Вголос вчили таблицю множення, заучували напам'ять вірші з читанки за четвертий клас. Коли діти втомлювались, розповідала їм казки, а потім знову бралася за їхнє навчання. Стала приносити годинник, щоб знати коли закінчувати уроки. Показала дітям, як дізнатись, котра година. Навчила вітатися – тепер скільки раз на день бачили, стільки і вітались.
Ще мені дуже не подобалось, що тут всі – і дорослі, і діти – звали своїх мам так грубо: "матка". Намагалася перевчити, та не вийшло. І ще не змогла навчити звертатися до чужих дорослих на "ви".
Вже кінець лютого, а нам ще жодного разу не привозили кіно. Зламався движок, а полагодити його могли тільки у Канську, та туди ще довго ніхто не збирався їхати.
Якось з'явився Стас, той що подарував мені радіо. Я зраділа, думала полагодить. Він подивився і сказав, що насправді нічого не зламалось, просто сіли батареї, треба було замінити на нові, але де ж їх узяти?
Сумно було в ту зиму – ні кіно, ні радіо, всі книжки вже прочитала по два-три рази. Листувалась зі своїми знайомими дуже рідко, лише раз чи два на рік надсилала якесь вітання. А так не знала, про що писати і навіщо нагадувати про себе? У них своє життя, їм не до мене. Батькові ж дозволяли отримувати всього два листи на рік, і він писав до своєї сестри, яка жила в Коломні (ближче, ніж ми), мала чоловіка та двох синів і могла йому хоч трохи чим-небудь допомогти.
Добре, що у мене робота була така, що люди йшли і йшли, зверталися зі своєю бідою, зі своїми болячками, відволікали від сумних думок. Ніколи мені було хандрити, треба було весь час щось робити, допомагати, розраджувати.
Якось пережили зиму. Вже майже станув сніг, і я наважилася піти в Тібішет не дорогою, а стежкою. Спустилася з пагорба, внизу якого протікав невеличкий струмок, балансуючи перебігла по стовбуру-містку на інший бік. В струмочку, на жаль, не було ні жабок, ні рибок, а через кілька метрів він зовсім губився у траві. Трохи далі ліворуч стежки лежало величезне дерево з вивернутим корінням. Я колись відпочивала на ньому, розглядала коріння і дивувалася, яка ж це сила змогла звалити такого велетня.
А зараз глянула – хтось сидів, обпершись спиною до стовбура з іншого боку. Мені було видно лише сіру вушанку на голові і тілогрійку на плечах – одяг зеків. Стривожилася. Думала піти собі далі, зробивши вигляд, що не побачила. А якщо цей чоловік почує кроки і накинеться ззаду? Ні, мабуть, краще таки підійти.
Швидко підбігла і схопила його за плече, щоб обернути до себе, заговорити. І раптом під рукою нічого не відчула – тіло впало, розсипавшись на порохню. Піднявся такий пил, наче щось витрусили. Я остовпіла. Де ж людина, що тут сиділа?! Пил осів, і я побачила на землі клаптики одягу, а серед них білі кістки...
Охоплена жахом, кинулась бігти, але одразу зупинилася. Чому злякалася? Мені ж нічого не загрожувало, я ні в чому не була винна. Я ж завжди виконувала звичай сибіряків – на ґанку на кілочку вивішувала торбинку з сухарями, сіллю, сірниками і шматочком добре просоленого сала. Ці харчі призначались для зеків, які тікали на волю і, ризикуючи життям, переховувалися в тайзі. І цей чоловік, мабуть, сів під дерево відпочити і замерз або помер від втоми та голоду, а мороз, вітер, згодом дощі, мурахи й мошка довершили справу.
Згадалась мені пісня, яку часто співали зеки:
И никто не узнает, где могилка моя,
и никто не узнает, никто не прийдет,
только ранней весною соловей запоет…
А в тайзі навіть солов'їв не було… Пом'янула його лише я, одна з таких же, як він, вигнанців зі "щасливого" життя.
-14-
Ми, заслані, останнім часом часто збиралися, все думали-гадали, що ж буде далі. Невже нічого не зміниться, невже все залишиться по-старому: ті ж владні органи, ті ж слідчі, ті ж в'язниці й табори, ті ж вороги народу?
Разом з мамою вже готувалися до "посівної", коли раптом надійшла листівка з Москви від Ігоря: "Ти скоро будеш вільна, чекаю!". Та ми таки вирішили садити картоплю – якщо й поїдемо, людям залишиться. Засіяли й квітники. За роботою менше думалось, як то воно буде. На той час у мене була головна мета – повернутись додому і закінчити інститут. А дому ж немає! Ні квартири, ні грошей, ні родичів… До Ігоря в чужу Москву їхати я не хотіла. Мріяла лише про Київ, лише про Україну.
Минув травень, вже майже закінчився червень. І ось одного прекрасного дня прибігла збуджена і радісна Ніна. Виявляється, мене викликали до МВС району, і з'явитись треба було завтра, а при собі мати три фотокартки для документів.
Насилу дочекалася ранку. Летіла в Довгий Міст, мов на крилах. Сфотографувалася. Бадьоро зайшла до комендатури. Секретарка, вказуючи на двері, кивнула і посміхнулась. Я постукала і, не дочекавшись дозволу, зайшла. За великим столом під портретами Леніна й Сталіна сидів хтось у формі. Придивилась – Ботєв! Так, той самий Ботєв. Я мало не впала від здивування. Чула ж, що його кудись перевели, а він був тут, ще й посміхався:
– Сідай, сідай!
Я заніміла. Ну, цей мене нізащо не відпустить. Все залишиться, як було. А я, дурна, повірила…
– Бачу, від радості, що вільна, навіть не вітаєшся, – сказав єхидно.
