Як завжди босий, він ворушив пальцями виставленої вперед правої ноги. Пальці на нозі були не менші, ніж на руці; жилаві, тонкі, довгі, вони клопітливо розминали грудочки засохлої фарби, що валялись на підлозі. Здавалось, такими жадібними, такими невсипущими пальцями можна взяти пензель — і малювати картини, які ого як вражатимуть талантом і правдою дійсності!
— Що ж, доведеться пояснити... Суперфосфат у пакунках бачите? І зерно в мішках?.. Як ви гадаєте, коли в оцю дбайливо зорану землю посіяти насіння, коли вдобрити такими добривами, то скільки центнерів на гектар можна сподіватись врожаю пшениці?
— Ну, сорок п’ять центнерів... Ну, п’ятдесят! — непевно відповів я.
— Ага, сорок-п’ятдесят! — із недобрими нотками торжества в голосі сказав бородань.— Хай так, хай сорок— п’ятдесят! Саме стільки центнерів сиділо і в моїй голові, коли я приступав до картини. Та справа ось у чому!.. Колгоспник, який побачить цю картину, повинен думати, що художник задумав змалювати майбутній врожай десь центнерів на шістдесят із кожного гектара.
— Даруйте, але де ж візьмуться цих додаткових десять центнерів?
— За рахунок внутрішніх резервів!—із недобрим торжеством у голосі мовив бородань.
— Усе бачу на картині,— мимрив я,— ось тільки цих внутрішніх резервів не бачу.
— І правильно, бо їх нема! А то моя провина, що їх на картині не видно. Я зобов’язаний так зобразити посівну кампанію, щоб внутрішні резерви були як на долоні! — Кутики вуст у нього сіпались, а сам він, либонь, ледве стримувався від гніву на моє неуцтво й петямковитість.— Істина проста, і скринька із внутрішніми резервами відкривається вкрай легко. Оце зерно в мішках! — Бородань тицьнув пальцем у мішки.— Оцей суперфосфат, оця рілля! — Він тицьнув пальцями в суперфосфат і в ріллю.—• Все слід на картині зобразити так, щоб вони обіцяли урожай саме на шістдесят центнерів із кожного гектара!
В очах його мерехтіли тепер манливі глухі вогники, які можуть блимати десь на болотах глупої ночі на Йвана Купала.
— Небо слід намалювати таким, щоб воно відразу обіцяло життєдайний дощик.
Вказівний перст його злетів до намальованого безхмарного неба, як метеорологічний зонд.
— А погляньте на сівачів... Байдужі якісь вийшли, наче статисти, а не творці. Не видно любові, яку вони повинні вкладати в посівну кампанію! А потім... оцей густий синій димок, який пахкотить над тракторами... Адже димок свідчить про перевитрати пального, так? А де ж режим суворої економії, га?.. Щоб, може, один-другий гектар зорати чи засіяти за рахунок зекономленого пального? Про цей режим картина мовчить, як бевзь.
Голова його поникла, наче стятий косою на польовому бездоріжжі великий розквітлий будяк...
— Ось вам і внутрішні резерви!.. Бо якби я відповідали— ніше поставився до змалювання суперфосфату й зерна, якби я пильніший був до якості та глибини оранки, якби подбав про вологу для посівів, якби не зневажив трудовий ентузіазм сіячів, якби піклувався про режим економії пального та бережливе ставлення до техніки,— тоді б із такої ниви можна збирати по шістдесят! Правління колгоспу на чолі з товаришем Димом правильно зауважили, що навіть шістдесят — не межа! Бо запаси внутрішніх резервів — необмежені.
— Значить, практично запаси внутрішніх резервів у майбутньому зможуть різко збільшити продуктивність праці?— став догадуватись я.— Скажімо, за рахунок ентузіазму, за рахунок зекономленого бензину...
— Так! — перебив бородань.— Уявляєте? В майбутньому, наприклад, посівні площі "Барвінку" не збільшуватимуться, але ж урожаїв треба домагатись вищих і вищих. За рахунок чого? Саме за рахунок великих запасів внутрішніх резервів! О, це та могутня жила, яка може стати золотою не тільки для сільського господарства, а й для промисловості. Отож проблема внутрішніх резервів назріла не тільки для економіки, а й для мистецтва, що правдиво має відображати проблеми життя. А мій рухомий живопис не тільки не повинен відставати від життя, а й попереду йти, попереду! Так що я згоден із усіма зауваженнями, які вислухав од правління колгоспу на чолі з Димом... Піонер— ка тут огиналась поміж членів правління, коли оглядали мою картину... Знаєте, дрібне, як печеричка, з біса розумне, грамотне й начитане. Питає: "А чому ви на своїй картині не передбачили біологічний захист рослин від шкідників? Біологічний захист рослин є прогресивним методом, який дозволить на вашій картині збирати урожай не сьогоднішнього, а завтрашнього дня!" А й справді, чому я не передбачив біологічного захисту?.. О, запаси внутрішніх резервів і справді безмежні, за ними майбутнє, отож я й мушу звалити на свої плечі цю почесну ношу...
Бородань у задумі збрижив пооране зморшками чоло, забувши про все, окрім невичерпних запасів внутрішніх резервів у житті й рухомому живописі. Тихо ступаючи, я подався з фойє Будинку культури.
