Пригоди молодого лицаря

Я ще козаком не був, а вже довелося заступатися за по­кривджених.

— Як заступатися? — здивувався Сокира.

— Польний, перебуваючи в Каневі, побачив на майдані між людьми мою дівчину й звелів своїм посіпакам викрасти її. Я вночі видер вікно до його покою й вирвав у нього бідну дівчину просто з пазурів, а його так почастував, що він ледве очуняв потім… Того й на Січі я тепер… А тікаючи сюди, бачив, як його гайдуки шмагали канчуками наших людей, утікачів із панського маєтку, з жінками й дітьми… Одного вбив я, другого втікачі… От що роблять з нами!..

Дивився старий велетень на свого молодого велетня-сина й дивувався: те, що розповів йому Павло, було для нього цілкови­тою новиною. І не міг він не признати, що молодик міркує зовсім слушно.

— Не знав я про це, сину, — мовив він по хвилі задуми, — а коли дещо знав із молодих своїх літ, то за довги роки неволі забув зовсім… Роби, як уважаєш за ліпше, — оце моя тобі щира порада.

Вдячними очима глянув Жбурляй на батька, й лице його про­яснилося.

— А ви, тату, — запитав, — я без вас не вернусь.

— Я?.. Що ж я?.. Поїду й я з тобою… Годі — постарів у неволі, підтоптавсь, правду кажучи, — час і спочити трохи. А бусурменам за неволю вже привів Господь віддячити. Чого ж мені ще!.. Коли ж покличе доля ще битись, то й я старістю з тобою. Коли ти надумав розпрощатися з братчиками?

— Та тепер, коли й ви зо мною, нема мені чого отягатися, — говорив урадуваний Жбурляй. — А до того ж треба виїхати звідси ще до ради січової, бо тоді вже пізно буде. Сьогодні ж таки піду до кошового й здам свій уряд, а завтра хоч і вирушимо.

— Гаразд, — згодився батько, — тільки ж ти гляди — не бала­кай із ним згостра, а так якось лагідненько… Бог із ним, не зачі­пай… Краще по-доброму розлучитися.

— Я й сам такої думки, тату, — сказав на це Жбурляй. — На­віть коли гримати почне, то я змовчу.

— От і гаразд! — зрадів старий, вертаючись із сином до куре­ня. — Все-таки то славний лицар на всю Україну, а не ми, грішні, та й старість уже треба шанувати…

Не без трепету в серці переступив Жбурляй поріг нової пала­нки, щоб ознайомити свого кошового про свій від'їзд із Січі. І ко­шовий, і Хмель розбирали само якісь папери й радилися про щось.

— Здоров, здоров, Жбурляю, — мовив на уклін і привітання молодого курінного Сагайдачний і, покмітивши його легеньке збентеження й ніяковість, затримав на нім якусь хвилю свій гострий, проникливий погляд. — Догадуюсь, чого ти прийшов… Кидаєш нас?

Здивувався такій проникливості не тільки Жбурляй, а навіть Хмель.

— Нема мені чого роботи тут поки що, батьку, — відповів ку­рінний.

— А з нами не хочеш?

— Ні, батьку.

— Чому?

Жбурляй зам'явся.

— Та кажи вже, кажи правду, — чого мнешся?

— Не випадає мені, батьку.

— А ми? — нахмурився кошовий.

— Вольному воля, батьку.

— Чув? — звернувся Сагайдачний до писаря. — Яйця курку починають учити.

— Нехай мене Хрест святий поб'є на цьому самому місці, коли я хоч на думці мав учити… та ще кого! — вас, батьку гетьмане…

— Гаразд, гаразд… Куди ж ти?

— Додому, батьку.

— А старий?

— І старий зо мною.

— Хм… Шкода… Ну, старому треба було б трохи відпочити піс­ля турецьких каторг. А ти що робитимеш?

Молодий отаман знову зам'явся.

— Кажи, кажи, не бійся: на щире слово не гніваюсь, — підба­дьорював його кошовий.

— Чекатиму, батьку, нового Северина, — сміливо кинув під­бадьорений Жбурляй.

— Ов!.. Чи не думаєш сам за нього стати?

