Розваг не було ніяких. Іноді офіцери їздили в гості до сусідніх киргизьких баїв. Шевченко теж їздив із ними. Раз козаки вбили великого кабана, і Шевченко брав діяльну участь у ловах на тигра, що сам себе вбив, тягнучи шнурки, прив’язані до того кабана, що його залишили як принаду, – шнурки були прив’язані до курків рушниць, прикріплених над кабаном. Прийшла ще раз пошта, але Шевченко не дістав ні від кого листів. Писав про це у вірші:
І знов мені не привезла
Нічого пошта з України…
З жалем і з болем у серці вписував до свого поетичного щоденника:
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розійшлись,
Без сльоз, роси тії святої.
І довелося знов мені
Людей на старості…
Але слова "клясти" не вписав і, ніби схаменувшись, продовжував
…Ні, ні!
Вони з холери повмирали,
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу…
Шукав розради в творчості:
Люди скажуть, люди зрадять,
А вона мене порадить, –
І порадить, і розважить,
І правдоньку мені скаже.
Але туга за краєм і за людьми не покидала його й далі, і наступна поезія теж мотивом мала все ту саму самотність, покинутість:
В неволі, в самоті немає,
Нема з ким серця поєднать…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А душу треба розважать,
Бо їй так хочеться, так просить
Хоч слова тихого… Не чуть!
І мов у полі сніг заносить
Неохолонувший ще труп.
Повторювалося те саме, що й восени, коли віршуванням хотів відігнати нудьгу,
…щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу…
й мусів твердити, що
…лютий злодій
Впирається таки, та й годі!
Навігація 1849 р.
Аж до кінця березня трималися в Раїмі морози. Крига на Сир-Дар’ї скресає лише в квітні. Експедиція могла вирушити лише в кінці квітня або на початку травня. Бутаков ще 22 квітня вислав до Оренбургу потрібні листи, зв’язані з дальшою працею експедиції. Заздалегідь просив ген. Обручева про те, щоб дозволив йому не залишати Шевченка й Вернера в Раїмі в 4 батальйоні, до якого вони були залічені, а забрати з собою до Оренбурґу. Писав, що Шевченко йому потрібний для закінчення рисунків і нанесення на мапу "гідрографічних видів".
Перспектива повороту до Оренбурґу й можливості хоч кілька місяців прожити там у культурніших умовах, безперечно, була для Шевченка приємна, але ближча перспектива – не двох, як торік, а п’ятьох місяців плавби – не могла не лякати. Страшна спека, вічна спрага, брак свіжої прісної води – всього цього не можна було уникнути, на все це не було ради. Одне хіба було відрадніше, що після прикрого досвіду торішньої навіґації Бутаков подбав про краще законсервовані запаси харчів.
5 травня експедиція вирушила на море. Поспелов на шхуні "Николай" вирушив, щоб досліджувати східні береги Аралу, а Бутаков розпочав працю від детального дослідження високих західних берегів. Вони місцями відзначалися деякою мальовничістю, бо творили їх східні відноги узгір’я Усть-Урт. Його високі урвища над морем "справляли при сонячнім світлі якесь чарівне враження". Де на крутих берегах була рослинність, там можна було в копанках або джерельцях знаходити прісну воду. Але не завжди можна було на такий берег вийти: прибій хвиль бував такий сильний, що Бутакову доводилось і свої поміри робити з шхуни. Піщані південні береги Аралу низькі й одноманітні. Під час довгого шторму довелося раз "Константинові" два тижні "відстоюватись" на трьох якорях, і люди змушені були пити ввесь час солону морську воду. Всі тяжко хворіли на шлунок. Два тижні по тому Шевченко лежав хворий із болями голови.
Довга плавба й умови, в яких вона відбувалася, іноді доводили поета до повного відчаю. Він розповідав згодом, що одного разу приплив з кількома матросами до одного з плавучих островів, які повстають із гнилих рослин; товариші подорожі випадково відплили геть, забувши про нього, а він вирішив був залишитися там і навіть не відзивався, коли ті, схаменувшись, почали його шукати. Нарешті вони його таки знайшли. Зате, стежачи за працею свого колеґи Вернера, добре вивчив геологію; він міг пізніше сказати, що за знання, які тоді придбав, "сам Мурчісон [Славетний англійський геолог, що, між іншим, реферував у Британському Геологічному Товаристві працю експедиції Бутакова] сказав би спасибі". Взагалі треба припустити, що під час цієї подорожі Шевченко значно збільшив, а може й добре систематизував свої відомості з природознавства. Ще бувши студентом Академії, він слухав лекції з різних природознавчих наук. Природнича колекція Вернера складалася з 150 гатунків мінералів і з 75 різних зразків тамошньої флори.
Спостереження й досліди давали членам експедиції матеріал для відповідних розмов, крім того, мали вони з собою й відповідну літературу. Безперечно під час експедиції Шевченко ознайомився з першими двома томами капітальної енциклопедії природознавства – "Космосом" славетного Гумбольдта, що був ініціатором аральської експедиції Бутакова. Велися розмови й про славних мандрівників: їх іменами називав Бутаков відкриті на морі острови. Шевченко й сам був добре начитаний у літературі про подорож, читав твори Араґо, Дюмон-Дюрвіля й інших мандрівників, і все те, що цікавило членів експедиції, було й для нього цікаве і повчальне.
