Трохи отямившись, Алочі похмуро глянув на Миколу і, не приховуючи досади, сказав:
— Чому Акачі може бути рибою? Чому Алочі не може?..
Микола помічав: великі заздрощі поселилися в наївну душу Алочі. Він намагався їх розвіяти, та Алочі жив своїми думками і своїм досвідом.
Щодня вони виходили на пошуки руди, блукали по горах, перепливали ріки, і тут Алочі залишав далеко позаду свого наставника. Як він тоді радів, яким божевільним вогнем палали його щасливі очі! Він стрибав у водоспади, виринав неушкоджений — і джунглі стрясалися від його войовничого крику.
Знайшовши руду, Микола почав навчати своїх вихованців добувати її з-під землі.
Серед молодшого покоління землян Миколі сподобався голубоокий Чахо, якому минув дванадцятий оберт. Хлопчик усім цікавився, в ньому жила природна допитливість, він дуже швидко міг повторити усе, що робив Микола. Але Миколу сердила його надмірна поштивість. Він ніяк не міг відучити Чахо згинати перед ним коліна. Якось Чахо назвав його богом.
— Хто тебе навчив так мене називати? — строго запитав Микола.
Чахо потупився, гострі дитячі плечі схилилися, строгість Миколиного запитання його налякала.
— Так тебе називають усі люди на острові. Тебе і твого батька. Алочі каже, що ви — наші боги.
Микола вирішив побувати на острові.
Якось увечері, коли Ечука-батько заснув, він надягнув плащ і в сутінках, ніким не помічений, приземлився серед буйної рослинності, що вкривала острів. Наблизившись до куренів мисливського табору, Микола заліг у кущах і почав придивлятися до життя перших господарів материка.
Молодий мисливець уперто крутив у долонях дерев'яну паличку, нижній кінець якої упирався в суху колоду. Над колодою з'явився сизуватий димок. Мисливець, роздмухавши невидимі іскри, розклав багаття. Поволі весь табір освітився вогнищами, бо сутінки змінилися темрявою.
Жінки патрали якогось великого птаха. За спинами жінок у трав'яних торбинках спали немовлята. І жінки, й мисливці були оголені до пояса, на поясах висіли трав'яні пов'язки…
Миколі здалося, що він уже колись бачив таку картину. А може, й справді бачив?..
Раптом усі, хто був біля куренів, упали на землю. Вони лежали мертво, непорушно, припавши до стоптаної трави. Пойняті страхом, вони й самі здавались отією стоптаною травою.
Микола спершу нічого не зрозумів. Потім він помітив постать Алочі, який повільно, надаючи кожному рухові багатозначної неквапливості, вийшов із-за дерев. На ньому було стільки блискучих брязкалець, що в Миколи зарябіло в очах.
На грудях висіла металева колба — з того напівпрозорого металу, з якого фаетонці виготовляли свій лабораторний посуд. На голові була бронзова посудина, начищена до блиску. З такого посуду Микола за допомогою голубоокого Чахо годував дітей. Трохи вище від колби на шиї висіло кілька разків блискучих черепашок. Поміж ними зблискували якісь пластмасові пластинки. У лівій руці Алочі високо, мов скіпетр, тримав прозору посудину для вина, що її викинув Рагуші.
Микола ледве не зареготав. А може, це якийсь маскарад? Може, Алочі розважається сам і розважає своїх мисливців?..
Те, що сталося далі, ніяк не скидалося на розвагу. Не впав на траву лише один мисливець. Він був майже такий кремезний, як і Алочі. Стояв біля свого куреня, заступивши постаттю дружину з дитиною. Погляд його пропікав Алочі.
Деякий час Алочі мовчки перезирався із норовливим мисливцем. Потім погірдливо, надаючи голосові суворої твердості, запитав:
— Чому не впав перед правою рукою Біловолосого Бога?
— Біловолосий Бог не велить падати навіть перед ним, — спокійно відповів мисливець.
— Так ось чого ти хочеш! — люто гримнув Алочі. — Ти хочеш, щоб Біловолосий Бог зробив тебе своїм великим пальцем. Смерть!..
Алочі підняв бумеранг і метнув його в груди мисливцеві. Мисливець поточився і впав біля куреня. Дружина в курені заголосила, але побоялася вийти зі своєї схованки.
Алочі звелів віднести забитого до вогнища і сам розрубав тіло кам'яною сокирою. Під загрозою смерті мисливці засмажили і з'їли свого непокірного брата. Кілька запечених шматків Алочі відніс у кущі — для Біловолосого Бога.
Микола був так приголомшений цим страхітливим видовиськом, що в нього не вистачало сил ворухнутись. Він не знав, що йому робити. Вирішив порадитися з батьком…
Як бідкався старий Ечука! Він лаяв себе за надмірну довіру до Алочі, за те, що не вберіг його від найстрашнішої людської хвороби…
Лише тепер Ечука зрозумів, як йому завадило те, що він не мав помічника. Коли б йому допомагав Акачі, недобрі нахили молодого мисливця були б помічені значно раніше. Тоді б не дійшло до вбивства, і з батькового улюбленця можна було б виховати чудового ватажка перших землян. Тепер, як це не боляче, Алочі доведеться скарати на смерть. І в цьому винен передусім він, Ечука. Та, може, винна його старість, яка висмоктала енергію. Колись її вистачало на все…
Уперше за своє довге життя батькові доводилось приймати таке жорстоке рішення. Але жорстокість диктувалась необхідністю — злочин мусить бути покараний.
