До кладовища чалапали вузенькою, затиснутою поміж горбів, курною стежиною, і лабухи вдосталь наковталися густої глиняної пилюки. Належне поминальне частування компенсувало шкідливі умови праці лише частково; непитуща молодь із нетерпінням чекала зароблені гроші. Диригент разом з бригадиром, баритоністом Миколою Розпутько, ділили гроші за методикою, введеною ще Петром І. Кожен оркестрант, в залежності від інструмента і віку, був оцінений у так званих марках. Перша труба коштувала дванадцять марок; баритон — одинадцять; десятьма марками цінилися кларнет, перший тенор і втора труба; басистам, з поваги до розмірів їхніх труб, призначалося по п'ять, а альтисти, вторий тенор і барабанщик отримували лише по три марки. Одержавши зароблену суму, яка залежала від домовленості, диригент з бригадиром вираховували поточну вартість однієї марки і платили кожному по його марках. Поки старшина дораховувалася до копійок, другий трубач Петро Ілліч, на прізвисько Чайковський, вкотре розповів молодим улюблену байку.
— Ось, слухайте! Зайняв якось наш полк невеличке містечко у Німеччині, неподалік Дрездена, а оркестр розселили на околичному хуторку. А там, окрім господині, — три дочки, дві наймички і ще троє родичок, що втекли з міста і сховалися від наших. І навкруги — жодного чоловіка! Отже, розхватали ми їх відповідно партитурі, і мені, альтисту, досталася горбата. Ввихаюся я навколо неї і ніяк не пристроюсь. Ну, думаю, не спорснеш, сучко! Затягнув я її, сердешну, у клуню, уклав горбом у зерно і зробив справу. Глянув: а за мною барабанщик з другим тенором вишукалася.
— Залиш, Ілліч, базікати, я зроблю декому зауваження. Ви, Вітько з Павкою, поквапились з-за столу поперед усіх, і тим порушили правило: не хочеш, — не пий і не їж, але сиди і чекай, допоки насититься останній. Тому ми зняли з вас по марці, — об'явив бригадир.
Більярдна на два столи, відкрита у суміжній з оркестром кімнаті, відразу ж перетворилась на культурний осередок міста. Окрім вільних людей, що тинялися вулицями у пошуках випивки, різних гультяїв і пройдисвітів, туди сходилися поважні люди: футболісти, солісти художньої самодіяльності і актори народного театру, офіцери і заводські інженери. Стіл коштував шість карбованців за годину і оплачувався тим, хто програв. Ігровий азарт, вільний дух і лайливий гумор спокушали молодих музикантів відносити туди зароблені гроші. Щоб награтися досхочу, вони, користуючись поблажливістю сторожа Кастрюліна, грали поміж собою ночами безоплатно. Так, завдяки посиленому тренуванню, при більярдній завелися молоді гравці, здатні обігравати досвідчених завсідників. Особливий хист проявив альтист Тонясик на прізвисько "Манюня". Він першим із хлопців почав грати на гроші і в американку обігравав самого Жору Канарейку.
— Ну, що? Пару американок по п'ятірочці? — запропонував Манюня відомому у місті музиканту і прославленому бахуру Волоколамському.
— Тги шага фогы, и икгаєм по чегвонцу.
— І не соромно вам просити фору у малолітки?
— А обыггывать взгослых — это честно?
— Не прибіднюйтесь. Минулого разу на трьох шарах ви обчухрали мене як гусака на кухні; досі душа болить.
— Молоді люди, нагадую: грати на інтерес у більярдній суворо заборонено, — втрутився в перемовини маркер дядя Митя.
— "Да мы шутим", — заспокоїв Волоколамський.
— Добре, даю вам один шар, і граємо по десятці, — поступився Манюня.
— "Тогда, Манюня, газбивай!"
До приміщення непевною ходою зайшов Іван Катков, баяніст і хормейстер районного Дому культури, конкурент Волоколамського по роботі. Підробляючи на приватному обслуговувані весіль і ювілеїв, він завжди ходив п'яним. Пробираючись до вільного крісла, Іван ненароком підштовхнув Волоколамського, і той при ударі кіксонув.
— Иван, шёл бы ты отсюда, пока не получил по могде. Все видели, как он меня подбил?
— Нічого не знаю, виставляйте шар, — наполіг Манюня.
Волоколамський схопив баяніста за грудки, розвернув обличчям до виходу і копняком виштовхнув за двері. Не вчиняючи жодного опору, баянист розпластався на паркеті, розквасив ніс і розрюмсався:
— Бийте, мене бийте! Отак само було і з Бетховеном: ходив він, ходив, а всякі покидьки з нього знущалися!
З бокового вікна більярдної, крізь прозірчастий літній павільйон "Голубий Дунай", в якому торгували вином і пивом, Павка міг бачити свій дім і стежку, якою мама звичайно поверталася з роботи. З тильного боку павільйону громадилися ящики з порожніми пляшками, і штангісти після тренувань, проходячи повз них, звичайно цупили десяток, щоб потім здати в одинадцятому гастрономі в обмін на двадцять стаканів чистої газованої води. Звичайно мама не минала спокусливу точку. Маленька, у рябенькому пошарпаному пальті, зі своєю відвічною коробочкою, вона на хвилинку затримувалась біля шинквасу і тихесенько, щоб не дай-бо кого зачепити, по краю стежки, тупцювала до себе.
— Павко, біжи додому, Антоніну Геннадіївну щойно побили! — до більярдної, захекавшись, заскочив мамин студент Кузько Вітя.
— Хто?
— Якийсь селюк.
— Де він?
— Ми йому трішечки напхали, а Карась додав ще своїм планшетом і забрав до відділку.
