Але що міг вдіяти.
— Спасибі й на цьому.— Встав, простяг руку: — Вибачайте, що завдав стільки клопоту.— Немов і не пам’ятав про три тисячі, які на моєму рахунку лежали.
— Зачекайте,— сказав я йому,— Може, щось таки придумаємо.
— Що ж тут думати,— зітхнув безпорадно.— Забирай, Ванько, манатки та й дуй знову на Північ. Під теплим сонцем тобі місця немає!
Провів я його аж на вокзал, умовились, що зустрінемось завтра: вже було пізно, ощадкаса зачинена. Повертався додому й думав: "І навіщо я ті прокляті три тисячі поклав на рахунок? Позавчора ж поклав, а тепер забирай! Соромно буде в очі ДИВИТИСЬ".
Іще жалко було Івана Захаровича. Ло-справжньому жалко...
— Провів страшного? — спитала Іринка.
Я аж розсердився:
— Не смій мені вживати погане це слово! Страшний, страшний!.. А ти знаєш, що цей страшний пережив?
— Я ж не хотіла, татку.
— Не хотіла!.. Здорова вже виросла, а в людях не розбираєшся. Бороди, бач, злякалась!.. А що під тією бородою золоте серце, того й не помітила...
— Я ж ненавмисне...
— Та тп хоч знаєш, чому він завів ту бороду? Яке в нього лице обморожене?
— Де ж він його обморозив? — спитала жалісливо Іринка.
— На Півночі, на буровій. В аварії.— Хоч не знав цього напевно й сам. Але треба ж було дати дочці предметний урок людяності! Страшний, страшний! Всі ми страшні, якщо копнути глибше! І невідомо ще, хто страшніший: хто зовні страшний чи хто оте страшне під личиною ангела носить.
Довго ще розмовляв з дочкою. Розповідав про сибірські морозй, на яких і залізо не витримує — кришиться, про гнуса, од якого нема порятунку нічому живому, про щоденний героїзм отаких, як Іван Захарович. І як же гірко :?аким людям, що часто й життя для нашого щастя не жаліють, стикатися з байдужістю, з бюрократизмом! Бач, не прописують! Хоч бери та одружуйся!..
— Для чого ж одружуватись?
Розповів і про це. Просто так розповів. Щира, сердечна розмова з рідною дитиною.
— Отак, Іринко: людина в біді, а допомогти їй не можемо.
Весь вечір була Іринка мовчазна та задумана. За вечерею — ледь торкалася їжі. Дружина стривожилась: чи не захворіла? За термометром кинулась: "Мамо, не треба!" — і сльози забриніли в голосі.
— Не чіпай! — сказав я дружині.— Ти сама наче не була молодою!
І дочка глянула вдячно на мене.
А вранці постукала до кабінету (коли я працював, вони не сміли мене тривожити).
— Можна, татку?
— Заходь, доню, заходь.
— Ти не спав?
— Спав, тільки погано.
— Мені теж погано спалося... Татку, що я надумала... Ти тільки не смійся...— звела чисті очі, перекреслене рішучою зморшкою гладеньке чоло: — Я вийду заміж за Івана Захаровича.— Я аж губенята жертовно затіпались.
У мене й сльози навернулись на очі. Не думайте, що я тонкосльозий: в найтяжчі хвилини мовчу, а тут не витримав. "От на кого можна татові спертися!"
— Іди сюди, я тебе поцілую.— Пригорнув, обійняв, рідну, хорошу мою.— Спасибі тобі за серце твоє золоте! Тільки не думай, що тобі треба буде по-справжньому заміж виходити.
— А як?
— А отак...— "Наші три тисячі, наші!" — Ось як, доню, ми зробимо. Ти з ним сходиш до загсу, потім ми його пропишемо, а після того ви й розлучитесь одразу. Подамо в міліцію заяву, що загубили паспорт, та її візьмемо новий.
— А хіба так можна? — аж повеселішала Іринка. Бач, всерйоз збиралося заміж!
— Можна, чому ж не можна!
— А нас не посадять?..
