Дивні, кажуть, діла твої, господи. Воно правда й те, що людині важко догодити: завжди їй то болить, то свербить — і все на одному місці.
Жартував старий не тому, що був у доброму настрої. Більше для того, щоб зігнати похмурі тіні з лиця Грабовського, хоч би трохи розвеселити молодого друга. Та дарма. Жарт не діяв. Павло зовсім не чув його. Йшов мовчазний, зосереджений.
Уже близько місяця йдуть в одній партії Павло, Надія і Володимир Іванович. Відтоді, як на долині стрілися й об'єдналися їх групи. Йшли весь час поруч, разом харчувалися. Молоді несли убогі статки старого, допомагали боротися з настирливою малярією.
Довга етапна дорога зблизила Павла й Надію. Вони покохали одне одного. Покохали щиро, глибоко, ні від кого не приховуючи своєї любові. Вечорами, коли стомлений дорогою Володимир Іванович засинав, вони ще довго сиділи. Обмірковували події дня, згадували минуле, мріяли про майбутнє.
Якось в один з таких вечорів Надія сказала:
— Добре нам, Павлику, вдвох. Я б згодилася отак усе життя йти. Добре, але й страшно, коли подумаю, що не сьогодні-завтра треба розлучатися і, може, назавжди.
— Що ти говориш, Надійко? — не зрозумів Павло. У його голосі було стільки тривоги й відчаю, що Сигида злякано відсахнулася.
— Нічого, Павлику, особливого. — Помовчала й додала: — Чого приховувати те, з чим неминуче доведеться стрітись. Ти — в Балаган, я — на Кару... далека відстань поміж нами. Так, друже мій?
Павло відповів не скоро. Думав. Потім рвучко схопив її за руки:
— Невже так і станеться, голубонько моя? Невже не можна нічим зарадити? А може... я спробую. Неодмінно спробую, давай тільки поки що не будемо отруювати нашого щастя.
І не отруювали. Більше не згадували про той страшний день, що невмолимо наближався. Не говорили, однак кожне пам'ятало, з острахом думало про нього. Павло все робив, щоб якось відвернути, не допустити того дня.
Уже двічі, влучивши момент, аби не бачила Надія, ходив до конвоїрського воза. Спершу просив прапорщика, щоб той поміняв місцями його і Надію Сигиду: він піде замість неї на карійську каторгу, а вона хай іде замість нього в Балаган, на заслання.
Спантеличений прапорщик довго роздивлявся політичного, запідозрюючи його в божевіллі. Але коли допевнився, що той зовсім здоровий, що справді-таки прийшов з отим проханням, то не захотів більше слухати.
Тоді Павло почав просити дозволу піти разом з Сигидою на Кару. Настирливість озлила прапорщика, і він вилаявся:
— Тільки кожен за себе і на своє місце. За вироком. Годі забаганок.
Наступного дня про розмову Грабовського з прапорщиком знала вся команда. Коли ж зачула Надія, то спалахнула:
— Чому розпоряджаєшся моєю долею? — питала ображено, — Хто тобі дав право? Ти зі мною порадився? Чи, може, думаєш, нема потреби радитися?
— Вибачай, прости, Надійко, — виправдовувався Павло, прискорено кліпаючи очима. — Я ж тільки хотів...
— Знаю, що хотів, — продовжувала супитись. — Знаю. Але чому без мене? Чому сам вирішуєш?
— Знав, що будеш проти. Думав, потім згодишся. Надійко, дорога моя, — Павлів голос забринів майже трагічними нотами. — Мені страшно, дуже страшно, коли згадаю, що тобі на каторгу. Я не можу без тебе, не можу, розумієш? І готовий все зробити, на все зважитися...
Сигида слухала, дивилася в гарячі, сповнені скорботної тривоги очі друга, і оксамит її брів розгладжувався, м'якшав.
— Даруй мені, Павлику, — заговорила, тиснучи його руку. — Я розумію, ти хотів не допустити мене до каторги. Розумію. Але мав би подумати й про те, хороший мій, що це химера. Не дозволять вони — раз, сама не дозволю, щоб ти пішов замість мене, — два.
— Але ж, Надю...
— Але ж, наївний мій, — підхопила тим же тоном, — пам’ятаєш, сам просив не труїти щастя. Пам'ятаєш?
— Однак я думав...
— Я також думала, хоч тобі й не говорила. Нічого не допоможе. Так має бути.
На цьому й скінчилося тоді. Довго не згадували, не говорили про день, якого з тривогою чекали. А потім заговорили знову. Сьогодні.
На світанку конвоїри нагальне підняли людей з нагрітих місць, вишикували в одну колону і, викликаючи за списком, розділили на дві групи: одна, що мала йти до Балаганська, — політичні засланці, і друга, що мала йти на річку Кару, — політичні каторжники. Грабовський та Володимир Іванович стали до першої, Надія Сигида — до другої групи.
Павло спершу також став до групи Надії, але цим тільки викликав хижу лють конвоїра та суворий погляд Сигиди. Змушений був перейти до своєї партії.
Після розподілу люди снідали. Надія підійшла до Павла і Володимира Івановича. Більше говорили, ніж їли. Старий навчав Сигиду, як поводитися в дорозі та на каторзі:
— Ніколи не гарячкуй, — радив, — будь спокійною. Завжди тримайся людей — легше буде й тобі і їм. Народ — великий чоловік, шануй і люби його. А втім, ти сама розум маєш.
І одійшов від молодих: хай поговорять.
— Ну от, Павлику, — зітхнула Надія, коли залишилися вдвох. — От він і прийшов, той день. Ти будеш моїм другом? Не забудеш мене, ні?
