езабаром нагнали ще селян, загорілих, аж чорних. Услід за ними вартові вкинули цілу юрму жінок, які нібито, будучи між собою в змові, спільно переховували по погребах червоноармійців і допомагали їм повертатися через фронт до своїх. Над жінками тільки що відбувся суд, усі вони були ще збуджені після судової процедури і... явно задоволені своїм вироком.
Одна з них, тітка Варвара, як називали її тут — і в якій колишні фальцфейнівські заробітчани та батраки легко б могли впізнати маячанську отаманшу, стрижійку овець,— опинившись у пакгаузі й по-хазяйському озирнувшись на всі боки, весело кинула перед-собою торбу з харчами:
— Оце тут хоч перепочинемо в холодку. Спасибі вам, вартові,— обернулася до дверей.— Спасибі вам, судді!
Жінки, що були з нею, голосно зареготали.
— Чого ви регочете? — запитав хтось із кутка.
— Та як же,— відповіла за всіх тітка Варвара.— Засудили! Дванадцять літ каторги дали.— Вона знов обернулася до дверей, за якими зникли вартові.— Та за дванадцять літ по степу дванадцять трав на ваших кістках проросте!
Дьяконова морозом обсипало від її слів. їхній регіт, веселість, певність оцих засуджених у своєму майбутньому — це було щось разюче, незвичне і тим страшніше для нього, що було таким природним для них.
Порозв'язувавши свої клунки, жінки незабаром стали підобідувати хлібом та овечою бринзою. Дали по шматочку й офіцерам.
— їжте, бо, кажуть, ви зовсім там позахлявали на кримських харчах,— пересміювались тітки.— Загряз-ниця не дуже-то нагодує.
Незабаром зайшов начальник варти, щелепастий здоровило, весь у ремінні, в блискучих крагах. При його появі тривожний шепіт перебіг поміж ув'язненими: "Це той, що на розстріл бере!" Ні на кого не дивлячись, начальник варти байдужим гугнявим голосом викликав на вихід офіцерів — Дьяконова і Лобатого, їх нібито було наказано перевести в інше місце, піддати суворій ізоляції. Мало побачив втішного у цьому для себе Дьяконов, а Лобатий, навпаки, збадьорився, таємниче шепнув йому на ходу:
— Ось побачиш, це на краще!
Вийшли з пакгаузу, гаряче повітря зі степу обвіяло
Дьяконова, і сонце засліпило його, зробило на мить зовсім невидющим. Небо від спеки було білясте, наче затягнуте полудою, і степ у далечі коливався, як дим.
VI
Штабний поїзд Врангеля стояв у ці дні в Мелітополі, в місті славнозвісних українських черешень, що розкинулось серед приазовського степу, серед різних колоністських дорфів та фельдів, які чимось — чи не голосом предків — відгукувались готському серцю барона.
Врангель переживав зараз медовий місяць своїх перемог. Вся слава його пращурів, героїв рицарських походів, відважних сподвижників шведських королів, меркла перед його власною молодою славою. Звершилось! Одним ударом поклав собі під ноги цілий край... Авангарди його військ уже бачать терикони Донбасу, шрапнельні снаряди рвуться в небі над Синельниковом, бойові полки його вийшли всюди до Дніпра — від дніпровського гирла до Каховки. Ніколи ще, як зараз, не вірив він з таким гарячим палом у своє обранство, у свою щасливу зорю! Так, він народжений бути вождем! Народжений управляти людськими масами, з хаосу яких він викує все, що захоче, як викував із денікінського вошивого зброду залізні оці корпуси. Чи давно лунали голоси, що замишляє він авантюру, що із ста шансів на перемогу у нього не більше одного. Один! Але він вірив у цей свій один і тому йшов ва-банк. Навіть скептична Європа, яка ще зовсім недавно сміливі задуми його називала не інакше як l'aventure de Crimée, тепер визнає його вартим того, щоб на нього робити ставку. Ті, що недавно ще підозрювали його в зазіханні на вакантний царський трон, сьогодні визнають його справжнім і єдиним захисником демократії. Його оголосили непереможним. Вище офіцерство, і своє, і з військових іноземних місій, заговорило раптом про те, що він, Врангель, і раніше не знав поразок і що тільки випадковий збіг обставин перешкодив йому тоді, при Денікіні, вступити з героями первопохідниками . у Москву. Зараз вся європейська преса вже пише про нього, стратегічний талант кримського полководця визнають блискучим, з Франції нібито збирається виїхати, в Мелітополь^ спеціальна комісія, щоб на місці вивчити його оперативне мистецтво по розгрому жлобинської кінноти. Так, це слава, якої він стільки ждав, це та повна всевладність, якої він нарешті досяг.
У незвичайності своєї особи він був певен давно, але тільки Крим, цей запущений, розбещений, розвалений Денікіним Крим, з його хабарництвом і казнокрадством став для нього тим пробним каменем, на якому він перевірив себе, свої можливості, своє, зрештою, право управляти життям величезних людських контингентів. Більшовики щось там базікають про народоправство. Фікція все це, не більш. Коли вимагають інтереси справи, він сам, не вагаючись, вдається до того, щоб заворожити наївну громадськість звабливими картинами майбутньої демократії. Але в душі він був і є переконаний в іншому: вожді родились і родитимуться, щоб управляти,— це від племен первісних і від тих же племен первісних, від людей неандертальських існує матеріал для творчості вождів — людська маса. Без вождя вона, як глина без скульптора, ніщо. Особливо ж у цій країні, яка почала свою історію тим, що покликала до себе керманичів з півночі, щоб володіли нею і княжили. Протягом своєї історії знає народ цей лише дві крайності: пугачовщину, вибухи розхристаної дикої анархії, яка досягла свого апогею ось тепер у двадцятому столітті, або ж те, що в нього: злиті єдиною волею, єдиній волі підкорені сталеві його корпуси. Пишається ними сьогодні перед Європою, перед Америкою, перед усіма!