— За віщо?
— За те, що обдурюємо.
— Кого, Іринко?.. Ви берете шлюб, потім не сподобались одіте одному — подасте на розлучення. Ми просто думаємо наперед.
— Це ж у суд треба йти...
— То й що?.. Обоє подасте на розлучення, то й до суду пе дійде. Зате людину виручимо з біди. Так чи не так?
Кивнула головою, що так. А в очах іще сумнів.
— Насміхатися ж будуть.— Уявила себе, мабуть, в загсі.
— А хто вас там бачитиме? Ми що, весілля справлятимемо?.. Тихенько розпишетесь, розлучитесь тихцем — за півроку й самі про все це забудемо. А людину на все життя щасливою зробимо... Лади?
— Лади,— усміхнулася вперше.
— Я, твій тато, пишаюсь тобою, Іринко! Те, що ти надумала,— подвиг. Ось він, героїзм!..
— Татку, не треба!..
— Ну, гаразд, не буду, не буду... Тільки мамі ні слова. Мама ж у нас знаєш яка... Плачу не оберемось. Добренько?
— Добре.
— Ти в мене розумна людина! — поцілував її, відштовхнув од себе легенько.— Іди, доню, я теж скоро прийду.
Тепер я вас запитую: де моя тут провина? В чому? Що, пожалівши чоловіка, погодився з дочкою? Вирішив допомогти йому в такий спосіб незвичний?..
Не я ж перший почав з дочкою цю розмову — вона сама прийшла до мене. Складала іспит справжньої людяності, про яку ми так охоче говоримо в газетах, по радіо, в лекціях, то як мепі було її пе підтримати? Заборонити, дати інший урок: егоїзму, байдужості, черствості...
Три тисячі?.. При чім тут три тисячі!.. При чому ці гроті, коли дочка про них навіть не знала? Та й я, розмовляючи з Іринкою, про них зовсім не думав. Навіть після того, як Ірина й Колеса сходили до загсу...
То в чому моя вина? В чому?
І хто їй сказав про ці прокляті три тисячі?..
Коли вона вбігла... Коли вскочила до мого кабінету, на ній лиця не було.
— Ти взяв з нього три тисячі?!
— Хто тобі це сказав?
— Це підлість!.. Підлість!..
І тут я вдарив дочку. Вона вхопилася за обпалену щоку, якусь мить німо дивилась на мене, а потім, застогнавши, вибігла геть...
9 А. Дімаров, кн. II
В ту ніч я довго не спав: все думав, хто сказав дочці про три тисячі? Дружина не могла сказати, бо нічого не знала. Працівники ощадкаси?.. Малоймовірно. До того ж Іринка ніколи туди не заходила.
Лишився Колеса.
Відплатив за мою доброту, плюнув у душу.
ІІу що ж, я теж в боргу не лишуся! Є в мене твоя роз-писочка, є! Печаткою засвідчена — й експертизи не треба. Прийде час, і ми її — в суд: повертай десять тисяч,
що позичав! Подивимось, як закрутишся!..
Теж мені Рокфеллер новітній: три тисячі кинув — не зморщився! А ти — десять тисяч!..
Трохи відлягло. Вдихнув якомога глибше повітря, затримав, видихнув, виштовхуючи його діафрагмою... ще раз вдихнув-видихнув і незчувсь, як заснув.
А вранці, прокинувшись, вперше не схопився з ліжка. Було гірко й образливо: на дочку, на Колесу, навіть на власну дружину, мовчазний осуд якої відчував увесь вечір.
Для кого стараюсь? Для кого?
Отака мені дяка?
