Пролий душі моїй силу,
і муст, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя!
І рута < зелена, м'ята > пахуча зразу десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелюе
< (це так — щоб перед писанням трактатів
<та освіжитись >
здоровим клопотом наснажитись),—>
а дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стружки у стружки —
шуті, шиті, шум!..
Тікають скручені в кружки —
шуті, шиті, шум!..
Шум...*
< Душевну гармонію іронія уколе.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
(Слідом за ним — солдат з цеберком,
від якого по стежці, як жива,
гадючиться вірьовка) >
Іронія Біснуватого *
< Біснуватий, і враз Біснуватий
<тут> *
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б'є рукою >
<сонце, о природо < натуро! > >
< сонце мо[б] >
<0 світе мій>
<як та гармонія душі!:>
гармонія, ах, гармонія душі!
Для неї — все на світі залишу!
Для неї ж я...
— Та не сміши! —
почується йому тут голос
важкий, крихкий, простудою надломлений голос>
Та й голос же — такий знайомий! — *
за спиною його почується тут враз,*
пощерблений, простудж [єн] ий, важкий...*
Сковорода
здригне плечима і <весь зніяковіє,
немов поцілений в саме серце > перестане гемблювати,
поцілений <цим голосом > словами саме в серце,
перце <з досад [и] > з грудей своїх здмухне,
немовби це воцо було < виною > ніяковості, <його, *
причиною > *
<і, переставши гемблювати, >
<й поволі > із гемблем у руці
< поволі > через плече
обернеться на голос.
< Перед ним —
Біснуватий, >
Ага, це ж Біснуватий *,
що так розумно завше ДИВИТЬСЯ.
А там он— < згори > з сусідньої гори —
< солдат іде> < солдат, співаючи української, іде>
співаючи іде сюди солдат з цеберком
і по стежці за ним,—
як жива, гадючиться вірьовка...
Сковорода (поволі обертаючись): Ти щось казав?
Біснуватий: < А те, що твоя гармонія душевна
новин [на...] >
Та, може, ж і казав.
<Павза> <А Біснуватий >
(а сам — <то> все <розкривається > розкриється,
то зпову
< запинається> < загортається > загорнеться в своє
<ветхее>
< посічене > мізерне лахміття, під яким жовтіли, як іволга,
старі штани,
обтягнені, військові)
Сковорода: Ну а що ж саме? ти можеш повторити?
Біснуватий: О боже мій! Та доки ж повторяти? <Та>
Та ще кому? — тобі, що <силу маєш ти велику >
< вогняну >
перевернув би світ увесь, <як[би] > аби лиш захотів.
<Сковорода: Ну а все-таки... Ти повтори*.
Біснуватий: Ну, а коли ж ти <раніше> через плече
балакаєш
з народом, то як же я скажу? >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1195, арк. 1—3, 3 зв.)
* * *
і страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі:
Наш хід < — > як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі!
Са іра! са іра!
А ви — що ви? кого ви лю?
і землю длю, і люд давлю —
<проклянь! царя! тирана!> *
прокля-! цара-! тира-!
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
<— Ну йди ж, іди!> — Ану, номовчі — підійшовши,
солдат на нього крикне
<це знов>
й дзвінке <цебро > цеберко
опустить у криницю...
Ух! — злякається цеберко,
й, немов хватаючись за цямрини,
<то в один бік> < дзвінко > <десь там> <в глибокій
дзвінкій тиші>
там десь в дзвінкій глибокій тиші
то в один бік
раптом *
бух! <—в холодній тиші,>
<то в другий, то...>
а потім в другий,
аж поки < плав [ко] > <всім дном> на воду < плавко > *
сяде — *
м'ягко *
плюх!
і ще раз плавко: плюх...
<Біснуватий (до Сковороди): Ти не дивуй мені>
<В гармонії перебуваєте?
А я
щодня, замість молитви,
<я шлю> прокляття шлю царям, тиранам і [владикам] >
Біснуватий (до Сковороди):
В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві?
<Але в чім же гармонія, скажи, полягає? > *
А я —
щодня замість молитви прокляття шлю
царям, тиранам і владикам!
Хоча... (він <усміхнувся> усміхнеться гірко):
щб можуть вдіяти самі лише прокляття?
<по голові тиранів> треба бить, по голові! —
І знову прокричав:
Ça ira! Ça ira!
Сковорода свої тут філософські вічно-здивовані брови
насторожить
<і перестане гемблювати >
Лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля стружки,
він повертається до Біснуватого увесь,
немов вступаючи <цим в> у диспут:
Сковорода:*
Ça ira —тобто: <все вперед > піде все на добре,
влаштується,
все вперед,
а <чи> звідки ж ти умієш по-французьки?
Біснуватий (ще глибше загортаючись в лахміття,
під яким жовтіли, як іволга, старі штани, обтяжені,
військові) :
А нащо тобі знать? *
<А я знаю ще й <і> по-грецьки.
Ось. Будь ласка. Пан...>
<Будь ласка >
<Ось>
Будь ласка.
<Пан — це означає...
Та тут солдат на нього закричав:
Ей ти! пан!
Ану одійди трохи >
Солдат, витягнувши води з криниці,
поставив цеберку на цямрину
й, перехилившись, пити став...
Біснуватий < (продовжуючи) > (до Сковороди) :
<Пан по-грецькому — це означав все.
А тебе — бог.
Звідси ж і пантеїзм, що божество ототожнює із всесвітом.
Так от, непоправний паптеїсте:>
Скучаєш <ти в монастирях та поміж панством! >?