Дивилася на нього очима, повними сліз, ніжно, ласкаво.
— Ніколи не забуду, голубко моя, — тихо ворушив пересохлими губами Павло. — Завжди буду твоїм. Навіки. І не тільки другом, а й братом.
— Братом? — запитала, витираючи сльози. — А я сестрою.
— А ти сестрою, Надійко, коли захочеш, дорогою, рідною, — гладив худі плечі, цілував золотисте марево кіс.
— І не забудеш? — шептала на його грудях, ніби питала юнакове серце.
— Ніколи...
— Так, так, Павлику, ніколи... Я знаю... вірю... Будеш, братику, пам'ятати мене...
Одірвалася від нього, мить постояла в глибокій задумі, немовби вдивлялась у темно-сіре верхів'я лісу. Потім витягнула з валізки маленькі ножиці, вибрала на голові пасмо кіс, одрізала, обгорнула носовою хусточкою кольору весняних пролісків, поклала в свою записну книжечку, притулила до очей і подала:
— Пам'ятай, Павлику...
— Спасибі, сестро, — тільки й устиг сказати, бо вже грізно рокотала конвоїрська команда.
Скоро рушили. Попереду йшли балаганці, за ними — кроків за сто — карійці. Грабовський часто обертався, махав над головою картузом, тривожними очима шукав Надію. Сусіди не сердилися, знаючи горе юнака. Самі оглядалися й бачили, як у відповідь на помах картуза над карійцями спалахувала, тріпочучи на вітрі, Надіїна косинка, червона, як надвечірня заграва.
17
Селище показалось раптово. Черідка тесаних будиночків ніби одірвалась від дрімучого лісу, вибігла в поле і враз скам'яніла, з німим подивом розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.
— Балаганськ. Балаган...
Незабаром ватага, проминувши перші мовчазні, немовби зачаровані, будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулиці ні деревини, ні тину, ні воріт — тільки самітні будиночки, ніби чиряки на тілі. Якби не сліди босих ніг, не замурзані дитячі лиця, що визирали з маленьких віконець, важко було й сказати, чи живуть у селищі люди.
— Оце так Балаганськ, — вголос міркував Грабовський. — Справжнісінький балаган.
— А ти сподівався кращого? — байдуже запитав Володимир Іванович. — Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би місцем заслання. Та місто не таке вже й погане. Дивись, — він показав рукою на правий берег ріки. — Там навіть двоповерхові будинки. Нічого, жити, видно, можна. Все ж таки повітовий центр. Мені доводилося бувати в гіршому. Суща незамкнута тюрма.
— В такій самотині й збожеволіти не важко.
— Авжеж, не важко. Але збожеволіти всюди легко. Не про це треба думати. Адже тут живуть такі, як і ми, люди. Між ними не збожеволіємо. Поживемо — побачимо. Дивись, нас уже зустрічають.
З хатини вийшов на високих милицях, з білою, як куделя, головою дідок. Притулившись до стіни, пильно вдивлявся у ватагу, наче шукав там знайомого, а потім тричі перехрестився і мовчки пошкандибав до дверей.
— Дуже, видно, радіє чоловік нашому приходові, — пожартував Грабовський.
Вулиця круто звернула й побігла понад берегом великої річки.
— Он, мабуть, він, — показав Володимир Іванович на сосновий живопліт, за яким маячили довгі будівлі.
Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик переговорив з вартовими, ватага вповзла в подвір'я етапного пункту.
Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окіп барака стояли люди. Серед них виділявся високий юнак без сорочки. Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на руках і буйною лискучою чуприною, він нагадував Грабовському гладіатора, що вийшов на герць.
— Доземний уклін і пошана дорогим гостям! — зарокотав громовий баритон, а на вродливому засмаглому обличчі велетня сяйнула сліпучо-біла стрічка зубів.
— Чолом, — відповів хтось з ватаги.
— А ми всі очі видивилися, мало не посліпли, виглядаючи вас, — продовжував велетень жартома. — Ну, де, думаємо, похапала вас безноса? Аж ви — гульк, як Пилип з конопель. Ласкаво просимо, — розмашисте шарнув повітря рукою. — Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте, що в гостях. Призволяйтеся, чим багаті, тим і раді.
— Спасибі! — відповів той же голос з ватаги.
— Яка сила! Прямо тобі Геркулес, — з захопленням говорив Грабовський, показуючи на велетня. — Та ще й штукар.
— Бачу, ти вже закоханий у нього, — посміхнувся Володимир Іванович.
— Хіба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв...
Прапорщик зупинив ватагу, повернув її ліворуч і сяк-так підладив. До нього в супроводі запобігливого писаря підійшов молоденький, з чорними тонкими вусиками штабс-капітан. Чемно привітавшись, узяв буру теку зі списками.
Нудна церемонія передачі-прийому арештантів, які мали залишитися в Балаганську, почалась. Капітан викликав кожного прибулого, ставив два-три запитання і показував писареві, до якого барака записати.
Робота йшла повільно. Змучені люди відповідали мляво і плутано. Штабс-капітан нервував, посмикував тонкі вусики. Особливо дратував його тягучий плач дитини.
— Вгамуйте! — кинув на ватагу. — Чого воно скиглить?
— Води просить, — відповіла жінка, притискуючи дитину до грудей.
— Так чого ж стоїш, як на оглядинах? — лайнулися чорні вусики — Іди, хай нап'ється.
Перелякана мати передала сусідці дитину, схопила простягнуту кимось пляшку і побігла до журавля, що стовбичив посеред подвір'я. Витягши баддю, втиснула в неї пляшку.
— Стій! Стій! — струснув повітря лютий голос.
Жінка повернула голову.