— Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська — адже ми живемо душа в душу, маємо синів, тиша в нашому домі й мир між нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злі люди. Ти робиш праве діло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князів, великий государ Русі, всі це знають.
Його розчулили й піднесли ці слова Рогніди.
— Так що ж мені нині Гора? — вирвалось у Володимира.
— Ти могутній і дужий, — відповіла Рогніда, — але дужа й могутня такожде Гора.
— У чому, в чому її сила?
— Коли ти виїжджав з Києва, вони думали не про Русь, а про себе, все собі й собі...
— Я знав це, Рогнідо, але не боявся — в Києві сидить моя жона-княгиня.
— Ти з своїми воями проливав кров у землях Русі, а вони тільки й ждуть, щоб ти їм дав землі. Володимир засміявся:
— Та хіба ж я не знаю Гори?! Що робити — без неї не можу жити, вона підпирає мене, але мушу такожде дбати й про землі, де є свої князі, воєводи й бояри. І землям цим доводиться, Рогнідо, нелегко, за багато літ я пройшов Русь з кінця в кінець, усі землі дадуть мені що можуть, але хочуть мати й своє, в кожній землі є свій суд і правда, свої закони й покони, кожна молиться своїм богам. Он, — він показав очима на требище за стіною, — стоять боги всіх земель, я молюсь їм, вони бережуть мене...
— Я тільки жона твоя і не все розумію, Володимире. Тоді скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Київ нині не моляться нашим богам?
Обличчя Володимира стало суворим.
— Бачив нині, так. Гора не молиться моїм богам, богам Русі.
— Християни вони.
— Знаю, бачу, — сердито кинув Володимир. — Християни вірять у бога отця, сина, святого духа... Слухай, Рогнідо, вся Русь нині не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самі бажають. Перун чи Христос — хіба не однаково?
— Вони не тільки моляться, а багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що бог освячує їхні багатства, а убогому дає рай на небі... Не розумію, не розумію, чому в християн є якась сила.
Володимир допитливо й з глузливою посмішкою подивився на неї.
— Я справді багато літ провів у походах і не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка?
Обличчя в Рогніди було суворе, на ньому виразно окреслювались у місячному промінні великі очі.
— Я вірую, — твердо промовила вона, — в богів моїх отців — Єдина й Тора, вірую такожде і в твоїх богів Перуна й Дажбога... Ти — моє серце, душа й віра...
— Прости, — поклав на її плече свою руку Володимир. — Мені дуже боляче, Рогнідо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вірю в тебе. Наша віра, наш закон, наша сила переможуть усе.
— Але вони не вірять нам, вони їздять у Константинополь, ромеї їдуть сюди, ти ворогуєш з Горою, а вона шукає друзів і помочі за морем, у Візантії.
— Отепер я почув те, що найбільше мене турбує, — сказав Володимир. — Ти сказала правду, Рогнідо.
Він встав і підійшов до вікна. Піднялася з крісла, пішла слідом за ним і Рогніда. За вікном було видно двори Гори, темні тереми, стіну, а за нею Подол, води Дніпра, луги й ліси потойбіч, небо з усією його красою — великим жовтавим місяцем, кволі жаринки зір.
— Я не боюсь Гори, — промовив Володимир. — Добра й щастя бажаючи людям Русі, пройшов її з кінця в кінець возз'єднав, устроїв.
Дивлячись перед собою, він, либонь, пригадував далекі походи, гостинці в полі, вогні на могилах, тупіт копит.
— Я беріг старий закон і покон, стеріг віру отців, але немає нічого незрушного в світі. Прийде час, і я зміню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шукає нової, іної віри.
Притулившись до плеча Володимира, Рогніда слухала його слова, й спокій сходив у її душу, вона любила мужа свого — суворого, рішучого, дужого, — тільки не вміла цього сказати — що слова, тільки серце може відповісти серцю!
— Ось чому, — говорив Володимир, — чую брань велику, бачу множество крові, горе безлічі людей. Не тут, не на Горі й не на полі цьому, вирішується майбутнє Русі — ми, руські люди, такі, як є, ми сваримось, вміємо й миритись, ми міцні й дужі, о, які ми міцні, Рогнідо... Але ми не одні, багато ворогів оточують Русь, я пройшов її всю, робив що міг, нині мушу йти в новий похід...
— У новий похід?
— Так, у новий і останній похід, Рогнідо, проти ворогів Русі.
4
Вовчий Хвіст — права рука князя Володимира, головний його воєвода. Повернувшись з далекого походу, він не може, як усі, одразу йти додому, до пізнього вечора приймає з-за Дніпра дружину, вже потемному радиться з князем.
І от нарешті свій терем за високим частоколом, воєводу зустрічає жона Павма, діти, у світлицях пахне медом і живицею. Вовчий Хвіст стає на коліна перед образом Христа.
Він привіз подарунки — жоні оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутаракані, дочкам — узороччя, оздоби, синам — пояси з набором, криві ножі, чоботи.
Що було ще в одному міху, який Вовчий Хвіст сам зняв з воза, вніс у терем і сховав під ложем, ніхто не знав — то вже діло його, воєводи.
А тоді, потемному, до терема почали заходити й гості — сусіди-бояри, кілька мужів — далеких родичів воєводи, ключар Гори Воротислав.
Сіли до столу, де жарко палали свічі. Павма поставила мед, ол, всякі страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й здоров'я живим.
— Далеко ходили, воєводо, — говорив Воротислав, — ми вже тут очі прогледіли, вуха прослухали, вас дожидаючись.
— Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усіма нами і в один час заходить, але де Ітиль-ріка, а де Тмутаракань! І невгамовний наш князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю.