Не зважаючи на всі небезпеки, за короткий час, протягом лише двох літніх місяців 1848 і п’ятьох 1849 року, експедиція встигла дослідити водяний простір, що займав величезну площу: без малого 65 000 квадратних кілометрів! Понад 200 малюнків і шкіців, що їх зробив Шевченко, були не тільки артистичними творами, а й документами, які всебічно ілюстрували виконану відважними ученими плавцями дослідну працю величезної наукової ваги; але в історії жертвенних людських зусиль над дослідженням таємниць земної кулі ім’я Шевченка було надовго приховане, бо в описах праць експедиції імені його не можна було й виявляти: голодний і знеможений хворобами, він виконував свої обов’язки нелегально, бо царський дозвіл йому малювати так і не прийшов до далекого Аралу, та й взагалі він його ніколи не діждався.
Кінчилося літо, й експедиції треба було повертатися до своєї бази – Аралу, а потім і до Раїму, щоб, пройшовши знову бл. 1 000 кілометрів через спалені сонцем степи й безводні пустелі, прибути до Оренбургу ще перед страшними сніговими "пургами" (завіями). У кінці вересня "Константин" повернувся до Кос-Аралу; експедиція, перебувши там стільки, скільки треба було, щоб упорядкувати й запакувати як слід зібрані колекції й матеріали, вирушила вгору гирлами Сир-Дар’ї, користаючись із попутного вітру.
У Кос-Аралі Бутаков знайшов уже позитивну відповідь на послану ще в квітні до Оренбургу просьбу про дозвіл взяти з собою Шевченка й Вернера, щоб вони могли там закінчити свою працю. Сумнівів щодо того, що такий дозвіл прийде, мабуть, ні Бутаков, ні сам Шевченко не мали, бо дивним було б, коли б Обручев унеможливив закінчення справи, для якої так багато зусиль покладено, а все таки звістка ця не могла Шевченка не потішити: якби вона в пору не надійшла, він мусів би залишатися в Раїмі й жити в помешканнях, повних тарантулів, скорпіонів і блощиць, знову в брудній казармі, відрізаний від культурного світу, з яким не можна було тут мати навіть регулярних поштових зносин. Зате ще раз защеміло в нього серце, коли довідався, що пошта знову нічого йому не привезла. Уже не звичайні й зрозумілі в думках закинутої на край світа людини жалі і смутки, а гнівне обурення опанувало всю його істоту. Завжди скромний, тепер він випростався на ввесь зріст і з піднятим чолом, свідомий своїх національних заслуг, кидав гіркі закиди українському громадянству:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я "Кобзаря",
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Страшне було це почуття повної самотності в морі національної байдужості. На тлі її всі його "сльози-думи", вся його безмежна любов до України і всі за цю любов пережиті муки видавалися чимсь безрезультатним і ні для чого не потрібним… Питав себе:
Для кого я пишу? для чого?
За що Україну люблю?
Чи варт вона вогня святого?
Останніми часами і творив уже без надії опублікувати свої писання, – мовляв:
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
або
Щоб не міняти
Часа святого так на так.
А все ж таки йшов за голосом внутрішньої потреби, за голосом свого самотнього генія, бо якихось раціональних підстав для цього справді не було; але була ірраціональна – оте нерозгадане, у крові заховане, національне почуття, яке будив у ньому колоритний образ-привид, що ввесь час стояв перед очима:
…старий козак
Верзеться грішному усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні-коні!
А більш нічого я не знаю…
Був безсилий зрозуміти, пояснити цю любов, що нею був одержимий, лише стверджував, що вона – непереможна:
А все таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я по їй і одинокий…
І це відчував навіть тоді, коли з повним правом говорив:
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає,
То так і я тепер терплю…
Не патетичні похвали, не задоволення амбіції потрібні були йому, а, як кожна людина, хотів простого людського співчуття й моральної підпори:
Не похвали собі, громадо,
(Без неї може обійдусь!)
А ради жду собі, поради…
І хоч громада мовчала, та таємничий внутрішній голос давав йому ту пораду:
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй –
Вона капуста головата!
Ішов і далі голосом крови – не кидати своєї життєвої місії, творити, загартувавши душу в дулевину-крицю…
Коли б дістав хоч один рядок від когось, то може б його й обминули ці тяжкі переживання й думки, бо листи до нього таки були, але лежали у Ф. Лазаревського в Оренбурзі. Лазаревський не переслав їх до Раїму через непорозуміння: він уже від червня чекав прибуття Шевченка, бо квітневий лист Бутакова про дозвіл взяти з собою поета до Оренбурґу прийшов дуже швидко, і вже 12 травня пішло до Раїму відповідне розпорядження.
Проте листи від Лизогуба та Репніної, що на нього в Оренбурзі чекали, навіть якби їх Лазаревський і переслав до Раїму, могли б хіба тільки ослабити жаль поета до "громади", бо ні Лизогубові, ні Репніній він ніяких закидів робити не міг, зазнавши від них стільки добра й співчуття вже на засланні. Ішлося про десятки інших людей, що з ним колись "братались, сестрились", про всіх, хто колись захоплювався його творчістю і його цікавим товариством.