— Де мені, нікчемному, лізти в гетьмани. Буду щасливий, ко­ли битимуся попліч.

— А за що?

— За велику волю й за віру.

— А ми за що досі билися? Та й ти з нами…

— За малу, батьку. А за віру не було чого й битися, бо бусур­мени віри нашої не зачіпали.

— Чув? — знову звернувся Сагайдачний до писаря. — Отакі ви, молоді! Все думали ми, старі, що б'ємося за щось путнє, а ви­ходить — за казна-що. Ну, що ж — будучність ваша, а нас можна хоч і за хвіст та в череду…

Кошовий на мить замислився.

— Так-так, — ізнов почав, — може, молода правда й правди­віша за стару, і нехай Бог пошле вам успіху. А нам уже пізно пере­робляти себе на повий копил…

Він раптом стенувся й повеселів. Підвівшись з місця, простяг­нув до Жбурляя руки:

— Ну, Бог з тобою, Жбурляю! Давай же поцілую тебе на про­щання… Добрий і славний із тебе лицар був — дай Боже, щоб і да­лі так лупцював ворогів, як досі, хто б вони не були!..

Старий і молодий лицарі сердечно обнялися й міцно поцілува­лися.

XXVII

Саме на Маланки, під Новий рік, уночі, кола останні запізнілі щедрівники потроху розходилися спати, вдова Обеременчиха з до­чкою розбуджені були страшенним грюкотом у вікна й двері та па­рубоцькими й дівчачими криками й галасом попід хатою.

— Вставайте, тітко, комора горить! — глухо доносилося знад­вору.

Схопилися обидві разом. Хоч і темна була ніч, але в хаті було видно від трепетливої яснини надвірної — хоч голки збирай.

— Ой Боже ж мій! Ой Мати Божа! — стогнала смертельно пе­релякана вдова, не в силі рухнутися з місця.

Орися нашвидку сунула ноги в чоботи й накинула на себе свитку та велику теплу хустку. Серце билося, як не вискочить із грудей.

— Боже мій, мамо… Чого ж ви сидите?.. — покликнула на ма­тір. — Одягайтеся боржій!..

Грюк у двері й вікна збільшився, а також і крики.

— Тітко-о о!!.. Орисю! Комора горить! Ось-ось і хата займеть­ся!..

Дівчина хутенько натягла матері на ноги чоботи, на плечі на­кинула кожуха, а на голову велику теплу хустку, взяла її під руку, вивела в сіни й відсунула засува надвірних дверей. Порубки підхопили одну й другу попід, руки, передали дівчатам, а самі кину­лися виносити з хати речі!

Збіглися люди. Десь забевкано на сполох. Люди почали тягти журавлем і відрами на вірьовках воду з колодязя й хлюпати нею в огонь. Дехто видерся на солом'яний дах і з подаваних відер нама­гався обливати стріху на причілку, близькому до комори, щоб не дати йому зайнятися. Хтось видряпався аж на гребінь, сів на нього верхи коло димаря й наставив проти вогню образа, знятого зо стіни в хаті. Парубки й дівчата хутенько увихалися знадвору в хату й назад, виносячи все, що було в хаті.

І добре робили, бо ні óбраз на даху, ні зусилля поливальників не врятували хати: зайнявшися з причілка, вона внедовзі палала, як велетенська свічка серед темної зимової ночі. Зима була суха, безсніжна, й вогонь ширився з неймовірною швидкістю. Всю ряту­вальну увагу звернено тепер було вже не на рятування вдовиної хати, — все одно, мовляв, дарма праці, — а на обстоювання двох ближчих сусідських хат. Це було не трудно, бо й та, й друга стоя­ли не так-то вже близько до Обеременчишиної, й люди вешталися на погориджі більше з цікавості, аніж з якоїсь потреби. Бігали, ку­дкудакаючи, випущені з курника кури; рохкали і кувікали перелякано в свининці двоє підсвинків і торгали писками в нещільні де­рев'яні дверцята, але їх не випускав ніхто, бо дах у свининці був вальковий і зайнятися не міг.

