре мене покинуло, шукаючи собі інших богів. Та тепер не час говорити про те, що було. Нам треба вирішити, що нам тепер робити, щоб з кретесом не пропасти. Рушимо тепер з табором, то ворог наскочить на нас по дорозі і геть знищить.
На те каже один з панів:
— Це свята правда. Нам не лишається нічого іншого, як покинути табір на поталу ворогові і втікати тайком з життям.
Ніхто тому не перечив, всі мовчали, хоч кожному було соромно, що така многонадійна справа пішла таким шляхом. Тоді каже Заславський:
— Я бачу, що всі панове з тою думкою згодні. Не так сталося, як ждалося. Тепер треба заховати наше життя і здоровля на кращі часи на пожиток ойчизни.і нічого нам не лишається, як-утікати з того пекла. Над військом і табором, щоб захистити наш відворот, передаю команду князеві Вишневенькому, хай тепер покаже, що вміє.— Рада розійшлась, а кожний спішився до своїх возів, щоб дати службі накази до втечі.
По півночі того дня не було вже в таборі панів гетьманів. Утекла і уся воєнна рада сенаторів. Конецпольський переодягся за мужика, сів на хлопську шкапу і втікав, куди очі несли, щоб, не дай господи, не попасти у руки татарам. Те саме зробила і служба. Кожен з них забрав з панського добра, що міг забрати, а ридвани і вози полишив на поталу долі. Бо втікати з ридваном, то не те саме, що самому серед розбурханого моря хлопського повстання, яке довкруги кипіло.
Жовніри не зараз помітили втечу гетьманів, а коли це стало звісним, пішов гомін по таборі. Усіми заволоділа безтолкова паніка. Військо пішло навтіки, кожен думав про себе, кудою втікати, а щоб тільки непомітно і не купою. Кожен крився з подуманою дорогою. Але таких доріг не було багато, тому збирався цілий гурток однодо-рожніх, між котрими знову не було згоди. Із-за того виходила ворожнеча, і кожен хотів другого позбутися.
Заславському було жаль за своїм добром і наказав службі забирати все, навіть ридванів не лишити. їх справді везли якийсь час, поки не показалося невмолиме: "Годі!" Вози і карети грузли в болоті, зачіпали одигі за другий, ломились колеса і осі, треба їх було кинути. Служба випрягала коней і втікала навмання. Заславський втік на коні з одним вірним слугою.
Польський табір опустів, хіба собаки, що були на припоні, вили жалісно...
В козацькому таборі ніхто нічого не знав. Вночі гетьман складав з старшиною план завтрішньої битви. Татарів вислано великим колесом заступити панам дорогу. Невтомний Чорнота мав уранці перейти річку і вдарити на польський табір та змусити ворога до відступу. Гетьман довго ще працював, як рада розійшлася, та щойно по півночі приліг трохи спочити.
Вранці-рано, ще перед зорею рушив Чорнота з козаками через греблю. Знову густа мряка. На греблі спотикалися на трупах. Перейшли і через міст, і другу греблю. Перед ними забовдурів польський табір, а в ньому тихо, не чути людських голосів. Перейшли перший вал возів, з'айшли всередину, та хіба пси на них гавкали. Табір порожній, ні живої душі. Чорнота посилає вістку до гетьмана.
Хмельницький, почувши таке, вибіг надвір таки без шапки:
— Гей, козаки молодці! На коні сідайте, ляхів здоганяти, всі повтікали.
Такий самий наказ післав і до Чорноти.
В козацькому таборі усе заметушилось, мов у мурашнику. Сідлали коней і виступали сотнями. Уся козацька кіннота почвалувала через греблю. В погоню пішов Чорнота і Кривоніс. В таборі остала сама чернь, піхотинці, артилерія і могильники. Козаки здоганяли втікаючі купи і вибивали впень. Те саме робили і татари, котрі вийшли з табору раніше і розбрелися по околиці.
А чернь, довідавшись, що сталось, кинулися грабувати польський табір. Даремно спиняли їх десятники й отамани, даремно вговарювали, що треба слухатися старшини та йти здоганяти втікачів. Нічого не помогло. Чернь, мов стадо шакалів, кинулася на панський табір, грабували, що під руки попалось. Розтягали дорогу одежу і шовкові шатра, брали вина і горілки, брали золоту та срібну посуду, не знаючи, навіть, до чого вона служить. А далі стали битися поміж собою за добичу. Грабуючи, забували про світ божий, і нічого більше їх не обходило.
Коли шуліка розженеться за куркою, нічого не бачить і можна його палицею вбити, так і цю чернь можна було у той мент малою силою вирубати впень — і нестямилися б, що з ними сталося і коли перейшли на той світ.
А тим часом військо втікало, а ті, що гнали за ним, опадали з сил, аж коні падали, знеможені на смерть.
Хмельницький, як дізнався про грабунки черні, дуже лютував і післав піхотинців відбирати награблене добро, котре, як воєнна добича, мало йти до паю.
— То злодії! Вони на грабунки йшли, а не волю здобувати. Добича, замість іти до рівного паю, дістанеться тим ледарям, котрі найменше до того мають право.
Треба було відбирати нагарбане добро силою. Хмельницький загрозив, що накаже гарматам стріляти. Аж це вгамувало осліплену багатою добичею чернь.
Як перечислили добичу, то вона переходила своєю величчю всяку уяву. Здобули 120 000 возів з кіньми, 80 гармат і на сто мільйонів золотих усякого добра.
Козаки давали золоту тарілку за кухоль горілки, так само соболеві кожухи.
З-під Пилявців утікали пани на Костянтинів. На них напер Кривоніс. Не стрічав опору. На мості на Случі стовпилися втікачі. Міст завалився, багато потонуло в річці, а інших вибили впень. В часі Пилявецької битви стояв Ярема з своїм військом оподалік і в битву не встрявав. Він гидився Заславським і його розпорядками.
Перед утечею прислав йому Заславський гетьманську булаву і передав команду над усім військом.
Як князь прочитав письмо, то аж посатанів з досади.
Тепер нагадав собі Заславський мене? Над ким же я маю гетьманувати? Над моїм військом я отаманую без ласки пана гетьмана, а над отарою баранів мені не хочеться отаманувати. Я повинен,— каже до післанця,— веліти тобі відрубати голову за таку зневагу, але ти йди собі з Богом і завези те письмо назад пану Домінікові, як його де знайдеш. А знайдеш його найпевніше за піччю або між дівчатами.— 3 тим словом кинув письмо післан-цеві в лице і показав на двері.
Боже мій! Чи то вже така твоя воля, що караєш ойчизну тим огидним народом хамів! Поверни, Боже, на них огненні громові стріли, але покарай і тих, що сталися причиною нашого сорому і ганьби...
Він закрив лице долонями і став судорожно плакати.
— Боже! Коли я в тому винен, то покарай мене, та не карай, не сороми нашої бідної ойчизни.
Він сів на стільці і плакав, ридав гірко, вривано...