САНАТОРІЙ СОСНОВЕ
Радіограма, що її одержав полковник Шелемеха, була коротка:
"Становище Ліди безнадійне. Вимагаю дозволу на експеримент. Барабаш".
Станіслав показав ту телеграму мені й сказав:
— Ти знаєш, я виїхати не можу. Кожної секунди я чекаю наказу про нашу передислокацію ближче до фронту. Ніна вже зачислена військовим лікарем і вилітає разом зо мною... Ти розумієш, як багато важить для мене життя сестри. Але в офіцера є обов’язки вищі від обов’язків брата і навіть батьків... Ти зміг би поїхати до санаторію Соснове? Там лежить Ліда. Батьки не зможуть прибути до неї раніш як через два-три дні. Тобі ж я дам машину, і ти ще сьогодні встигнеш туди дістатися.
Як не хотілось мені самому бути на фронті, де кипіли бої за нашу Вітчизну, відмовити Станіславові я не міг. Справді ж бо, я був єдиний з людей, близьких родині Станіслава й Ліди, хто міг би негайно поїхати до Соснового.
— Що за експеримент? — спитав я.
— Ну, ти ж, здається, знаєш, що Барабаш останні роки працював над проблемою лікування тієї хвороби, що в Ліди. Він домігся певних успіхів. Та дослідження його ще не закінчені. Перш ніж перейти до лікування людей розробленим ним методом, треба було ще й ще перевірити вплив того методу на тваринах... Нещодавно Барабаш писав мені, що, коли Ліді стане зовсім погано, він попросить у мене дозволу зробити експеримент негайно. На цю пропозицію я тоді нічого йому не відповів... А зараз... Що ж, доведеться зараз згодитися. Я дам йому телеграму... Так ти поїдеш?
— Можеш не питати, — відповів я. — Давай машину. Шофера мені не треба. Через півгодини виїжджаю... А телеграми про свою згоду не посилай. Передай зо мною листа Барабашеві. Я на місці пересвідчуся, чи справді стан Ліди безнадійний. Адже експеримент загрожує їй смертю!
— Смерть наступить і без експерименту. А він дає хоч якусь надію.
Проти цього я не міг заперечити. Не говорити ж Станіславові про те, що хоч і непоганої я думки про Барабаша, та невистачило б у мене духу безоглядно звіритися на нього.
Станіслав телеграфував про свою згоду і попередив Барабаша про мій приїзд, додавши про всяк випадок, що дає мені право скасувати його згоду...
Малолітражна машина, що нею я їхав, могла пробіти чотириста кілометрів без додаткової заправки. Це цілком мене влаштовувало. З початком війни становище з бензином загострилось, — власникам приватних машин його майже не видавали. Шлях до Соснового вів на північний схід від Москви, але Станіслав порадив інший маршрут, на якому шляхи були не такі забиті.
Тих днів по всій країні відчувався гарячковий рух. Раз за разом навіть на шляху, що його порадив мені Станіслав, я зустрічав військові колони. Але всі вони в основному рухалися назустріч мені, — отже, я майже не затримувався.
Соснове лежало серед густих лісів кілометрів за півтораста від столиці. Чим ближче ставало до санаторного містечка, тим менше зустрічалось військових автомобілів. Останні кілометри проходили в такій глушині, де ніщо не нагадувало про війну.
За одним з численних поворотів показалася велика галявина. На ній кілька будинків. Серед них, ближче до лісу, здіймався двоповерховий корпус з верандою, яку прикрашали різьблені дерев’яні колони.
Я спинив машину й рушив до центрального входу.
В приміщенні назустріч мені вийшла санітарка в білому халаті й спитала, кого мені треба.
— Лікаря Барабаша можна бачити?
— Він занятий і зараз нікого не приймає.
— Перекажіть йому, що я приїхав у дуже важливій справі.
