Як він?
— Працює. Другий випадок. На проходці галереї оператори Думбадзе та Хряков вирізали черговий куб породи, але рухатись далі не могли — будівництво випередило графік і використало всі кріпильні конструкції. Вони мали надійти тільки надвечір. Тоді хлопці вирішили не забирати вирізаний куб з галереї, а залишити його позад себе як кріплення. Так і зробили. Але через той куб довелося вимкнути вентиляцію, весь газ залишався в забої. Хлопці не допустили порушення графіка, але ввечері ми їх вийняли з галереї майже непритомними і відправили до корпусу здоров’я...
Подумавши, Леонід Пилипович додав:
— Я б просив Надзвичайну Раду дозволити мені довести роботу до кінця.
— До кінця? — Таві посміхнувся і поклав на плече Миронова здоровенну руку. — Звичайно. Це не Місяць. Йдеться про долю багатьох людей. А про ваших героїв люди знатимуть.
Таві повернувся до пульта. На його блискучому обличчі відбивалися неспокійні вогники — жовті, зелені, сині, червоні й білі рухливі траси...
Будівництво гриміло цілу добу. За три тижні завод, якого ще не існувало, мусить дати кілька анігіліюючих снарядів, на той самий час тут-таки, за сопками, буде обладнано пускову установку, а напередодні з Індонезії прибудуть самі ракети. В ці дні Кардашов був там.
Леонід Пилипович увімкнув відеоселектор:
— Товариші, на будівництві зараз Голова Всесвітньої Надзвичайної Ради Таві Лансана. Він говоритиме.
Таві підійшов до екрана і став поволі повертати регулятор. Перед ним одне за одним пропливали обличчя операторів, що працювали в різних кінцях будівництва.
— Річ от у чім, товариші, — сказав Лансана. — Графік, за яким ви зараз працюєте, майже нездійсненний. Це показують розрахунки. Але ситуація склалася таким чином, що дотримувати його — мало. Графік треба випередити. Надзвичайна Рада напружено шукає шляхів, якими можна було б подати вам допомогу. Змінити технологію там, де її можна змінити. Поставити нові машини там, де їх можна поставити. Ми можемо надіслати на будівництво як завгодно багато людей. Але що б ми не зробили, останнє слово належить вам. Графік треба випередити... Графік треба випередити... Від цього залежить надто багато.
Таві кивнув, погоджуючись із своїми думками.
— Я завтра ще буду на будівництві й інформуватиму вас про рішення останнього засідання Надзвичайної Ради, яке розпочнеться сьогодні... — він ковзнув очима по циферблату на стіні, — сьогодні за п’ять хвилин. Можливо, зможу дещо допомогти в організації праці. Але загалом усе залежатиме від вас.
...До зали в Москві зайшов один з працівників Академії, увімкнув відеоапаратуру й вийшов. Спалахнули телевізори вздовж довгого столу. Лансана відкрив засідання й передав слово Кардашову.
Стисло розповів Іван Антонович про наслідки експедиції Барханова, яка в цей час ще продиралася крізь сельву до місця зустрічі з вертольотом. Плато нанесено на карти. Визначено його розміри, обриси, пересічну висоту. Одного снаряда досить, щоб плоскогір’я випарилося. Другий снаряд спопелить найглибинніше устаткування, аж до геоелектростанції.
Почалася стримана розмова. Тут кожна фраза вимовлялася після паузи, в кожне слово вкладалася думка, і вразлива людина легко відчула б у спокійній течії бесіди напружену силу, навальну енергію.
Члени Ради були за тисячі кілометрів один від одного, кожен відповідав за якусь термінову справу. Керівники її — поготів: Таві за північним полярним колом, а Кардашов — в Індонезії.
Після обміну інформацією Вернер повідомив про ускладнення на розробці планетарного захисту, який мас на меті викликати анігіляцію ворожих снарядів ще в космосі.
— Якщо ми зуміємо розв’язати ці проблеми найближчими днями, захисне устаткування буде готове за місяць. Ми дуже просимо весь науковий світ приєднатися до наших зусиль.
— Експедиція Барханова з’ясувала, що проникнути на плато з сельви неможливо, — нагадав Кардашов.
— Лишається старий варіант. Атакувати.
— Я гадаю, — сказав Таві, — що за два тижні ми змогли б поставити перед концерном ультиматум: відмовитись від своїх планів, передати устаткування людям, відкрити вільний доступ на плато... Гарантувати безпеку полонених.
— Риск... Який риск... — зітхнув Нолінакха.
Хвилинна пауза.
— Але як інакше? — додав він.
— Ви гадаєте, що вони?..
Нолінакха схилив голову. Так, це було вірогідно. Коли пролунає ультиматум і злочинці зрозуміють, що програли, — чи не дадуть вони в люті своїй залп, щоб потім разом із полоненими і всіма жертвами сконати в полум’ї караючих снарядів?
Це була реальна небезпека.
Стримано гомоніли поміж себе телевізори в порожньому залі засідань. Леонід Пилипович з дозволу Таві сидів біля нього й стежив за ходом розмови. Несподівано загув відеофон, що стояв у кутку кімнати, — там, у Москві. Потім на ньому засвітився напис: "Буенос-Айрес".
— Щось сталося...
Чути було, як загомоніли члени Надзвичайної Ради, потім на екрані з’явився Барханов. Він привітався й сказав:
— Фрад відібрав у Яни Шевченко нейтринне радіо. Інформації з плато більше не буде.
За його спиною ворушилася зелена сельва.
Розділ дев’ятий
П’ЯТЬ ДІБ
День починався звичайно. Після гімнастики Яна влізла у ванну і увімкнула душ. Думала про те, як зараз одягнеться, швиденько поснідає і побіжить до Артема. І хвилювалась, наче збиралася на перше побачення. Водяний пил стояв у приміщенні, повітря було важким і життєдайним.