Значить упізнав. Мабуть, добре запам'ятав ту ніч, коли втекла від нього.
– На, читай уважно, – протягнув мені який аркуш паперу, а сам закурив.
Я взяла невеличкий світло-зелений листочок, і почала з хвилюванням вдивлятись у слова:
МВД СССР
Управление МВД
по Красноярскому краю
31 мая 1954 г.
№ 22094
г. Красноярск
Справка
выдана Хращевской Оксане Николаевне, 1925 года рождения, гр-ке СССР, по национальности украинке, осужденной по ст. 20-54-1а, 54-11 УК УССР к лишению свободы на пять лет и находившейся в ссылке в Красноярском крае в том, что она, на основании указаний МВС и Прокуратуры Союза ССР от 24 апреля 1954 года из ссылки, освободжена 2 июля 1954 года со снятием судимости в соответствии Указа Президиума Верховного Совета СССР от 27 марта 1953 года.
Следует к месту жительства в г. Киев.
Моє фото, печатки, підписи начальника відділу і начальника відділення.
– Поздоровляю. Тепер куди?
– У Київ! Додому! – відповіла, не роздумуючи ні миті.
– Так твій батько ж ще сидить, квартира конфіскована… Хто тебе там чекає?
Тут до кабінету зайшов начальник відділу Савельєв, взяв мою довідку і теж поставив свій підпис.
– Ти наша перша ластівка на звільнення. Збираєшся від нас відлітати чи залишишся тут?
– Та куди їй їхати? Хто її там чекає? – хмикнув Ботєв. – І мама вже тут, і робота хороша, і за роботу хвалять, навіть статтю якусь хотіли надрукувати, та я заборонив, а тепер дозволю. Залишайся!
– Ні, я хочу закінчити інститут!
– Навіщо? Ти і без інституту так лікуєш, що всі задоволені. Думаєш, ми кінчали інститути?
– Ні, поїду до Києва, хочу вчитися! – твердила я своє.
– Тоді доведеться паспорт чекати, поки видадуть, час пройде, може ще передумаєш.
– Не передумаю. Мені треба до вересня встигнути, прошу не затримувати.
Вийшла, залишивши фотографії у секретаря. З радістю зачинила, мабуть, востаннє такі ненависні двері. Дістала довідку, знову перечитала. Ось вона, довгоочікувана свобода! Можна жити в Києві, а значить і вчитися, закінчити інститут!
Побігла в Капкару порадувати мамусю. Всі капкаринські заслані зібралися у нас і з нетерпінням чекали мого повернення. Довідку мало не вирвали з рук – хотіли прочитати своїми очима, роздивитися печатки, підписи. Поздоровляли, раділи, але у кожного в очах був сум і невимовне питання: "А я? Чи звільнять мене?". Від цього я себе почувала незручно, наче винна була в тому, що мені дали свободу, а їм – ні.
З Києва почали надходити листи цілими пачками. Кликали приїздити Ксеня, татові друзі – Федір Миколайович, з яким він вчився ще у Варшавському університеті, його дружина Валентина Миколаївна; написали і Ліля, і Оксана Федорівна. Володя з Оленою Іванівною радили швидше повертатися, щоб встигнути до учбового року. Ігор з Москви писав: "Приїзди, не можу дочекатися, інститут забезпечений". Він вже закінчив навчання, працював, збирався писати дисертацію. Повідомив, що тепер у медінституті навчання триває шість років, а не п'ять. Це ж мені доведеться ще чотири роки вчитися, а мені ж уже двадцять дев'ять! Нічого, тільки б прийняли.
Прийшов лист і від батька. У нього змін не було ніяких, так само погано себе почував, але за мене радів, радив якнайшвидше їхати до Києва. "Бідний татуню, невже доведеться тобі всі десять років провести в зоні?! – сумувала я. – Кріпись, рідний, кріпись, я вже скоро зможу і тебе утримувати, ти тільки дочекайся, доживи".
Друзі-кияни зібрали і надіслали нам аж сімсот карбованців на дорогу. Коли отримувала паспорт, місцеві знову почали умовляти залишитися. Особливо боляче було чути: "Кому ти там потрібна?". А й справді, це кияни мені потрібні, а не я їм, та ще й з мамою. Та жодних вагань у мене не було – довчитися, обов'язково довчитися!
Треба було поспішати – серпень уже закінчувався. Та, крім паспорту, мені був необхідний документ про стаж роботи, бо трудової книжки ми, заслані, не мали.
Пішла до завідувача райздравом. Зайшла, постукавши: за столом сидів молодик, а поряд стояла – симпатична жінка з дитиною, очевидно дружина. Вона якраз збиралась виходити.
Я розповіла в чому справа, та замість того, щоб видати мені який-небудь документ, завідуючий став умовляти мене залишитися. Я відразу категорично відмовилась.
– Тоді отримаєш документи, лише коли знайдеш собі заміну, – сказав, а сам в цей час під столом намагався погладити моє коліно.
Я розлютилася! Ну й гад! Поряд же така гарна дружина, а він до мене чіпляється. Ледве стрималася, щоб не дати ляпаса – ще встигну, хай спочатку одержу хоч якийсь документ.
– Ви грамотний чи ні? Читайте! – підсунула йому під ніс видану мені в комендатурі довідку. – Де у вас тут телефон? Зараз подзвоню коменданту і скажу, що ви наказ Москви вирішили відмінити!
Завідуючий вирвав із зошита нерівний листок і почав писати: "Службова характеристика… з 18 травня 1951 р. по 25 серпня 1954 р., дисциплінована, за хорошу роботу оголошувалися подяки…".
– Звідки ви знаєте дати і про подяки? – здивувалась я.