Вони розвідували шлях. За ними йшла на відстані півверсти рота піхотинців з двома гарматами і вже тоді сунуло все громадисько гуркотливого, важкого транспорту. Вози йшли в три ряди, і кожен ряд розтягнувся по фронту більш як на версту. За возами йшли вантажені верблюди, а за ними гнали отари, частково призначені для потреб Раїмського гарнізону, частково для харчування величезної маси людей, що посувалася степом без шляхів, подібно ордам часів великого переселення народів. Сотня козаків і рота солдатів з двома гарматами замикали похід, а ще одна сотня козаків з піками, шаблями та рушницями гарцювала праворуч і ліворуч транспорту, охороняючи фланги.
Шевченко ішов пішки з передовою ротою, виділеною з Орського гарнізону. Він був у тому ж парусиновому костюмі і в своєму старенькому літньому пальті, а всі його речі їхали у валці, старанно зв'язані й щільно вкриті корабельною парусиною. Настрій у нього був чудовий, рота йшла легко й весело, і Тарас Григорович крокував з нею в ногу і раз у раз перекидався жартом із правофланговими.
Степ ще був по-весняному свіжий та зелений, де-не-де наче сповитий сивим димком від торішнього ковилу. У першому ряду дихати було легко, але позаду, де тисячі ніг, коліс та копит миттю витовчу-вали травичку, — над возами та отарами вже здіймалася сіра хмара куряви й розповзалася обабіч транспорту, заступала ясні обрії, а безхмарне небо з веселим травневим сонцем стало помалу жовкнути і наче затягатися сухою жовтуватою плівкою.
Транспорт прямував на південний схід і за дві години залишив далеко праворуч місце, де нещодавно були розкидані темні й білі тюбетейки юрт, курилися вогнища й блищав на сонці шибками будинок Джантемир-бая. Крізь куряву важко було роздивитися його сіро-жовті саманні стіни, але Шевченко відразу помітив, що кочовище покинуте назавжди і вітер, дощі та бурани потроху знищують сліди стійбища. В будинку не було ані дверей, ані віконниць, зникли повітки і жодного напівголодного жатака не було залишено тут стерегти будинок та кистау до нової зими.
— Пішов-таки наш бай назавжди, — перемовлялися солдати.
— Не вернеться!
— Авжеж! Вигнав його майор з насадженого місця, — зітхнув Кузьмич.
Від куряви дерло в горлі, пісок скрипів на зубах, сушило ніздрі. Шевченко озирнувся: густа непроглядна завіса заступала позаду степ. А спереду було ясно. Він пішов швидше і обігнав роту кроків на сто.
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
241
Тепер проходили вздовж урвища над Вовчою улоговиною, де взимку була облава. Шевченко глянув на улоговину і остовпів: замість сухих голих гілок саксаулу там сяяла якась ніжно-рожева імла, наче на сухостійний чагарник хтось накинув прозорий серпанок, крізь який виблискувала на сонці Ор, набрякла водою від розталого снігу і недавніх квітневих дощів.
Шевченко кинувся до урвища, не ймучи віри власним очам. Двічі бачив він цей сухий і мертвий чагарник: один раз у глибокій задумі зайшов він сюди торік восени і одразу повернув назад, побачивши, що тут нема ані затінку, ані свіжої зелені і що гай загинув чи то від посухи, чи то від степової пожежі і тільки стирчать над тирсою голі гілки обгорілих дерев та кущів. Вдруге проїхав він улоговиною в санях перед облавою. Але й тоді стирчали над глибоким снігом ті ж самі мертві і сумно-сірі кущі.
І ось воно, несподіване чудо: сухий і мертвий ліс, позбавлений листа, воскрес. Гілки викинули зелені соковиті паростки, і на кожному з них розквітла китичка дрібненьких рожевих квітів. Вони трохи відсвічували бузковим, але розглядіти їх згори було важко, і Тарасу Григоровичу просто здавалося, що геть усі кущі оповиті якоюсь рожевою парою. Він пішов уздовж урвища, не спроможний відвести очі од цього мертвого сушняку, що перетворився на квітник. І не помітив, як підскакав до нього незнайомий чоловік на тонконогому гнідому коні.
— Замилувалися? — спитав вершник, схилившись з сідла. Шевченко здригнувся від несподіванки, але, помітивши формені золоті ґудзики на куртці, що визирали з-під плаща, звично виструнчився:
— Так точно! Дуже гарно й цікаво. Шкода, що фарби запаковані, я б одразу намалював.
— А, ось ви хто! — протягнув вершник і зіскочив з коня. — Познайомимось; штабс-капітан Макшеєв116, Олексій Іванович. А ви, напевно, художник Шевченко? Отже, будемо разом із вами плавати Аральським морем.
— Так точно, — повторив Шевченко, ще не знаючи, як повестися з цим елегантним офіцером.
— Та облиште, будь ласка, ці офіціальності, вельмишановний Тарасе... — загнувся офіцер, потискуючи поетові руку.
— .. .Григорович, — підказав Кобзар.
— Одначе, що ж це за чудернацькі дерева чи кущі? Вони зовсім без листя? — повернувся до балки Макшеєв. — Що це за дивна рослина?
— Це саксаул. Кажуть, що листя на ньому зовсім не буває. Я думав, що це сухостій — і ось... — повів рукою Шевченко.
— Дивовижно! От би зірвати хоч гілочку й роздивитися ближче, але ж тут такий ескарп...117
— Тут десь повинна бути балочка із струмком. Там можна зійти, та я забув, де вона. — сказав Шевченко, оглядаючись. — Здається, вона там, попереду.
— Сідайте зі мною на коня, — скочив у сідло Макшеєв, — бо ж інакше не доженемо наших.