Яна по кілька разів на день зустрічається з Артемом, вона з ним розмовляє, співає, мовчить і сумує. Вона втішається його розумом і волею, силою його почуттів. Тільки цього мало. Вона хоче цілувати його вуста, куйовдити волосся на його голові, вона хоче його обіймів — сильних, ніжних, як тієї ночі над Дінцем. Вона хоче бути з ним. І це бажання підштовхує її все ближче до страшної межі, яку Яна вже кілька днів відчуває, але ще не наважується назвати...
Вона відчуває любов, як нове сонце, що засвітилося не в небі, а в її грудях. Воно ясне й міцне, та не сліпуче — ласкаве. Світло нового сонця лягає на все, що бачить дівчина навкруг себе, і через це все життя бачить вона в особливому сріблястому освітленні. Земля й дерева, небо, й будови на плато, і справжнє сонце, що ходить над головою, постають перед нею у своїй первісній красі, бо внутрішнє сонце геть розігнало сіруватий серпанок звички, що висить перед очима кожної людини, крім маленьких дітей.
Світ хороший.
І чує Яна не так, як завжди. В ній, десь там, у грудях, весь час співається нечутна пісня — нескінченна, гарна. Ця пісня вміє робити дива... Бува, гляне Яна за вікно, а там вечірнє сонце кинуло тьмяну золоту мережку на ліс — і від несподіваного хвилювання почне щосили битися серце, а очі стають вологими. Або сяде Яна біля екрана, заспівають вони з Артемом хорошої пісні, або на самоті згадає дівчина хороших людей, які оточували її там, на Землі, — і знову гірке щастя скипить у грудях і на очі навертаються сльози. То все через пісню — коли щось у зовнішньому світі зіллється з її мелодією, вона лунає міцніше й ширше...
І безупинно тремтить, росте в Яні невсипне бажання, болісна спрага — бути з ним. Ця спрага проймає її до останньої клітинки, вона росте в кожному подиху, і часом дівчина ладна стогнати чи кричати від того, що не може торкнутися коханого.
А якщо зуміє?.. Невиразні відчуття поволі формувались у думку. Яна їх не квапила, вона чекала... Вимкнула воду, вийшла з ванни. Повітряний рушник огорнув з усіх боків. Дівчина стояла нерухомо і в дзеркало розглядала себе.
У неї й талія не така тонка, як у Тереси, і стегна не такі круті, а груди — невеликі, міцні, як у більшості гімнасток. Та саме в цю хвилину Яна вперше зрозуміла, що вона бездоганно, класично красива, — вразливою живою красою. І вона зрозуміла, чому саме зараз прийшло до неї це прозріння: бо вона жінка і вона любить, і вся її краса ні до чого, якщо між нею і Артемом пролягає Всесвіт.
Рішення сформувалося, від нього похололо в грудях і стало легше плечам.
Ні, не звичайно починався цей день. Щось грізне було в самому повітрі, в звичному мовчанні ранкового салону, в глибоких тінях лісової хащі. Яна вже прямувала до виходу з корпусу, коли її гукнула Тереса.
Вона стояла в кінці коридора, біля своєї кімнати. Побачивши, що Яна спинилась, притисла руки до грудей і підбігла:
— Ти поспішаєш? Я благаю: зайдімо до мене. На хвилинку...
Зайшли. Тереса відразу сіла, наче була безмежно втомлена чи знервована.
— Сестричко... Я хочу поговорити з братом...
Звела на Яну чорні очі. Перші зморшки пролягли попід повіками, зіниці були згаслі, без блиску.
— Чуєш, Яно? Це мені так треба... О... Ти вже не носиш Пуеблових іграшок!..
— Ні. Вони у Фрада.
— Віддала... — Тереса схилила голову.
Ніби в одну мить забула, що біля неї стоїть Яна.
— Він відібрав.
— Навіщо ж ти сказала?..
— Я нічого не казала. Яна починала сердитись.
— О сестричко... Я так хотіла попрощатись із братиком, із своїм товстеньким.
— Куди ти збираєшся?
— Всі ми загинемо...
— Ти давно це вирішила?
— Ніщо в світі не потрібно.
Тереса раптом підвелася, підійшла до дзеркала і кілька секунд байдуже розглядала своє обличчя.
— Ніщо не потрібно. Сьогодні вночі Фрад влаштував розвагу для своїх людей. Запросив мене. Там було кілька дівчат, були його працівники... Всі голі, як мавпи. Пили коньяк. Я не пам’ятаю, скільки мужчин було зі мною цієї ночі. Фрад усе бачив, але він мене не торкнувся. — Тереса знову сіла чи швидше впала на стілець, хитнула головою з виразом тужливої безнадійності. — О... Якби я могла знищити все, що тут є, разом із собою, і Фрадом, і разом з тобою... Ти хороша, чиста, та хіба ж не однаково...
Яна здригнулась од відчуття липучого бруду, що заповнив кімнату, од жалюгідної гіркоти й спустошеності. Тереса сиділа, дивлячись у підлогу. Яна вийшла.
Артем, побачивши дівчину, швидко підійшов, поклав на екран обидві долоні, вдивляючись у Янине обличчя. Долоні його з цього боку здавалися неприродно білими.
Він теж сьогодні був сам не свій. І в камері, і в маленькій білій кімнаті, де була Яна, згущувалось передгрозове повітря. Дихати було важко, розмовляти — ще важче. Яна стояла близько-близько до екрана, але боялась торкнутись його, наче там був струм.
— Ти знаєш, де його взяти?
— Я погано пам’ятаю. Це десь дуже низько.