Не повертався Яша.
Стояв у цей час у Вольдемаровім кабінеті серед розлютованої, гидко п'яної "золотої молоді". Фальцфейн щойно запропонував йому чималу суму відступного, але негр з обуренням відкинув це: він не йшов ні на яке відступне.
Компанія, лаючись, насідала на нього з грубими погрозами.
— Ти! Чорномазий нахабо! — гаркав по-англійському Артур, підступаючи збоку до негра.— 3 тобою пожартували, а ти сприйняв усе за чисту монету — серйозно вирішив посягнути на честь білої дівчини!.. Ну ж, багато ти захотів! В нас у Канзасі таких речей не прощають... Ти чув, бой, коли-небудь про суд Лінча?
— Тут ваш суд не діє, — з гідністю відповідав негр американцеві.
— Ми знайдемо на тебе інші суди,— бризкав піною Вольдемар.— Зараз же забирайся геть з мого маєтку! Бо посаджу чеченців на коней, накажу гоном гнати за межу! А межі мої, знаєш, не близько!
— Сказано: забирайся! — верещав і прищуватий Родзянко.— Кретин! Стільки дають, і він ще не бере!..
— Цим не торгую,— коротко відповів Яша, рушаючи до виходу.
Опинившись надворі, він бігцем кинувся до будинку приїжджих, до залишеної за весільним гільцем молодої.
Двері були зачинені, а на ґанку негра зустріли Сердюки та чеченці. Тричі він кидався, ошалілий, по східцях до дверей, і тричі челядь, згуртувавшись, відкидала його з ґанку назад. А в залі тим часом ще дужче ревли мідйі херсонські труби і Ганна в нестямі билася лобом у важкі дубові двері, даремно намагаючись пробитись крізь них до свого недосяжного милого...
Незабаром біля будинку з'явилися чорні верхівці з арапниками в руках, щоб гнати негра за межу.
Догнали його лише до Мурашкового парку, а там зринув з-під арапників, на руках перемахнув через сітку в гущавінь і — тільки його й бачили...
Ще випадково зустрів його у той вечір Валерик, коли пізно повертався від Мурашків з бібліотеки. Негр, де не взявшись, з глухим стогоном вискочив на стежку, стискаючи кулаки, нічого не бачачи перед собою. Біг і важко, глухо ревів, як смертельно поранений звір, наосліп подавшись головою вперед. Вихором прошумів мимо хлопця, ледве не збивши його в темряві з ніг, і, не обернувшись на тривожний Валериків оклик, зник у темній глибині саду, зашелестівши десь у гущавині, як у первісних заростях своєї тропічної Африки. Тільки надсадний могутній стогін його було ще чути деякий час, потім і стогін заглух.
Найшли негра вже тільки вранці в іншому кінці саду, неподалік від панських хоромів...
На смерть перелякана прибігла в той ранок Мурашкова Світлана до матері:
— Мамо! Яшка... Наш Яшка повісився!!!
Лідія Олександрівна, посірівши з лиця, вхопилась рукою за перило веранди. Стояла якусь мить нерухомо, заціпенівши від жаху.
— Зацькували,— нарешті прошепотіла вона.
XLI
Галопом мчали в гарячім степу верхівці. Поспішали з усіх кінців — з токів, таборів, економій — навпростець до головного маєтку.
Сонце стояло в зеніті. Розплавленим склом дрижало повітря, пашіла земля, потріскана, розпечена так, що, здавалось, не вичахнути їй і вночі. Мліли на тирлах отари, ревли череди біля колодязів, чекаючи, доки набіжить — замість вичерпаної — нова вода.
Степ лежав, паралізований спекою. Ніде ні гарби з снопами, ні куряви на току. Лише одинокі верхівці простяглись навпростець на Асканію, пригинаючись до грив, не жаліючи арапників.
Одним з перших підскакав до головної контори Савка Гаркуша. Не розсідлуючи, кинув коня біля конов'язі і бігцем пустився до ґанку, де вже стояв заклопотаний чимось панич Вольдемар з головним управителем, урядником-чеченцем та кількома чинами' конторської челяді. "Бач, прохлаждаються тут по холодках, а ти там заливайся потом та наживай собі емер-?