Біснуватий (продовжує)
Воду < своєї > філософії розливаєш на пісок сухий
неплодоносний!
Вода то колихалась у цеберку і, перехлюпуючись, виплеску-
валась на с[ухий пісок...] *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, M 1195, арк. 4—5, 5 зв.)
[X. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
•]
до церкви йдуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
ПОІІІД оградою,
мовчки....
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як <вони> < ченці > вони уже аж перед самим
< входом > < храмом >
оглядуються й поміж себе цирклюють,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І смішно стане на душі.
Замість гармонії іронія уколе,
іронія не тільки з них —
з самого себе!
Бо що <ж> з того, що він <до церкви ходіння> ходіння
до церкви одкидав?
Але ж <у бога> із богом ще й досі не розстригся.
< Нехай цей би> Хай бог цей у нього <буде і не церков-
ним, а тільки в образі природи чи> хоч і не з церковного
<буде>,
а скрізь розлитий, таємничий, або ж вірніш: сама природа —
все одно!
<Природо! — це ж він допіру тут благав,>
Ну от! — Бо хіба ж це не він допіру тут благав:
пролий душі моїй силу!
тобто: <безсилля таке вже в людини? >
безсила така вже людина?
<Природо! — це ж він допіру тут танцював>
Природо! — Бо хіба ж це не він допіру танцював тут:
<природо,> прийми подяку за все! <за все>
Тобто: <за нероблення, типгу?> <як богові подяка? >
і за лихе, недобре?
І < гірко > стане <на душі>
І смішно стане на душі,
<і думи тяжкі поженуть >
і думи тяжкі < сорокап'ятилітні > п'ятидесят[ирічні]
< поженуть > думи поженуть
у поле,
на край
світа...
СКУКА <ПРОДОВШУЄТЬСЯ> ТРИВАЄ
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно прбсте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає —
<отут,
тут себе перевірити мушу.>
із цундрою, як віп казав, іти потрібно? *
Ллє ж і тут *
чому не можу я знайти свій ключ, ключ до душі? *
І Сковорода, на землі по-турецьки умостившись *,
хитаючись із боку в бік, тихо співає: *
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого,
<або ж по улюбленому грецькому: >
Гнофті се автбн.
Тень до танцю цундри —
Гнофті се автон.
О! як це раптом вирвалось про цундру! *
аж сам здивувався*.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
І знов спливає на висоти
тривога Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,—
він починає славить світ,
що в той же черк узький и стеклий
і все ж розмружений сто раз.
Гиофті се автон!
Тень до танцю цундри —
гиофті се автон!
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1195, арк. 7—8)
[XI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
< ПАНТЕЇЗМУ СКУКА >
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринипшого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої дрімоти
й сідає знов писать
<МизІит> Мустум — говорить <він> Сковорода — назву
<я діалог > трактат я про натуру,
< мустум > пшзиші,
що по-латинськи означав
< молоде вино> < виноградний сік> молоде вино.
Природа ж, світ увесь —
мов виноградний сік із винограду,
і ми його п'ємо,
1 Після цього автор позначив вставку і написав: "Н[а] т[ому
боці]", проте ніякої вставки па звороті немає.—Pce?.
п'ємо...
Л разом з ним
впускаемо до серця й бога,
<що геть> що весь
розлився у природі < скрізь > <весь> <до останку >
<весь>
— Бога? — в розчинене вікно спитає вітер.
— Бога? — в саду насмішливо оріхи зашумлять.
— Бога? —лукаво <занавіска > надметься.
лукаво па вікні щось < залопоче > затріпоче ще
н надметься.
<І> Сковорода
< поверне свою голову до роз [чиненого вікна] > <до
нпх>
поверне <свою> свою голову <до одчипеного вікна >
< відсвіжуючого вікна >
в той бік, де свіжий струм іде,
але йому тут раптом — < занавіска >
таким блискучим білим сміхом <ув очі> пирсне занавіска,
<що аж Сковорода одхилиться здивовано! >
що він од несподіванки аж несвідомо
одхилиться здивований!
А з стола, як божевільні,
аркушики паперу полетять:
на <шаховку; на лаву, що править в келі[ї за ліжко] >
<аналойчик> аналой,
на лаву, що править <в келії > Сковороді за ліжко;
<на отця Іустина>
на глек з водою, <на Іустипа>...
І кинеться Сковорода їх підбирати:
<—> Оцей ще мепі вітер!
Що пустун же, сказати б, тінь порожня,
а отакеє виробляє.
<— Оріхи! Ви чули, що сказав він? — >
<і> А вітер, підхопивши <знову> занавіску,
опреться ліктями об лутку,
< подивиться докірливо па Сковороду >
<і головою> і прозоро головою похитає:
— <Ну як же це можна так, га?> Ну як <же так> такеє
можна
< такеє > говорити?
<Оріхи! Ви чули, що сказав він?>
А ще філософ зветься.
(Оріхи <зашумлять: філософ > зашумлять, повторять:
авжеж, іще
філософ зветься)
Пустун то я пустун,
але ж тп зрозумій і те,
що раз я т і н ь —
то при мені, виходить, десь же <й> мусить бути й тіло?
<І Сковорода > < філософ > І Сковорода,
немовби прислухаючись до чогось,
на <хвилипку> хвилиночку застигне,
а потім полегшено зітхне<:>
і'г <скаже> здивується уголос:
— Так от воно що!
Тінь — <і та>
і та навіть тіло своє має.
Значить, сто раз я правий був учора,
коли <говорив> па диспуті з панами говорив:
Матерія — вічна.
<Так.