Я-м Великий князь, і моє слово зверху буде!
Вранці Осмогрудова рать усією потугою витяглася далі на полудень. Але в серці Великого князя не було супокою. За що ж він ратиться? За вкраїну вітчу? Волів би думати, що се так і є, та щось мовби пропікало його зсередини, й перед очима виринав образ кароокої русинки, яку силоміць умикнув молодий Любичич.
Так і не давши ради своїм думкам, Осмогруд ішов і йшов на полудень, а коли до Дунаю лишалося менш як два денних поприща, несподівано прибув Любиця. Він увійшов до великокняжої полотки й став коло порога. Був обдертий і схудлий, підборіддя йому геть заросло рудою щетиною, очі ж дивилися з глибоких западин, червлені й стомлені. Слободан перший устав йому назустріч, і Любиця якось негнучко вклонився Великому князеві й так само негнучкими здавалися його слова:
— Мій син Стоїл…
Осмогруд не витримав:
— Що?!.. — В голові майнуло найгірше припущення. — Що-с учинив ти з ним?.. Де він є?
— Тута, — відповів Любиця. — По сей бік Дунаю, — додав він і знесилено вхопився за головну соху полотки. Тоді ноги йому підламались, і він був би впав, коли б Слободан учасно не взяв його попід руки. Вічі рудовусого Любиці стуманіли, й Слободан крикнув до Великого князя:
— Води!
Не знаючи, що з северином, Осмогруд слухняно метнувся до золотого глека з водою, та коли підніс непритомному до губів, Слободан здивовано муркнув:
— Спи-ить… Хропе…
Як з'ясувалося потім, Любиця ввесь тиждень не склепив повік. Утікши зі Стану, він подався просто за Дунай. Його була схопила Воїжирова сторожа, та коли дізнався, що він — отець отого сіверського княжица-ускока Стоїла, що подарував їм цілих три тьми воїв, — одпустила його. Любиця негайно розшукав сина й мовив:
— Вороти дівку Великому князеві.
Що Стоїл затявся саме за неї, Любиця тепер не мав жодного сумніву й навіть не сказав йому, мовляв, і сам ворочайся з раттю. Та в молодому княжичеві заграла кров, і він одгарикнувся:
— Моя роба — моєю жінкою стане!
— Жоною стане Великому князеві, — тихо заперечив Любиця, й син аж бровами скинув.
— Чого ради руку за нього тягнеш?
— Дана є роду сколотського й крови сколотської. Князя Воїста Берила донька, а не роба. Я-м прийшов сюди безоружний, щоб ректи се тобі. Звороти Дану Осмогрудові.
— Пощо-о?!
В синовому голосі бринів розпач, але так просто впиратися вітцеві Стоїл не мав ні волі, ні сил. Молоді блискучі вуса його провисли додолу рудою скобою, а брови болісно звелися вгору. Вітця теж брав жаль, певно, син полюбив Берилову доньку, та він крикнув, щоб заглушити в собі ті жалощі:
— Так треба, сину!
Й вийшов із його намету й попрямував до сусіднього, де мала бути князівна Дана. Стоїл аж тепер схаменувся й гукнув услід вітцеві:
— Не зворочу, щоб ти знав!.. Не зворочу, моя є, моя й буде! Й тобі не дозволю її в мене забрати, отче!..
Та Любиця мовчки ввійшов до сусіднього намету. Серед п'ятьох жін і жінок він одразу впізнав свою далеку родичку, хоч вона була запнута по самі вічі, й сказав їй:
— Лаштуйсь у дорогу, князівно.
Й вийшов, не мовивши більш ані слова, й жони та жінки злякано проводжали поглядом сердитого сіверського князя, а його син, так і не наважившись увійти до Даниної полотки, лише страдно дивився на вітця.
Отець же був проминув його, тоді повернувся.