тельних ворогів!" — подумав на ходу Гаркуша і, зупинившись за кілька кроків від ґанку, з ненавистю гаркнув:
— Бунт, паничу, на току! Відмовляються молотити!
— І в тебе? — роздратовано запитав панич, і Гаркуші одразу полегшало: значить, каша заварилася не тільки у нього в таборі.
А панич цідив уже крізь зуби:
— Покладись на вас, доведете ви мене, бестії...
— Осмілюся нагадати, паничу... Я не раз просив приставити мені до табору чеченців для порядку...
— Мовчи, дурню... Дозволь мені знати, куди кого ставити... Що вони вимагають:., ті, твої?
— Води!
— Подуріли всі з тією водою,— здвигнув панич плечима, звертаючись до управителя.
— Із-за води все й зайшло,— вів далі Гаркуша.— Щоб пайки водяні відмінили, щоб свіжу возили на тік, з артезіана...
— Ха! А пива мюнхенського не замовляють ще?.. Розбестились до краю!
Тим часом на подвір'я, гублячи мило в пилюку, влітали верхами, хто в сідлі, а хто й охляп,. мордаті, загорілі прикажчики та пригінчі з інших токів. Розгублені, стривожені, винувато підступали до ґанку викладати паничеві свої лихі вісті. Всюди коїлося чортзна-що!
— Збаламутились, ледве бочок не побили...
— А в мене з паровика воду вицідили, ділити почали...
— А мої просто полягали й лежать: сам молоти!
— Ми, кажуть, бастуємо... Доки не вдовольните, не станемо до роботи — й квит!
Панич крокував по ґанку, то знімаючи, то знов надіваючи пенсне. Все було серйозніше, ніж це уявляв він собі спочатку. Пахло тут не випадковими безпорядками, за всім цим почувалась чиясь єдина, тверда, спрямовуюча рука. Токи водночас припинили роботу, всі в одну точку б'ють... Забастовка? Загальний страйк строковиків? Після 1905 року такого ще не було у фальцфейнівських маєтках... А суша, а тисячі кіп недомолоченого хліба стоять! Як же бути? Вдатися до губернатора? Викликати козаків? Але це теж недешево обійдеться... Газети підіймуть галас... Будеш розплануватись не тільки вівсом та смушками, а й своїм ліберальним реноме!
Було над чим поламати голову... А тут ще, зачувши про водяний бунт, з'явилась до контори, під руку з ігуменшею, Софія Карлівна, стала лізти не в своє, допитуватись, чи не йдуть забастовщики на Асканію.
— Нікуди вони не йдуть,— нервово відповів матері Вольдемар.— До того ще далеко.
Пані під своєю кокетливою парасолькою полегшено зітхнула.
— У мене там зараз чаплинські сидять...— підібравши губу, почала вона розповідати синові, але Вольдемар раптом звився на це як ошпарений:
— Ще їх тут зараз бракувало! Чого їм треба, розбійникам?
— Чекай, Вольдемаре, вислухай ти мене спершу. Це зовсім не ті, кого ти маєш на увазі. Приїхав чаплинський панотець з церковним старостою, і, по-моєму, вони добру річ пропонують... У них там теж неспокійно, голота нахабніє, нахваляється йти на наші колодязі...
— Що вони пропонують? — нетерпляче запитав панич, почуваючи себе сьогодні вправі розмовляти з матір'ю незалежним, навіть грубуватим тоном.
— У них виникла ідея,— пустила очі під лоба Софія Карлівна,— влаштувати спільний хресний хід по полях з іконою Касперівської божої матері Зокрема, вони просять, щоб наш хор хлопчиків також взяв у ньому участь... Ти як вважаєш?
— Дитяча молитва,— промовила ігуменша, неприязно глянувши на єретика-панича,— доходить до бога найшвидше.
— Навпростець тобто? — зауважив котрийсь з прикажчиків.— Нам цього й треба, в нас теж усе аж кричить дощу... По дві пари волів запрягаємо в плуги, скиби такі виламують, що молотом не розіб'єш...