Санітарка довідалась про моє прізвище і зникла в коридорі. Я залишився в вестибюлі. Тут панувала особлива тиша, яка буває тільки по лікарнях, де лежать тяжкохворі.
Через хвилину крізь скляні двері я знов побачив санітарку, а за нею Барабаша. Килим, простелений у коридорі, заглушав їх кроки.
Підійшовши до мене, він мовчки потис мені руку.
Лікар був блідий і смутний. Нічим не виявляючи свого ставлення до моєї появи в санаторії, він жестом запросив мене до себе в кабінет.
— Як Ліда?
Таке було моє перше запитання, коли ми опинились чи то в кабінеті, чи то в лабораторії. Поруч письмового стола там стояли столики з різними приладами та численними склянками.
Барабаш тихо відповів:
— Її стан безнадійний... з погляду сучасної медицини.
— Тобто? — намагаючись зберігати спокій, перепитав я.
— Тобто ті засоби, якими користується медицина тепер, допомогти їй не можуть... Жити Ліді зосталося два-три дні... два-три дні... — ледве чутно повторив Барабаш.
Боячись, що і мій голос почне тремтіти, я помовчав.
— А... а експеримент?
— Експеримент дає якусь невиразну надію... Я щойно закінчив досліди на кролях. Виявив, що злоякісні пухлини можна лікувати великими дозами відшуканих мною ліків.
— Рак теж?
— Так. В більшості випадків наслідки лікування були цілком задовільні.
— Але було й інакше?
— Щось із двадцять процентів випадків закінчилися негайною смертю. Півроку тому смертю закінчувалося сімдесят процентів випадків... Коли б мені ще рік попрацювати! Один тільки рік!.. Тоді я був би цілком певний.
— Невже не можна почекати кілька місяців? Барабаш люто глянув на мене.
— Життя Ліди не предмет торгу, Олексо Мартиновичу... Три дні — це максимум. Але кінець може наступити й раніше.
Я розумів його. Але я повинен був врахувати все.
— А що кажуть інші лікарі? — спитав я.
— Сьогодні вранці відбувся консиліум. Всі лікарі без винятку погодилися з моїм прогнозом... Отже, останнє слово за вами. Така вимога Станіслава. Хворої ми не питали й питати не будемо. Вона й досі не знає, що за хвороба в неї. І це краще. Ми принаймні можемо підбадьорювати її. А яке це має значення, ви, сподіваюсь, і самі розумієте.
Знов я помовчав якусь хвильку.
— Ще одне запитання... Це складна операція?
— Дуже складна. От чому я не хочу витрачати на зайві балачки ні хвилини... Треба зробити кілька уколів— ввести спеціально приготовлену отруту в кров і безпосередньо в ракову пухлину. Уколи відразу ж викличуть різке підвищення температури і вплинуть на роботу серця. Воно може навіть спинитись. Ми примусимо його працювати з допомогою збудованого мною електроприладу. Крім того, ми будемо безперервно робити хворій штучне дихання, будемо давати їй кисень.
— Коли ви думаєте розпочати цю операцію?
— Чим швидше, тим краще...
Я бачив, що Барабаш зовсім не залякує мене. Очевидно, стан Ліди був такий, що він не міг не відважитися на операцію, в щасливому закінченні якої не був певний. Іншого виходу не було.
Та я ще не мав відваги сказати своє останнє слово.
— Я хотів би побачити Лідію Дмитрівну до операції...
— Це можна зробити зараз. Тільки жодним натяком не дайте їй зрозуміти, в якому важкому вона стані. Навпаки, ви повинні зробити все, щоб вона повірила, що незабаром їй стане значно краще, що вона буде здорова.
В голосі і в погляді Барабаша відчувалась не помічувана досі мною сила. Передо мною стояв не вайлуватий, трохи розгублений важкодум, яким я завжди бачив його. Передо мною стояла вольова людина, що гіпнотизувала свого співбесідника, примушувала його коритися своїй волі.