РОЗДІЛ СОРОК СЬОМИЙ,
у якому розказано про зустріч із районним стоматологом, про нестерпний зубний біль, про труднощі радіобіологічного й телебіологічного зв’язку з Америкою, а також про задавлені кури
Доспівали яблука та грушки в знахарчиному саду, а черешні давно поспіли, вже й вишні поналивалися сонячним соком. Весна минула в Яблунівці, тепер ось і літо мало стати вповні. За вдачею холерик, я уже давно мусив би зірватися з насидженого місця, вже давно мав би полинути в інші краї, шукаючи в тих інших краях якийсь інший свій образ, відмінний аспект думок та почувань. Але Яблунівка була дужча за мою вдачу, магічне її зачарування тримало в цупких обіймах, і подеколи здавалось, що саме там, в інших краях, насправді я не зумів би знайти свій новий образ, відшукати новий аспект думок та почуттів, які освіжають, омолоджують, надають смислу існуванню... і з химерною вірою впевнювався, що така внутрішня одміна чекає мене саме в Яблунівці, ось тільки слід не прогавити ні миті душевної одміни, ні стану, котрий спостигне все єство.
Отже, доспівали яблука та грушки н знахарчиному саду, вишні на гіллі святкували минуще свято свого життя яскравим сяйвом тугого соку, а Яблунівка взяла мене в полон усіма тими пригодами, що вже стались тут і які ще мали статись. Та й чи міг я поїхати з села, не дочекавшись повернення Хоми з Америки?! Швидше дав би відрубати собі ліву руку, ніж сів би у "Волгу", не здибавши грибка маслючка в обітованій Яблунівці.
На щастя, зуби перестали боліти, але, на жать, обірвався мій радіобіологічний і телебіологічний зв’язок із Америкою, що позбавило змоги стежити за перебуванням старшого куди пошлють за океаном. Свідомо чи підсвідомо здогадуючись, що мої химерні радіобіологічні та телебіо— логічні здібності пов’язані саме із зубним болем, я внадився до районного стоматолога. На диво, я вже потерпав од того, що з якихось незрозумілих причин перестав бути жертвою канібальського експерименту розвідувальних служб чужих ворожих держав. Зрозумійте правильно: я не хотів бути такою жертвою, сам не терпів і не терплю запроданців, просто тут перемагала людська цікавість: що ж там відбувається з Хомою?!
Отже, коли перестали боліти зуби, я захотів знову звідати зубний біль. Повірте, що я став мріяти про карієс у всяких формах: у компенсованій, субкомпенсованій і декомпенсованій. А ще мені хотілось, щоб він локалізувався як фіссурний, апроксимальний чи щоковий, губний, язикової поверхні. А ще хотілось, аби ненавмисне пошкодити обличчя або щелепи. Хто б це міг так надійно травмувати, щоб заболіли зуби — й не переставали?
Мрії мріями, а зуби не боліли, тоді я знову, як уже мовилось вище, внадився до районного стоматолога. Звісно, мусив скаржитись па біль, якого не чув, інакше лікар не став би оглядати порожнину мого рота й не порпався б ні в зубах мудрості, ні в молочних. Щоправда, порпався без особливої охоти та без особливого старання, все якось так скоса та підозріливо поглядаючи. Зрештою, після його чергового втручання, коли було порушено живий нерв у живому корені зуба, я не те що закричав, а завив.
Стоматолог (людина тієї непевної зовнішності, за якою може критись і сорок, і п’ятдесят років) зблід, стежачи, як по моєму обличчю пробігають то хвилі великої радості, то хвилі великого болю. Він уже хотів покласти в дупло зуба миш’яку чи то вдатись до обезболюючого уколу, та я мало не вибив із його руки шприц із новокаїном чи з іншою рідиною.
Річ у тому, що разом із цим щасливим нападом зубного болю до мене знову повернулись мої радіобіологічні та те— лебіологічні здібності... Ще тільки стоматолог брався волохатою рукою за шприц із новокаїном, як у скронях мені вдарили щипкові інструменти, цілий оркестр: арфа, цитра, гуслі, каптеле... Далі на їхню злагоджену музику наклався урочистий хорал, виконуваний на органі... Потім почулось незвичайної природної сили й чистоти меццо-сопрано, кришталеві переливи його вдарили в свідомість так, як могло б ударити в свідомість хмільне й прозоре вино сонячного проміння!..
Саме в цю мить я змушений був вибити шприц із рук стоматолога, бо, звісно, хай болить, хай нелюдський біль катує мене, але ж ціною цього болю я маю... хоровий спів, заупокійна меса хлюпнула широким потоком від обрію до ще дальшого обрію, наче голова моя обернулась на безмежний степ... озвалась пікколо-флейта, наче дрібна весняна птаха в шлюбному співі... і раптом ударив китайський гонг, і звуки його здавались нав’язливими й одноманітно тривожними.
— Болить?—допитувався стурбований стоматолог, схиляючись наді мною, і його зовнішність без віку виказувала в ньому людину, якій можна дати чи то п’ятдесят, чи то шістдесят років.
— Ой болить! — щиро вирвалось учиене, бо хіба ж можна приховати правду.
Районний стоматолог не вірив очам, що я схопився з крісла, що, кривлячись і тримаючись обома долонями за щоку, кваплюся до виходу з кабінету.
— Стривайте!—Тепер цій людині з непевною зовнішністю можна було дати й сімдесят.— Ви куди?
Та чи міг я не тікати від стоматолога, коли, нарешті, після його втручань до мене повернувся нестерпний зубний біль? А завдяки болю не тільки радіобіологічні здібності, а й телебіологічні. Так-так, бо раптом і в очах, і в свідомості почало кліпати, наче хтось вмикав і вимикав світло, попливли фіолетові та блакитні плями, запанував кольоровий сумбур, хаос барв, вакханалія тонів і напівтонів, що швидко міняли свою гаму.