— Я не заперечую,— промовив до матері Вольдемар, стримуючи роздратування.— Ідіть, робіть, влаштовуйте...
— А про це... про смуту в степу, ти, сподіваюсь, дав уже знати кому слід?
1 Назва "чудотворної" ікони, походить від с. Касперівки, в якому вона зберігалася. В засушливі роки ікону брали напрокат усі південні села.
— Маман, прошу вас не втручатися в ці речі,— роздратовано кинув панич.— Ідіть, ради бога, ми самі тут як-небудь розберемося...
Парасолька ображено підстрибнула в повітрі і неквапом попливла між прикажчиками, що розступилися перед нею.
Поява кожного нового гінця, що прибував із степу, діймала панича все дошкульніше. Жоден нічим не порадував, привозили самі неприємності, вісті — одна гірша за другу. Пригінчому Грищенку, що останнім приплюхав охляп з далекого табору Кобчик, панич не дав навіть рота розтулити.
— Каналіє, ти ще й смієшся? — ошелешив він небораку (хоч той і не думав сміятися). —Тобі весело? Вирахувати з його платні за бунт, за весь простій молотарки на Кобчику...— І тут же накинувся на інших: — А ви куди раніше дивились? За що я вас годую, за що вам гроші плачу?
Перетоптувались, пеклися на сонці холуї. І в степу вітром палить, і тут, у затишку, гнівом на тебе пашить... Скрізь попихачеві жарко. Піт градом котив з кожного. Хоробріші пробували відборонятися від наскоків панича:
— Хто ж знав, що таке скоїться... Не перший же день таку п'ють... Погудуть, бувало, погудуть та й утихомиряться...
— Може, воно й зараз нічого б не сталося, так сигнал же було дано...
— Який сигнал? — насторожився одразу урядник в черкесці.
— Свистками вони з току на тік пересвистувались, ото й довело... Ми думали, що то машиністи так, жартома іноді перекликаються, а вони, виявляється, між собою розмову ведуть на свистках, знаки подають один одному: бастуй, мовляв, кидай роботу...
— Це що таке? — обернувся Вольдемар до управителя.— Сигналізація між токами? Хто ввів? Хто дозволив?
— Вперше чую,— засмикався Густав Августович.— Для нас це сюрприз...
— Сюрприз! Для вас усе сюрприз! А вони, може, з чорноморськими кораблями уже пересвистуються! Хто перший почав, ну?
Затупцялись прикажчики.
— Нібито з Гаркушиного току вийшло,— бовкнув пригінчий з хутора Сухого.
— Не слухайте його, паничу! — вигукнув Гаркуша, наливаючись кров'ю.— По злобі він на мене!
— Та чого ж ти, Савко, відпираєшся? — загули інші прикажчики.— 3 твого току почалось. А їм тільки подай: всю Таврію обсвистять...
— А-а, так це ти?! — аж витягся через перила Вольдемар до Гаркуші.— Заводіяк переховуєш? Ну, я ж тобі... Ну, ти ж у мене... Марш на тік, негіднику. Сам розводь тепер паровика, з об'їждчиками молотитимеш!
— Паничу,— зняв картуза Гаркуша,— рад би, але... я біля паровика... не мастак.
— Не мастак? Ти тільки біля куховарки мастак? Ціпа тоді бери! Ціпом будеш з куховаркою всю ніч мені молотити!
Ні живі ні мертві стояли прикажчики. Розійшовся панич... Якщо вже свого любимчика не щадить, то їх теж не помилує. Гаркушу з ціпом на цілісіньку ніч, а їх, мабуть, в кам'яні котки впряже, всю ніч буде ними, як чортами, гарманувати.
— А ви чого стовбичите? — попустивши Гаркушу, нарізався панич на інших.— Накоїли, натворили там, а тепер до панича, хай панич розхльобує? Що я — усмиритель? Що в мене — військо? Марш по таборах! Всіх на ноги! Щоб зараз же токи стали до роботи!
Заштовхалися, задкуючи від ґанку, прикажчики.