— Моя мати, а твоя баба, — сказав він, — була русинка, а її отець Ярополк — Великим князем усіх трьох україн і Дикого поля. Коли почалась перська навала, він мало не взяв гріх на душу: хотів піддатися Дарієві, персіянину… Давно те діялося, мене ще й на світі не було. Дідо ж Осмогрудів, жупан древлянський Боримисл, не злякався й став супротиву персам, і вів по собі всіх сколотів. А як розтрощив Дарія, віче віддало меч Юра Побідника не синові Ярополка, щойно тоді померлого, Рядивоєві Ярополковичу, братові моєї мами, а древлянському жупанові Боримислу. Відтоді священний меч сколотів — у руках древлянських жупанів. І то справедливо, бо й україна їхня найдревніша, не дурно ж зветься Древлянія. Хай же тепер наша родачка, русинка, стане бодай великою княгинею. Аби міцніла держава сколотів. Так треба, синку.
Й Стоїл розгублено закліпав очима й не зронив жодного слова, навіть коли Любиця взяв із собою Дану й, посадовивши верхи, повів через широку річку.
А по двох днях рудовусого сіверського князя та його супутницю здибали роз'їзди. Се було вже сливінь коло великокняжого табору, й Любиця Пугачич здивувався:
— Чиї сте ви? Осмогрудові?
— Стоїлові, княже, — відповів чільник.
Любиця Пугачич хотів був дістати меч, аби боронити дівку, та чільник засміявся:
— Наша рать уже на сьому боці, княже. Син твій сле нас боронити тебе в дорозі.
— Пішов од жупана Воїжира?!
— Пішов, княже! — вигукнув чільник і вдруге засміявся, широко й легко. Любиця теж розтяг руді вуса, немовби йому з пліч упала гора.
По п'ятьох днях до Великого князя докотилася чутка, нібито десь на морі біля Данастрового лиману сталася січа, й він довго мучивсь у здогадах. Одні казали, нібито зухвальці-туричі попалили грецькі ладді з руською пшеницею, інші ж клялися, начебто, навпаки, гору взяли греки, постягали всі турицькі чайки в лиман, та там і тримають їх, а туричів кого перебили, кого закували й потягли на невільничі торги продавати. Зухвалий учинок Ратимира Турицького міг накликати на Осмогрудову голову гнів кумирів, бо слово пращурів, Ярополка та Боримисла, дане колись грекам, лишалося в силі, й переступати через нього було зась.
Та по двох днях перед очі йому став Залтан, значний болярин Ратимирів, разом зі ще трьома незначнішими можами.
— Слава тобі, Великий княже сколотів! — сказав він. — Ратимир зичить тобі довгих літ на сьому й на верхньому світі.
— Й просить о поміч супротиву грекам? — наїжачивсь Осмогруд від такого багатообіцяючого вступу. — Чи просить о викуп з грецького полону? Чув єсмь про ту січу в морі.
— Ратимир Турицький сле тобі з тієї січі дванадесять робів роду грецького! — ображено й мовби переможно мовив Залтан.
— То хто ж побідники в тій січі? Греки чи туричі?
— Коли б змогли греки, Великий княже, то греки б і прислали тобі дванадесять новеньких робів. І були б роби ті турицької крови.
До полотки вбіг Слободан:
— Осмогруде!..
Великий князь і досі не міг дотямити Залтанових слів і роздратовано махнув на свого воєводу:
— Зникни!
Та Слободана було важко спинити. Щось дуже схвилювало його, й Осмогруд нахмарився:
— Речи вже…
— Там грек один, — сказав Слободан. — Досі я-м не просив тебе ні про кого… Тепер прошу…
— Який грек?!
— З його дарниці, — кивнув Слободан на турицького сла, значного болярина Залтана.
Осмогруда мало на шали не звело. Сама згадка про греків дратувала його, й він крикнув:
— Що мені про них торочите до безкінця? Греки, греки… Не маю більше про що думати?