— Що князь, що княгиня — однакові, — засміявся Воротислав. — Ви в походах тримали за стремено Володимира, ми тут чимало натерпілись від Рогніди.
— А що? — поцікавився Вовчий Хвіст. — Сувора, грізна?
— Не те слово сказав, — відповів Воротислав, — тільки про княжий стіл дбає, мужа свого, дітей, а нам нічого, самі мусимо все взяти, вирвати... Проте нині цьому кінець — князь повернувся, з ним будемо мати діло. Скажи краще, як там у землях?
— Усе, як допреже, — Червенська земля наша, радимичі й в'ятичі уклали ряд, у Тмутаракані тиша...
— Воєводо Вовчий Хвіст! — за всіх сказав Воротислав. — Не про те запитуємо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир?
— У отця свого пішов, утверждає в землях старий закон і покон, молиться всім богам, обіцяє захищати їх своєю дружиною, дань дає легку й помірну.
— Аз лісами, землями, ріками, іже маємо там?
— Волю дає князь землям, ви, каже, самі господарі, самі чините суд, управу, правду...
— Щедрий наш князь, та не для нас, — шуміли за столом. — Старий закон і покон то вже нехай, цупко тримаються землі за своїх богів, але ряди треба писати по закону новому. Ви, воєводи, либонь, взяли своє в землях...
— Ані шеляга! — навіть перехрестився Вовчий Хвіст.
— Мовчи! — засміявся Воротислав. — Де брать, там і дань, і ми не заперечуємо: ходили, бились, примучували, ваше — вам... А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже ні в червенські городи, ні до радимичів чи в'ятичів, де і Ольга, і Святослав дали нам у пожалування городи й землі... Чуєш, Вовчий Хвіст, ми також були колись воєводами, сотружалися, мечі носили. Нині ж боярами стали, старцями... Що ж нам — віддати те, що належить? Знову ж, аще дає Володимир дань легку землям, чим думає платити дружині, за які гроші куватиме мечі й щити? Пожалування наші ідуть во пса місто, мусимо самі тримати дружину... Ой забуває князь Володимир, хто його підпирає, на чому стоїть Київський стіл... Боярство й воєводи — то сила!
Усі вони були на доброму підпитку, але Вовчий Хвіст, що сам майже не пив, розумів, бачив — бояри тільки переказують свої думи, мрії.
Тоді вже він запитав:
— А як у вас, бояри, що чути тут, на Горі? Давно не був вдома, в далеких походах тільки й думок було, що про Київ, оці стіни, тереми... Любо тут, дуже любо, воєводи!
За столом почулось веселе, з смішком:
— А вже що любо, то любо... Чуден город наш Київ, аще князь про нас забуває, самі про себе дбаємо, у Полянській, Сіверській, Древлянській, та й Уличській, і Тиверській землях, ми, господарі, бога не забуваємо, а він печеться про нас...
— За море їздите?
— І самі їздимо, і гостей у Києві тьма. Піди до Почайни й на Подол — гречин на гречині, ми їм, вони — нам. Християни ж і вони, і ми... Може ж, хоч Христос благословить і освятить наші добра?!
Вовчий Хвіст в усі очі дивився на сп'янілих бояр.
— І тут, у Києві, — говорили за столом, — і в землях наокруг християн тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русі нашу віру, бо то є закон і покон... Ти, воєводо, підеш з нами?
— Мислить князь Володимир іти до Дунаю, — сказав Вовчий Хвіст:
Як не сп'яніли бояри, а замислились, засичали:
— Невже знову думає почати брань з ромеями? Чуєш, воєводо, нині не ті часи. Візантії нам не одоліти. І вже забуяло, закипіло.
— Дуже зарано старіється наш князь. А втім, не дивно, аще тримається старого, сам стар буде. І нехай. Є сини княжі в городі Києві, не робочичі, а істинні, княжого роду...
— Тихо, бояри, — промовив Вовчий Хвіст, — великий шум підняли, ще почують.
Воротислав знахабнів, не таївся:
— А коли б хтось і почув, — хіба ж ми не можемо помолитись за князя Володимира со чадами, а такожде і за сина Ярополкового, істинного князя Святополка?!
Пізно пішли гості Вовчого Хвоста — за дворищем цокотіли посохи, стихли.
У світлиці стало порожньо. Павма прибрала стіл, загасила свічі.
Біля ложа стояв воєвода — він витяг міх, привезений з далекого походу, перебирав диргеми, динари, драхми, — золото, як жовтий струмок, текло під його рукою.
5
Тепер уже ніхто й нізащо не пізнав би Малушу. Шістдесят літ для людського віку, либонь, не так уже й багато, але важке життя випало дівчині з Любеча, надто дорогою ціною платила вона за нього.
Тоненька, сухорлява, з посивілим волоссям на скронях, смаглявим висхлим обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з єдиною згадкою про молодість — виразними карими очима, — хто подумав би, що ця жінка була колись швидкою, жвавою, веселою, допитливою дівчиною-ключницею Малушею?! Старі люди пішли з життя, нові її не знали, вона давно вмерла для всього світу.
Проте світ не помирав для Малуші, їй було не байдуже, що робиться в городі Києві, в землях, по всій Русі, допитувалась у кожного і в усіх, як живе, що робить, де і в яких землях буває одна людина — син її Володимир.
Вона знала, коли князь Володимир пішов з дружиною в червенські городи, в землі радимичів і в'ятичів, на чорних булгар, а там — до Джурджанського моря, на самий кінець Русі, знала вона й те, що доля скрізь судила князеві перемогу, — втім, хто ж цього у городі Києві не знав?!
Материнське серце завжди однакове.