А людей усе прибувало й прибувало. Чулися ахкання й охка­ння, чулися різні балачки, запитання, здогади, тощо, але відповіс­ти на те, як і з чого сталася пожежа, ніхто, розуміється (навіть ті парубки й дівчата, що перші загледіли вночі, полум'я), не міг: вер­таючись після щедрування (а це ж було вже в пізні лягови) по ха­тах додому, вони побачили, що горить, і миттю кинулися в двір бу­дити вдову з дочкою, а як воно загорілося — ніхто не бачив. Ні в кого з людей не було сумніву, що це підпал, але хто міг зважитись на таке богомерзке діло, коли нещасна вдова й ворогів не мала, — це для всіх було страшною загадкою.

Ворота було відчинено настіж. По один і другий бік під плотом жужмом навалено було одежі, килимів, ряден, мішків із збіжжям, із салом; стояли діжки, óбрази, різний посуд та начиння, дошки з лав, стіл, скамниці, дзиґлики прядка й т.ін.: жвава молодь устигла заздалегідь повиносите все, що було в хаті; горіло тільки те, що було в коморі. Стояла під плотом і велика скриня з горою подушок на ній. Спершись на неї, плакала й тихо голосила бідна вдова. Орися голубкою впадала коло матері й усяко, як тільки могла, ро­зговорювала, розважала її. Сама не плакала, і давно вже не могла плакати, — ще від тоді як почула від кобзаря Пронози про Павлів загин у бою. Запеклася серцем… Навіть не дивилася на погори­джу. Сприйняла й перше, й оце друге лихо як безглуздий виклик долі й зневажала його: "Ну, що ж, мовляв, зарно тобі на моє щас­тя — бери й останнє, що маю, заткни свою пажерливу пащу моїми гараздами, плакати не буду, — мені однаково тепер, а тобі за це від мене не сльози (не діждеш їх), не нарікання та благання, — то­бі моя зневага й презирство!" Не шкодувала, не мала жалю й на те, що перед очима горіло ж ніщо, як материна й її кривавиця, що, власне, від цієї ночі вони з ненькою — безпритульні, без стріхи над головою… Не думала про це, не хотіла думати… Сама кидала виклик безрозумній долі.

— Боже мій, Боже мій!.. Доню моя! — голосила стиха вдова. — Бідні ми з тобою, нещасні… Де ж ми тепер подінемося? Де голо­ви прихилимо? Все пішло димом… Голівонька моя безталанна…

— Не все, мамо, — говорила, нахилившись до матері, Орися, — аби живі та здорові сами були та надія не кидала нас, аби вона не згоріла. Не треба плакати, бо цим лихові не зарадиш…

— Як же його не плакати, доню?.. Таж ми не маємо де ночі доночувати, а попереду ж ціле життя.

— І ніч, мамо, знайдемо де ночувати, й з життям далі дамо со­бі раду, тільки не треба в розпуку вдаватися.

Стояли біля них сусідки, так само старалися втішити стару вдову, й кожна з них щиросердно пропонувала притулок у себе. Дякувала всім їм Орися ласкаво, але — звичайненько відмовляла­ся. Аж мати перестала голосити й питаюче поглянула на дочку, а як же, мовляв, буде?..

— Спасибі вам щире, люди добрі, за ваше спочуття до нас і за ласку, — говорила Орися. — Маємо той притулок, тільки трохи да­леченько — десь на іншому кутку. А коли така вже ваша до нас добрість, то, може б, дали хоч два вози з кіньми, щоб перевезти туди те, що нам оце зосталося після пожежі, — оці наші манатки…

— Куди ж, куди перевезти? — питалася мати й сусідки.

— Перевеземося, мамо, до старої Василихи: давно вона нарі­кала, що живе далеко у своїй пустці хаті сама-самісінька, давно й часто говорила, що радше пристала б до нас, щоб жити вкупі…

— Та то ж, доню, було ще тоді, як…

Не дала договорити матері, щоб не виявити перед людьми те, чого не слід їм знати:

— І тоді, мамо, й потім.

А хата ще палала, хоч уже не так, як перше: бистро, як по­рох, згорів солом'яний дах, і ясно, хоч і негусто, ще горіли, гучно потріскуючи, крокви.