— Я зроблю все, що треба, — відповів я. — Можете цілком покластися на мене.
— До речі, Ліда нічого не знає про війну. Ми не хотіли хвилювати її перед операцією.
— Від мене вона нічого про це не взнає.
— Ходімо.
Барабаш провів мене до палати, де лежала Ліда.
Хвора займала велику світлу кімнату. Біля ліжка стояв столик, за яким сиділа чергова сестра. Ліда лежала, заплющивши очі.
Коли я підійшов до її ліжка, вона глянула на мене. В її погляді була якась байдужість і мука. Вона пізнала мене. По її губах промайнула ледве помітна посмішка.
— Добридень, Лідіє Дмитрівно, — промовив я, намагаючись вдавати з себе бадьорого й веселого, хоч хвилювання й підступало мені до горла.
На виручку мені прийшов Барабаш. Він заговорив таким лагідним і спокійним голосом, що я мимоволі взяз себе в руки.
— Старий друг приїхав, — промовив він, киваючи на мене. — Привіз привіт від Станіслава і від усіх.
Ліда простягла мені схудлу руку й показала очима, щоб я сів коло неї.
— Як живе Стась? — тихо спитала вона. — Сюди не збирається?
— Він зараз на маневрах, — моментально вигадав я. — Як тільки маневри ті закінчаться, він зараз же тут буде.
— А до того часу тобі неодмінно полегшає, — упевнено сказав Барабаш. — Сьогодні повинен прибути новий препарат. Досліди з ним показали, що він просто чудесно діє в випадках, подібних до твого.
Ліда знов заплющила очі. Кілька разів на день вона чула, видно, отакі заспокійливі слова, але краще їй не ставало.
Барабаша викликали. Він вийшов, суворо глянувши на мене. Але тепер я й сам знав, як треба мені поводитися.
Чергова сестра вийшла слідом за лікарем. Ми залишилися з Лідою вдвох.
З хвилину Ліда лежала непорушно, потім розплющила очі і, підвівшись на лікті, оглянула кімнату.
— Давно ми з вами не бачились, Лідіє Дмитрівно, — сказав я, аби щось сказати.
— І, мабуть, більше не побачимось, — тихо відказала дівчина.
Я мимоволі здригнув, але вдав, що нічого не розумію.
— Тобто?
— Становище моє зовсім безнадійне. Я давно це знаю, хоч усі й стараються від мене це приховати.
— Лідіє Дмитрівно...
— Не говоріть мені того, в що ви самі не вірите, Олексо Мартиновичу... Я рада, що ви приїхали, бо з вами я можу говорити щиро. Перед Юрком та іншими лікарями я вдаю, ніби нічого не знаю. Хай думають, що їм пощастило обдурити мене. Адже вони говорять мені неправду для того, щоб я почувала себе краще. От я й стараюсь...
Що я міг на це сказати?
Я сидів очманілий, хоч і докладав усіх сил, щоб Ліда цього не помітила. Переконувати її, що вона жахливо помиляється? Але ж вона надто розумна людина, щоб повірити, ніби її хвороба не така вже й страшна. Чи догадується вона, яка саме в неї хвороба?
Дівчина знесилено відкинулась на подушку й деякий час лежала мовчки.
Абияк зібравшись з думками, я почав:
— Становище ваше, Лідіє Дмитрівно, звичайно, не легке. Цього від вас лікарі, я бачу, й не приховують. Але вони вживають всіх заходів, щоб поставити вас на ноги. І скільки мені відомо, в них нема ніяких підстав дивитися на вашу хворобу так безнадійно, як чомусь робите це ви. Великі надії вони покладають на ті ліки, що мають прибути сьогодні.
Я сам не знаю, звідки взявся в мене такий поважний голос, така переконливість.
Ліда глянула мені в очі, і я побачив в її погляді іскорку надії.