Але Шевченко похитав головою.
— Ні, дякую ґречно. Я пішки.
Макшеєв поскакав наперед, а Шевченко рушив далі вздовж урвища, скоса позираючи на транспорт, який проходив повз нього вже на чималій відстані. Коли він добрався до балочки, де дзвінко дзюрчав по камінцях холодний, прозорий струмок, Макшеєв уже повертався з букетом у руках,
— Не пахне. От шкода! А мені здавалося, що він повинен пахнути, як бузок.
— А мені здавалося, як мигдаль. Але які ж вони дрібні, ці квіти! І не такі вже й гарні, а згори вони мене просто вразили.
Далі Макшеєв йшов теж пішки, ведучи на поводу коня.
— У нас з вами багато спільних знайомих, — сказав він. — Я приятелюю з Момбеллі118. Він не раз розповідав мені про вас, навіть показував вашу книжку. На жаль, я не розумію по-малоросійському і тому не міг її прочитати. В Оренбурзі я довідався про вашу долю і вирішив будь-що з вами познайомитись. Як добре, що Бутакову пощастило вирвати вас з Орська. Мерзенне місце! Навіть киргизи звуть його Жаман-Кала, тобто погане місце.
— Ави знаєте їх мову?
— Тільки окремі слова. Але дуже цікавлюся ними.
Розмова знов торкнулася петербурзьких знайомих. Потім Макшеєв почав розповідати літературні новини минулої зими, про те, як він познайомився у Петрашевського119 з талановитим письменником Достоєвським120 та поетом Плещеєвим121, розповів про новини театрального сезону. Шевченко слухав з напруженою увагою. Душа його зголодніла без розумової поживи і жадібно ковтала ці скупі новини. І обидва в розмовах не помітили, що вже минуло понад дві години. Стало жарко. Хмара куряви, знята транспортом, розпливалася над степом усе ширше й ширше. Почала мучити спрага.
— Ой, як кушпелить наша піхота, — зауважив Макшеєв, витираючи спітніле чоло, брудне від пилу.
—Не розумію, для чого в пустелі така велика охорона: дві роти піхотинців, гармати, три сотні козаків, — знизав плечима Шевченко. — Наче збираємось воювати.
— Та щось подібне... — посміхнувся Макшеєв. — Юридично наш кордон проходить по ріці Урал. Орська фортеця якраз стоїть на кордоні, а Зауральський степ не наш.
— Отже, майор Мєшков прогнав аул Джантемир-бая з їх власних земель?
— Ет, якби ж то вони лишалися їх власними... Англійці підбираються до Середньої Азії з півдня. Дипломатичною мовою це називається поширення сфер впливу. От наша експедиція і є своєрідною розвідкою. Спробуємо прибрати до рук море, яке киргизи звуть Тениз-Арал.
Неосяжною рипучою й ревучою лавиною посувався транспорт степом, оповитий хмарою куряви. Оглушливо рипіли вози, репетували їздові, дзеленчали гайки, ревли воли та верблюди, ляскали батоги, лунала лайка та команда, іржали коні, важко тупотіли чоботи й копита. Грудки дорожньої землі розмелювалися в найдрібніший порошок то чорний, то рудий від глини.
Транспорт зупинився лише раз попасти коні і худобу. І поки коні лунко хрумкали овес й форкали від куряви, люди полягали на землю і, не підводячись, жували житні сухарі й запивали водою. На ніч зупинилися рано, коли сонце ще котилося понад гранню землі. Стали біля напівзавалених степових колодязів, на дні яких тьмяно виблискувала темна вода.
Для офіцерів одразу зняли з верблюдів і поставили легкі жолим уї, або, як звали їх солдати, джеломійки. Макшеєв запросив Шевченка до себе ночувати.
Вирушили в путь на світанку, весь степ блищав від буйної роси, наче обсипаний діамантами. Щоб врятуватися від куряви, Шевченко вийшов на півгодини раніше, одразу услід за провідниками й розвідниками, і весь ранок дихав свіжим, чистим повітрям, насолоджуючись тишею безкрайого степу. День був ясний, але опівдні Тарас Григорович помітив спереду на самому обрії маленькі білі хмаринки, які то з'являлися, то ніби танули, не підіймаючись вище.
— Степ горить! Киргизи підпалили степ! — крикнув йому один з провідників.
— Нащо?
— Щоб торішній ковил не заважав рости молодому. Старий, згорить, залишиться попіл, а попіл — це найкраще добриво для трав, а для киргизів — трави перше діло, бо ж вони живуть з самого скотарства, — пояснив, під'їжджаючи, Макшеєв.
Назустріч транспорту дмухнув легенький вітрець, трохи втамовуючи спеку, і години за дві після південного привалу почав долинати ледь помітний запах гару, але вогню ще не було видно.
— Цікаво, що з нами буде? — уголос міркував Шевченко. — Адже ж ми йдемо якраз туди.
— Не загинемо, — розсміявся козак-провідник, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Ось зараз річка поверне в інший бік. Горить за рікою.
Він казав правду. За годину до заходу сонця попереду з'явилися спочатку окремі вогняні цятки. їх ставало все більше й більше, а коли почало сутеніти, вогні помалу злилися в одну блискучу смугу, що сяяла далеко попереду звивистим вогняним струмком і ставала щохвилини яскравішою та ширшою. Але між вогнем і транспортом залягла тепер блискуча стрічка Орі. Легка зибінь від вітерця йшла водою. Золотою лускою відбилося в ній полум'я степової пожежі. І якраз у цю мить на самому березі Орі з'явився караван. Верблюди йшли один за одним довгою низкою і на тлі палаючого степу здавалися вирізьбленими з чорного дерева.