Довго вони обговорювали, як повинна відбутися страта. Ечука-батько сказав:
— Незрілому розумові потрібна якась обрядова традиція. Обряди й перекази передаються тисячами обертів…
Ечука давно помітив, що в його вихованців з явилось обожнення крові. Очевидно, вони вже зрозуміли, що саме ця червона рідина ховає в собі таємницю життя. Мисливцям, які звикли убивати тварин, зрозуміти це неважко. Через те кожна краплина власної крові породжувала в них майже містичний, трепет. Ні, це був не страх, це було щось схоже на релігійний екстаз.
Батько вирішив, що нова обрядова традиція мусить бути пов'язана із власною кров'ю. Доки мозок визріє для розуміння добра і зла, від лиха повинен захищати жорстокий обряд.
Хоч це було справжнісіньке дикунство, Ечука нічого кращого придумати не міг. Щоб не проливалася кров — потрібна клятва на крові!.. Для цього він не пошкодує власної шкіри…
Прилетівши на острів, Ечука своєю старечою рукою метнув бумеранг просто в груди Алочі. Микола вперше бачив, як батько кидав цю зброю. Може, то сила гніву так наснажила його м'язи? Алочі одразу ж упав, стікаючи кров'ю…
Потім батько гострим кінцем бумеранга скривавив собі груди. Так зробили усі мисливці. Вони завдавали собі справжніх ран, які, заростаючи, перетворювались на добре помітні рубці. Вслід за батьком мисливці повторювали клятву:
— Клянусь червоними рубцями на грудях, що рука моя ніколи не підійметься на брата. Якщо я порушу цю клятву, хай брати не залишать у моєму тілі жодної краплини крові…
І колись інший Ечука, інший Акачі так само кривавитимуть собі груди, повторюючи майже ту саму клятву — клятву Біловолосого Бога…
26. Катастрофа
Якось після чергового повернення з Фаетона до колонії завітав Рагуші. Космонавта не можна було впізнати. На цей раз він навіть не захопив з собою вина. Рагуші був знервований до краю.
— На Фаетоні діється щось жахливе, — заговорив він, стомлено впавши в крісло. — Ішов я по вулиці. Раптом на мене впало якесь потьмарення. Я одразу ж перестав розуміти, що зі мною діється. Ніби я заснув… Коли отямився, гадав, що це сталося тільки зі мною. Виявляється, всі чисто протягом п'яти хвилин блукали мов сновиди. Кажуть, ніби сам Безсмертний пережив те ж саме… Тепер він страшенно лютує. Скарав уже кількох радників і жерців…
— А ти не перебільшуєш? — відгукнувся батько, не приховуючи подиву.
— У столиці схоплено троє біловолосих. І чомусь… — Рагуші тривожно глянув на Миколу. — Серед них чомусь виявилась Лоча. Як вона потрапила туди?..
— Лоча?! — скрикнув Микола.
— Так, мій друже… В неї забрали таємний шахо. Там була кнопка, призначення якої ніхто не розумів. У Палаці Безсмертного така колотнеча…
— Де Лоча?!..
— Безсмертний наказав тримати її в палаці. Сам її допитував. Але вона мовчить…
"Лоча, Лоча! — стукалось до Миколиних скронь. — Значить, вона пішла в столицю, щоб доповісти Чаміно про дію його станції!"
Микола пригадав: повстання має розпочатися через півгодини після того, як станція виправдає сподівання Чаміно.
— Коли ти вилетів? — тремтячим голосом запитав він у Рагуші.
— Наступного дня…
Всі мовчали. І Рагуші, і Ечука-батько добре уявляли, що діється зараз на серці в їхнього Акачі.
Але вони розуміли далеко не все, бо не знали того, що знав Акачі-Микола. А він навіть тут, на іншій планеті, не мав права розголошувати таємниць революції.
Якщо Рагуші вилетів наступного дня після перевірки, значить Чаміно ще не вдоволений дією станції. Мабуть, не на всіх людей її хвилі впливали однаково, а Чаміно не заспокоїться, доки не досягне свого. Чи, може, ще не встигли перетнути страшних кабелів Безсмертного?..
Рагуші витратив на дорогу одну фаетонську добу. Отже, з моменту перевірки минуло майже дві доби. Скільки ще триватимуть додаткові роботи на станції? Що Безсмертний зробить з Лочею? Може, її зараз катують?.. Може, хтось із інформаторів не витримав тортур і Безсмертний уже довідався про підготовку повстання?..
Ні, цього не може бути! Якщо Штаб послав у столицю Лочу, то, значить, підбиралися не випадкові люди, а лише ті, хто користувався цілковитою довірою. Вони скоріше загинуть, ніж викажуть таємницю Штабу.
Тривогою і чеканням наповнилось усе Миколине єство. Йому хотілося вірити, що з Лочею нічого не станеться, що її незабаром визволять.
Пригадались її останні слова, і знов Миколине серце стиснулось від болю.
— Що ж вирішив Безсмертний? — спитав нарешті батько.
— Безсмертний наказав, щоб я негайно повернув тебе на Фаетон. Він порозганяв усіх своїх радників. Каже, що всі вони йолопи. Був, каже, один розумний, та й той тепер десь на гарячій планеті. Безсмертний гадає, що ти один можеш йому допомогти…
— Я!.. О-о, ні, Рагуші. Цього він не діждеться. Перекажи Безсмертному, що я не бажаю приймати його милості.
Рагуші зблід.
— А ти знаєш, чим це скінчиться для нас обох?.. Якщо я не виконаю його наказу, мене зжарять живцем. А ти… Він накаже атлантам поховати під водою весь оцей материк!..
Ечука замислився. Після тривалої паузи сказав:
— Є лише один вихід… На Атлантиді знають, що ти полетів до мене?..
— Ти збожеволів, Ечуко!.. Хіба я міг полетіти спершу на Атлантиду, а потім до тебе? Я ніколи цього не робив…
Владно, тоном наказу, батько звелів:
— Ти негайно вилетиш на Фаетон.