Слободан уперше бачив його таким збудженим — уперше після того дня, як стало відомо, що Соболь ускочив за Дунай. І зовсім несподіваними були слова Осмогрудові, коли він сказав до Залтана:
— Перекажи братові моєму Ратимирові мою дяку за дарницю. Дарую йому дванадесять скакунів білої руської породи. Йди, гукну тебе завтра.
Й коли Залтан із супровідцями вийшов, Осмогруд сказав Слободанові:
— Так велять мені діяти кумири.
Воєвода хотів знову просити його про котрогось грека з дарованої дюжини, та Великий князь кинув йому:
— Всіх дванадесятьох осліпити. Й того твого грека також. Се підказали мені кумири. Коли греки пруть у гості з мечем, я такоже маю меч!
Слободан аж закляк, а наступного ранку ввесь полк Великого князя рушив далі. Йшли понад лівим берегом довжелезного, мов лиман, Китай-озера, що тяглось і тяглось на полудень мало не до самого Дунаю. Слободан тримався біля крупа великокняжого коня, кінь сердився й стьобав Слободанового хвостом по морді, та воєвода не зважив на те й далі розповідав Осмогрудові, що се за озеро, й чому воно таке довге, й чому назвали Китаєм.
— Китаї то також люди, тилько жовті. Сидять аж за персами й гіндиками. А коли твій дідо Боримисл, на якого греки речуть Ідантір, побив перса Дарія, то були в тому перському полку й китаї. Боримисл узяв собі їдну китайку в наліжниці, була бо княжого роду, а тих китаїв посадив отут і рік: хай зветься озеро Китаєм…
Осмогрудові зараз було не до китаїв, і в голові снувалися думки, зовсім далекі й від діда Боримисла, й від озера сього безкінечного, та щось муляло на серці, й увечері, коли сонце скотилось над саме Китай-озеро й передні тисячі почали ташуватися на ніч, Осмогруд спитав:
— Осліпили вже отих робів?
Вої саме напинали полотку Великого князя, червлена китайка дверей брижилася й грала проти сонця кривавими хвилями, Осмогруд дивився на ті хвилі, й Слободан також дивився на них, а не на князя.
— Отих? — нарешті перепитав він. — Чи которих?
— Отих! З Ратимирової дарниці.
— А-а, ще..
Він чекав, що Великий князь гримне, та Осмогруд полегшено зітхнув. Слободан учора не переказав волфам осліпити робів і цілий день сьогодні боявся відійти од Осмогруда, щоб йому не спало на гадку про тих греків полонених. Тепер же князь мов очах після вчорашнього, й Слободан наважився вдруге попрохати його. Та тільки розтулив вуста, як Осмогруд сам сказав
— Можеш узяти собі того грека.
Малий воєвода зраділо кивнув головою й побіг, а Великий князь увійшов до вже піднятої на середню соху полотки. Роби й вої вносили досередини коване вогнище з теплим домашнім духом у червленому жару, інший застеляв багате великокняже ліжко, третій чіпляв до сохи священий меч Юра Побідника. Махнувши їм рукою, Осмогруд сів на ложе й поринув у нелегкі думи. До Кийлії лишалося менше як день дороги, а там Дунай, на тому боці Воїжир із раттю своєю. Ще сього не знала україна Сколотська, тепер знатиме й таке… Невже дідні кумири відворотились од нього, що мусить проливати кров єдинокревних братів своїх туричів задунайських? Що буде, що буде взавтра?..
Так Осмогруд пролежав до пізніх облягів, і ніхто не наважувавсь турбувати його, тільки старий вогнищанин Лиско входив навшпинячки, підкладав дубового вугілля й так само навшпинячки виходив. Осмогруд мав би скликати князів та боляр на раду — що вони думають про Кийлію, й про Дунай-річку, й про Воїжира, — натомість сидів і сидів, обхопивши бриту голову руками.
Й аж по другій варті вийшов за поріг намету.