Він заволодів краєм, де повно хліба для його армії, союзники вдосталь постачають його озброєнням, отже, лишається тепер одна турбота: поповнитись людьми. Він пошле своїх емісарів у Туреччину, на Балкани, пожене на Мальту й на острів Лемнос з суворим наказом всім отим зледащілим "гостям англійського короля" — евакуйованим туди офіцерам та козакам — негайно вернутися в Крим для поповнення бойових полків. Союзники обіцяють перекинути через Румунію бредовську армію яка зараз десь там формується під польським орлом... Але головна його надія була і
1 За завданням Врангеля генерал Бредов формував на території Польщі так звану Третю армію.
залишається—: на тутешню мобілізацію. Мужики; мужицькі сини— ось за рахунок кого його армія мусить розростися до колосальних масштабів.
Поки що з цим негаразд. "Полювання за мужицькими черепами", як називають у нього в штабі мобілізацію, поки.що не дало бажаних наслідків. Звідусіль надходять донесення, що селянство уперто уникає мобілізації, на пункти збору або зовсім ніхто не з'являється, або навмисне посилають таких, що до служби не придатні. Канальство! Хай би вже голота: вона як не в Будьонного, так у Махна, але дивно, що й заможні не йдуть. Чим пояснити? Не мають достатньої певності в ньому, чи що?
Щоб ближче відчути, чим дише селянство, вирішив особисто відвідати одне з сіл під Мелітополем, побувати на мужицькій сходці. Виїжджаючи з міста, мав необережність прихопити з собою в автомобіль і двох місцевих земців, що виявились до нестерпності балакучими і всю дорогу тільки й торохтіли йому про те, як набридла народові більшовицька анархія та як він, народ цей, жадає для себе твердої руки...
При переїзді через якесь село, де він зробив коротку зупинку, щоб показати себе народові, його обступили греки-колоністи, засипали скаргами на самовільні реквізиції коней, на грабунки та беззаконня, що їх нібито чинять його солдати при потуранні старших командирів. Реквізиції, безчинства, грабунки — було гірко й прикро йому це слухати. Та чи ж для того він повиганяв із армії генералів-грабіжників, таких, як Покровський та Шкуро, щоб їх заступили інші? Ні, за це він каратиме нещадно. Він не допустить, щоб повторилося те, що роз'їло денікінську армію!
Перше, з чим звернувся Врангель на сходці до селян, до стовписька пропечених на сонці, темношкірих, похмурих аборигенів, було запитання: чи чули вони про його новий земельний закон?
Селяни загули у відповідь, що не чули, мовляв. Котрийсь бачив нібито цей закон віддрукованим у Мелітополі, але так і не купив, бо дорого коштує: сто шістдесят карбованців за штуку *.
1 Суть врангелівського земельного закону полягала в тому, що землю селяни могли одержати тільки за великий викуп. Закон був спрямований проти інтересів трудового селянства.
Поставивши селянам ще кілька запитань, на які вони відповідали знехотя, Врангель звернувся до сходки з промовою. Говорив пристрасно, вкладаючи душу в свою промову, щиро вірячи, що він якраз і є оборонцем інтересів селянства, а вони слухали його і мовчали. І коли скінчив — теж мовчали. Щось недобре, грізне, незрозуміле було в цьому мовчанні. "Народ безмолвствует"? Але чому, чому?
Нічого не пояснила йому ця поїздка.
Коли— йшов до автомобіля, на ходу вловив кинуте кимось у натовпі мовби ненароком:
— Казав пан — кожух дам... А в тон йому ще похмуріше:
— Та й слово його тепле...
У пригніченому настрої — вже без земців — повертався з цієї сходки в Мелітополь, у черешневу свою столицю. Чомусь вчепилося в мозок оте незрозуміле: "Казав пан — кожух дам..." — і не покидало його всю дорогу. Що воно мусило значити? Кого стосувалось? Чи не його це якраз земельний закон селяни мали на увазі?
В такому був настрої, коли, повернувшись до свого штабного поїзда, дізнався, що з Севастополя прибув з місією адмірал Мак-Келлі.
VII
Візит глави американської військової місії був несподіваним для Врангеля і, правду кажучи, не зовсім бажаним у цей час. Нанесло їх, опікунів: генерал Монжен, граф де Мартель, тепер цей... Ще все тут не вичахло після боїв, ще стільки скарг, нарікань, а він уже тут, уже примчав по гарячих слідах. Врангель досі не міг звільнитись від того неприємного осадку, що залишився в нього на душі після зустрічі з Мак-Келлі в Севастополі. Це було в той день, коли надійшла радіограма, що червона кіннота на Київському напрямку прорвала фронт польських армій і що становище для військ маршала Пілсудського створилося катастрофічне. Мак-Келлі, прибувши тоді до Врангеля, недвозначно дав зрозуміти, що верховна рада союзників уповноважила його скоординувати дії Криму й Варшави. В