А з вулиці у відчинене навстіж вікно лунало різко й пронизливо:
— Молоко-молоко-молоко!.. Молоко-молоко-молоко!.,
ВАРЯ
ЮХИМІВНА
Варя Юхимівна втратила руку весною сорок другого року в Сталінграді, в шпиталі. Підполковник медичної служби був такий великий і строгий, що Варі вдавалось: він і різать не буде, а висмикне потрощену руку, як крильце в курчати. Вопа так його злякалася, ідо коли б він почав їй робити операцію без наркозу та гримнув: "Мовчи!" — вона й не пискнула б, хоч би як вій її, Варю, мучив. Але підполковник закричав так же страшно: "Наркоз!" їй затулили ватою рота й носа, наче збирались душити, а на вату вже палили якусь гидоту. Варя стала її ковтати, судомно вигинаючись тілом. "Дихай! Дихай!" — нагримав страшний підполковник. Варя слухняно вдихнула, тіло її враз відділилося від операційного столу, закружляло десь аж під стелею, а в голові завертілися чорні кола. "Рахуй!" — сказала вимогливо стеля. Варя стала рахувати, па десяти затну,пасі, і більше не пам’ятала нічого...
Пролежала в шпиталі майже три місяці: одна, п невеликій кімнатці, де ледь вміщалися стілець, тумбочка й ліжко. Коли трохи оклигала та вийшла в коридор, вся в бинтах, то побачила повно поранених в самій білизні. Варя, теж в сорочці, пискнула мишею та й пірнула в свою комірчину. Потім вона довідалась, що начальник шпиталю, страшний отой підполковник, наказав одібрати в поранених халати, щоб пе бігали в місто до молодичок та дівчат. І стала дуже боятись, що серед ночі хтось вдереться до неї. Тож, лаштуючись до сну, Варя приставляла єдиного, що в неї лишилась, рукою стілець до дверей, зверху ставила графин, а на графин уже склянку,— забарикадувавшись отак, все одно ие могла довго заснути: здавалося, що хтось намагається одчинити двері.
Ніхто, однак, на її честь не посягав. Одні тільки те й знали, що пригадували, як хто любив (а кому пе було що
згадувати, той і вигадував), інші ж не втрачали нагоди позалицятися до завжди заклопотаних сестер і Варя чомусь була їм байдужісінька. Вони просто не помічали її, а якщо й помічали, то дивилися так, наче хотіли спитати: "А це що за нещастя серед нас затесалося?" Чоловіча неувага ображала Варю до сліз, вона вже й рада була б, щоб хтось насмілився полізти серед ночі до неї,— хай би почули, як вона вміє кричати! — але тільки даремно старалася, заставляючи щовечора двері.
Так її, незайману, з шпиталю й виписали. З уцілілою лівою рукою, з якою й судилося їй віднині й прісно жити на світі...
Варю поранило весною сорок другого року під час Харківської операції, коли дві наші армії потрапили в німецький "мішок" і велетенське скопище люду, яке складало досі батальйони, полки та дивізії, з бойовою технікою, вцілілою в важких оборонних боях,— весь цей багатотисячний натовп, перемішаний з гарматами, танками, машинами, підводами, кіньми, збився на крутому березі Дінця, що, розлившись у весняній повені, відрізав дорогу до подал і.того підступу.
Рота, п якій служила санінструктором Варя, була в складі їхнього полку виставлена в заслон з наказом за будь-яку ціну хоч на кілька годин затримати німців. Оборона їхня лівим флангом впиралася в ліс, що спадав круто аж до Дінця, а правим — у глибокий вибалок, який теж збігав до річки. У вибалку тому тулився хутір з єдиною вцілілою хатою. Решта диміла в ще неостиглих руїнах, по садах, по дворах, попідтинню густо лежали бійці в тих неприродно застиглих позах, що їх надає лише смерть. Куріли воронки, валялися потрощені повозки й лафети, іржали поранені копі. І нікому було їх попри-стрелювати: всі похмуро й напружено довбали тверду, наче камінь, землю, намагаючись швидше заритися в неї, а попереду, аж до самого обрію, слався беззахисний степ. І там ось-ось мали з’явитися німці.
Варя і ще два санітари поспішно копали землянку: в лісі, за кілька кроків позаду окопів, куди мали зносити по-рапепих. Це, власне, була й не землянка, землянку все одпо ттс встигли б, а просто яма три на чотири та метр углиб — все ж якийсь захист од куль та осколків.