І я вже двадцять років плачу за неї, як за своє майно.
І Барило поклав перед підкоморієм кілька копій з люстрації і план сиверськоі землі, підписаний королівським урядовцем.
Тим часом підкоморій надіслав возного і вижа оглянути уход на місці і перевірити межові знаки, а сам почав допитувати свідків. Грохольський насторожився: треба було конче збити їх, витягти з них, що треба, заплутати їх в протиріччях або заплямувати так, щоб суддя не йняв віри їх словам. Але й тут справа була складна. Знаючи, що твердження нешляхтичів не мають сили, прокуратор викликав кількох статечних старшин, що мали папери про своє шляхетство, і добре підготував їх до допиту, передбачаючи більшість каверзних запитань Грохольського. Тому й заплутати їх було важко. Були свідки з боку пана Бжеського. Прокуратор почав їх добре виводити на чисте, але підкоморій урвав його і вдруге викликав пробоща Маєвського. О, той не плутав, спритно і хитро відповідав і чимало попсував крові сиверянам.
Накрапав дрібний дощ. Обрій пойняла сиза імла. Гучно й тоскно перекликалися півні. Сиверяни тулилися попід хатами, ховаючись від дощу. Підкоморій почекав трохи, і коли дощ ущух, рушив на поле, бо по закону підкоморій мусив розв'язати кожну справу того ж дня, не відкладаючи її до ранку.
І, "ставши [138] на грунті, де спор був, моццю зверхності королівської і владою уряду свого підкоморського", посилаючись на артикули литовського статуту [139] і на постанови королівського суду, висловив пiдкоморій свій вирок:
Понеже землю Сиверу подаровано козакові Омеляну Іванову ще за почцівого короля Стефана Баторіуша, але наступні королі цього дарунка грамотами не ствердили і спадкоємці Іванова свого шляхетства не довели, тобто і права володіти землею, — вважати землю Сиверу за недоторкану й безсумнівну власність пана Рогмунда Бжеськoгo.
Проте уход peєстрового козака Панаса Барила, грунтуючись на огляді меж, на доводі спокійного й довгого уживання, на поданих люстраціях і на показах свідків, до віри гідних і під присягою допитаних, — вважати ухід за Барилчину власність; і за гвалт, образи et cetera — стягнути з пана Рогмунда Бжеського на користь оного Барила п'ятсот кіп литовських грошей.
Низько схилилися чубаті голови. Програли. І програли всупереч очевидності, законові й праву. Позбулися шматка хліба, притулку. Що ж тепер? Піти світ за очі, на південь, у Дике Поле, або скоритися й сплачувати Бжеському данини та чинші, які йому забажається на них накладати, і потроху перетворитися на хлопів, на безмовну худобину, що працює на пана, як миршава шкапина?
Але причепитися не було до чого. Підкоморій добре знав, як судити: наклавши на пана Бжеського грошову кару за Барила, він кожному довів. свою чесність та безсторонність. Збентежений був і пан Бжеський. З одного боку, як не радіти з такого вироку, але ложка дьогтю псувала бочку меду, тим більш що грошей у цю мить у нього не було, і довелося поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця. А що може бути ганебніше для пишного пана, як виявити, що його кишені порожні!..
РАБИНЯ
Настя плакала довго-довго. Обірвалася остання нитка, що зв'язувала її з батьківщиною. Глибокий розпач паралізував її. Не було сили ані підвестися, ані озирнутися. Довго, ритмічно гойдалися ноші. Тричі змінялися негри-носії, а Настя не рухалася, лежала, як мертва, заплющивши очі, і тільки коли-не-коли здригалася з болю.
Що думала, що відчувала вона, сидячи на терезах, — вона й сама не знала. Та й тeпep була вона як уві сні. Чи не все одно, де понесуть її і до кого?! Тепер вона вже не людина, а рабиня, куплена за гроші і зважена на терезах.
Як ось урвалося ритмічне коливання. Міцні руки підхопили Настю і внесли до палацу. Вона не оглядалася,
не бачила, скільки промайнуло перед очима високих покоїв з ліпними барвистими стелями і склепінчастими вікнами та дверима. Її спустили на низький і м'який диван, і носії беззвучно вислизнули за гаптовану запону, залишивши її на самоті.
Хвилину лежала вона нерухомо, ніби силкуючись забутись, розвіяти важкі примари, потім розплющила очі.
Кімната була невелика, напівтемна. Візерунчаста стеля, де без краю повторюються зорі й многокутники, поділені опуклими смужками; звислі карнизи, низькі склепінчасті двері, такі ж самі вікна з кольоровими шибками і мушарабіями [140] від сонця. На кам'яній долівці — килим на всю кімнату. Вздовж стін — дивани, а посередині — маленький восьмикутний столик із перламутровою інкрустацією, не вищий від звичайного дзиглика, та кілька строкатих подушок. От і все.
Клітка. Чепурна, барвиста клітка, звідки не судилось їй видертися на волю. Як божевільна, схопилася вона і припала до вікон. Але вікна виходили в сад, де на тлі безкрайого моря повзли візерунчастим різьбленням альтанок виткі троянди й виноград, а міцні кам'яні мури з гребенем, пообтикуваним склом, відбирали останню надію на втечу.
Крижаний спокій охопив Настю. А думки запрацювали гостро й напружено.
Мовчати! Удавано скоритися. Не намагатися втекти, але жити самою думкою про втечу. А коли все тутешнє життя стане відоме і зрозуміле, коли заговорить вона по-татарському, як справжня кафф'янка, коли обізнається з усіма звичаями татар, — тоді втекти, і привести козаків, і стерти з землі свою колишню в'язницю, і донесхочу впитися жахливою і солодкою помстою.