Павка поквапився. Мама виглядала жалюгідно: заюшений ніс, під очами — синці. Артемка плакав у кутку, а Наташа складала вірш.
В уголок забившись, плачет —
Кто его поймёт?
Если плачет, это значит,
Жизнь его — не мёд.
Не сегодня только мальчик,
В уголок забившись, плачет:
И годков ему всего-то десять,
Но в который раз,
Плачет мальчик в уголочке,
Не жалея глаз.
Кто обидел мальчугана?
От чего глаза,какраны?
Просто, кем семья гордилась,
Умный, честный человек —
Его мама, — спилась.
Нещастя сталося у п'ятницю; кривднику присудили п'ятнадцять діб, але вже у неділю, він заявився на подвір'ї з чималою щукою, виловленою зранку в Сеймі. Мама запросила його в дім, пригостила чаєм і уважно вислухала. Дядько виявився передовим колгоспним трактористом, ударником комуністичного труда. Він дуже шкодував за скоєне, признався, що невдовзі його прийматимуть у партію, і цей прикрий епізод може зіпсувати йому всю біографію. Мама подарувала йому книжку "Історія ВКП(б), короткий курс", яких в домі було дві, і поділилася власною оцінкою поточного політичного моменту. Тітка Галя прудко випатрала рибину і приступила її смажити. Прощений, отримавши на руки письмову заяву стосовно відсутності претензій, не став докучати і пішов собі геть.
— Мамо, хіба так можна? — обурилась Наташа.
— З ким не буває... Може там, у черзі, щось в мені його образило? Пам'ятаєш, доню, у Єсеніна:
"И кто из нас, на палубе крутой
Не плакал, не блевал и не смеялся!"
Новий 1959 рік у школі №2 відзначався танцювальним вечором під радіолу. Дами, самовіддано кружилися у вальсі, тупцяли танго і фокстроти одна з одною, а кавалери тим часом розбрелися: хто покурити, хто побазікати, а Павка з Владиком Кравцем сховалися у класі і засіли за шахи з'ясовувати, хто з них врешті-решт розумніший. Танцюючи нарозхват, у залі залишився лише красунчик Толян Панченко. Шахісти вже розпочали третю партію, коли він збентежено заскочив до класу і, нервово поглядаючи на двері, прилучився спостерігати гру. Двері розчахнулися, і в них нарисувалася розхристана фігура Васька Бруля, наймолодшого з братів Брулів. Він давно кинув школу, байдикував і, бешкетуючи на вулицях, надбав славу зухвалого розбіяки. Спроквола озирнувши клас, він устромився зором у Толяна.
— Так ось де ти сховався? Ходімо поговоримо! Я тебе попереджав не наближатися до Альбінки? Попереджав.
Хильцем, як матрос по палубі, Васько наблизився до шахістів і відкритою долонею ляснув Толяна по губах.
— Зрозумів? Хочеш ще? Кажи, не соромся!
Толян Панченко — найближчий Павчин однокласник. Вони сидять за однією партою, разом займалися гімнастикою, а знедавна грають в одному оркестрі. Павка, як справжній друг, підвівся і постав поміж суперниками. Від нападника дмухнуло самогонним перегаром. Він замахнувся, намагаючись вдадрити Толяна через Павчине плече, але Павка випередив його лівим боковим у щелепу. Дещо приголомшений Васько розклав великий ніж із дерев'яною ручкою і, вигукнувши щось про третього зайвого, замахнувся. До ножа Павка не був готовий. Він кинувся тікати, перескакуючи через парти, але Васько дотягнувся і чиркнув лезом по лівій лопатці. Відчувши мокре, Павка з розвороту зустрів напасника прямим правим у підборіддя. Васько упав, закотивши очі, і його знудило. Павка ж, підібравши ніж, вискочив у двір і побіг до Вітька Затятого, сестра якого, фельдшериця, завжди тримала вдома перев'язні матеріали. Поранення виявилося простим порізом, а брати Брулі, признавши Васькову провину, не стали роздмухувати чвари.
Повесні у школі №2 сталася драма: колишній учень Юхим Гегіль забив учителя історії Пантелеймона Федоровича, стосовно якого здавна ходила чутка, начебто він звів не одну старшокласницю, й усе йому минулося. Цього разу вчитель причепився до Нелі Горбатюк із десятого "Б", яку Фіма серйозно вважав своєю дівчиною. Після восьмого він перейшов до Залізничного училища і наразі нічим не нагадував заляканого хлопчика, над яким у молодших класах знущалися брати Брулі. Він виріс у широкоплечого парубка; разом із Вітьком і Павкою займався штангою, боротьбою, боксом і, взявши участь у кількох вуличних бійках, вже нікого не боявся. Він з'явився на великій перерві у чорній залізничній шинелі з олов'яними ґудзиками і прямцем прослідував до учительської, яка виявилась зачиненою. Одним ривком зірвавши клямку, хлопець застав Пантелеймона Федоровича у спробі затиснути зарюмсану Нелю. Сам Фіма торкався Нелі хіба що у солодких мріях і вважав за щастя здувати з неї пушинки. Забувши всі прийоми, він ухопив зі столу графин з водою і бабахнув ним учителя по потилиці; графин розлетівся у дрізки, а кривдник, залившись водою і кров'ю, ницьма повалився на підлогу.
На щастя, першим до учительської зайшов Давид Григорович, який тимчасово заміщав завуча. Він викликав швидку, наказав Фімі негайно тікати з міста і дав йому двісті карбованців на дорогу. Постраждалому колезі він не співчував: Пантелеймон, який свого часу служив у контррозвідці, стукав на колег, особливо на євреїв.