"А Петро?" — здригнулося болем дівоче серце.
Що, коли він ударить на Каффу і скрізь шукатиме її, а вона сидітиме в цій клітці, не знаючи, що він тут?! Настя мимоволі зціпила зуби, щоб не застогнати. Ні, це було б надто жахливо! О, вона хитруватиме! Вона вивчиться по-татарському так, щоб жодний татарин не підозрівав, що вона його розуміє. Вони одверто розмовлятимуть при ній, як розмовляють при хортах або при глухонімих.
"А беглер-бей?"
І знов заборсалася вона по кімнаті, як підстрелена ластівка. Хоч яка вона була наївна, але все ж розуміла, що не для праці куплено її на вагу золота. І дрож жаху й огиди перебіг її тілом. Ні, вона цього не допустить! Вона битиметься, кусатиметься, дряпатиметься, вона змусить його зненавидіти себе й вигнати в поле робити, Це все ж таки краще, ніж бути втіхою похітливого татарина та з мукою і огидою зраджувати того, далекого й безмежно кoxaного.
— Ні, ні, краще вмерти!
Настя зціпила зуби з огиди й ненависті. І тому, що беглер-бей був молодий і вродливий, гостріше палала її ненависть до нього.
Щось тихо зашаруділо за спиною. Настя рвучко обернулася. Маленька чорноока татарочка років десяти сором'язливо ховалася за гаптовану запону.
Настя ступнула до неї з перекошеним люттю обличчям. Татарочка перелякано відскочила, і за запоною швидко-швидко залопотіли її маленькі папучі [141], а Настя сіла і замислилася. Порив стих. Вона відчувала безкраю втому й сум. І, опустивши очі, побачила вона на своїх грудях заповітне намисто. Крапельками крові палали рубіни в золотому павутинні різьблення. Тільки не було середньої підвіски з найбільшим, найкоштовнішим рубіном. Десь загубила вона його в рідних степах, а може й тоді, коли Сафар тягнув її, непритомну, з рідної хати.
І пригадала вона хутір, явір, що тихо шелестів над головою, батька з новою люлькою і Сагайдачного, веселого й щасливого. Ох, чому, чому не послухав він розважливих порад її татка?!
Сідало сонце. Море забарвилося аметистовими тонами. Мліли над ним темно-бузковими пасмами хмари, облямовані золотом. У кімнаті сутеніло. Прийшли невільниці, знаками покликали її, привели до галерейки, де музично дзюрчав фонтан. Спритно роздягли її і обмили з голови до ніг водою, напахченою трояндовою олією, принесли їй одяг, прозорий, як світанковий туман.
На дворі й на галереях заблимали олійні лампи, підвішені на ланцюжках до стель. Їх мінливе полум'я здригалося від морського вітру, і вибагливі тіні гойдалися по кутках, розмахуючи сірими рукавами. Настя повернулася до знайомої кімнати й лягла не роздягаючись. Серце напружено билося, слух ловив кожен шелест, кожен шепіт у сералі. Але повільно линув час, і все було тихо.
На сході вставав повний місяць. Побігла до нього морем срібляста стежка іскор. Солодко й ніжно пахтіли кипариси, лаври й величезні дзвоники, що скидались на лілеї чи то дур-зілля. Незчисленними бубонцями дзюрчали нічні цвіркуни. Ішла над землею південна, любашна ніч.
Настя непомітно заснула. Втома і все перебуте зморили її. Розкинулося на м'якому дивані змучене тіло, і Селім мимоволі замилувався сплячою, завмерши на порозі. Але, хоч як тихо він увійшов, погляд його збудив Настю. Вона схопилася і, вмить пригадавши все, за билася в куток.
Селім спустився на диван і рухом покликав Настю до себе, щось говорячи їй по-татарському. Настя гнівно хитнула головою. Селім щось відповів їй, шкірячи білі зуби, але Настина упертість, певно, набридла йому. Він наблизився до неї і зненацька схопив її за стан. Настя відкинулася всім тілом, розпачливо й вороже. Він тягнув її до себе і підтримував за потилицю, намагаючись поцілувати. Вона вперлася руками в груди, пручалася, билася, як риба в рибалчиних руках, і раптом намацала на Селімовому поясі кинджал. Яке щастя! Блиснуло загострене лезо, але він вчасно впіймав її руку і, незважаючи на розпачливий опір, вирвав його і викинув за вікно. Кинджал блиснув срібним променем і впав на грядку серед квітів. Лезо встромилося в землю, і ще довго тремтів його держак, блимаючи при місячному сяйві діамантами, наче крапельками роси.
Селім випустив Настю і сів на диван, витираючи чоло, потім ляснув у долоні. Ввійшов євнух і, схрестивши руки на грудях, мовчазно очікував наказу.
— Перекажи їй, — кинув Селім, — рано чи пізно вона все'дно належатиме мені. Нащо ж ці примхи й опір?
Євнух уклонився і переклав Насті Селімові слова. Вона глянула на нього очима, повними ненависті, і відрізала:
— Ніколи! Так і скажи своєму володареві.
І Селім зрозумів, що іншої відповіді сьогодні не буде. Роздратовано вдарив він кулаком по дивану і вийшов.
Минали дні, а Настин опір не меншав. Селім уже не намагався взяти її силоміць, але щовечора приходив до сералю і довго сидів біля неї, курив наргіле і, вивчивши кілька українських слів, повторював:
— Насте — троянда! 3апашна й колюча троянда. Солодко дихати її ароматом, але чому вона холодна, як медуза, і як медуза опікає своєю красою?
Настя мовчала й байдуже відверталася, нібито не до неї були його слова.