Запорозький Кіш скаржився з приводу цього Сенату, й російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і відповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці наскочили на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.
Після того наскоки гайдамаків на польських панів на Правобережжі довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по війні Росії з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, і через те нібито запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744-го Київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому Якиму Ігнатовичу розпитати запорозьких дідів та списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.
З відповіді Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що поміж запорожцями добре зберігались перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького й попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, й усі землі від Дністра до Дніпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Інші діди, зрозумівши, що мовиться про землі виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя Тясмину до Дніпра через Чорний ліс до річки Висі під Лебедин, далі річкою Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, "поки кінь копитами дна достане", до устя Дніпра; до Запорожжя також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Дніпрі.
СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛІ
Біля тих же часів почалися суперечки за землі й на сході Запорожжя із донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше її земель захоплювали запорожці й донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Терцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились один на одного до Петурбурга. Опріч того, козаки обох військ переїздили за Азовське море на рибальство й там билися за коси й лимани.
Року 1745-го в змагання Війська Запорозького з донцями втрутився нарешті російський уряд і царською грамотою наказав кошовому Василеві Сичу, щоб усі побудовані запорожцями на Єйських косах курені попалити й надалі на той бік Азовського моря запорожців не пускати.
Побачивши, як хутко заселялися суміжні із Запорожжям землі, козаки звертались до Сенату з проханням потвердити межі Війська Запорозького, та тільки, замість того, вони діждали, що на військових землях із наказу цариці Єлизавети знову почали будувати фортеці. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці. Другим — Орловський шанець біля Бугу, де тепер Ольвіопіль.
Запорожці з колишньої партії Гордієнка стали, було, нарікати на Малашевича, що не обстоює давніх меж Запорожжя, але року 1750-го мала місце подія, що подала запорожцям надію на краще й заспокоїла їх: своїм указом цариця від 22 лютого відновила на Україні гетьманство, при чому козацькій старшині було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом од 19 жовтня 1750 року велено Війську Запорозькому перейти під руку гетьмана України, "як то в минулі часи було, до року 1708-го".
ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ
Тільки невдовзі Військо знову було пригнічене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже ніякої влади й не лише не обстояв запорозьких земель, а року 1751-го навіть сам повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь од Синюхи та Висі на 20 верст, простягаючись од Буга до Дніпра, разом з устям річки Омеляника, віддаються під залюднення втікачам із Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.
Та звістка, мов грім, ударила запорожців, і не встигли ще вони від неї прочуняти, як року 1753-го від запорозьких земель було відмежовано ще землі од устя Чорного Ташлика до устя річки Самоткані по Дніпру й розпочато будівлю фортеці святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежовані від запорожців землі було прозвано Ново-Сербією. Та й на цьому ще не скінчилося лихо запорожців, і того ж таки року 1753-го на східному краї Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і від Донця та до Савур-могили й теж віддали втікачам із різних слов'янських земель під назвою Слов'яно-Сербії.
Нові поселенці незабаром не тільки освоїли запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель козаків, що хоч і в невеликій кількості, сиділи по своїх вольностях зимівниками й бурдюгами.
Найбільш утиснули нові поселенці городових козаків. Пікінерські солдати не пускали запорожців рибалити або забирали в них наловлену рибу. Біля церкви запорозької пікінери збудували свої кухні; коли ж священик почав заперечувати, то капітан зовсім заборонив без свого наказу правити в церкві.
У Січі з приводу цих подій виникали бурхливі ради, та тільки з того нічого не виходило, і після дорікання старшині та бійки поміж себе товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу цариці й гетьманові й сподівалося, що відібрані землі будуть повернені Військові; ті ж із товариства, хто не знав, куди подіти своє завзяття, йшли в гайдамаки й ватагами наскакували на польські й татарські межі.
19 липня року 1753-го на Січі було прочитано царський наказ про те, що надалі Війську забороняється змінювати старшину без відома російського уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину щороку, а разом з тим одміняв і право обирати старшину вільними голосами всього товариства за своїм бажанням, бо російський уряд міг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.
Незважаючи на той указ, 1 січня 1754 року на Січі відбулася рада, на якій кошовим замість Ігнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова). Довідавшись про те, що новий отаман, не спитавшись російського уряду, взяв булаву, а разом і владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що мав би обстоювати права Війська Запорозького, просив у цариці дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства і, щоб налякати й інших, завдати йому за непослух покарання, та вже сама цариця лишила пропозицію Розумовського без наслідків.
Незабаром після обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги поляків і татар на напади гайдамаків, послав військового осавула Петра Калниша з полком запорожців вишукувати й винищувати гайдамацькі кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамаків біля річки Бугу, і хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць і навіть із гармат, обгородившись засіками, та запорожці взяли їх і декого побили, а більшість порозганяли.
Проте цей погром був ні до чого, бо року 1755-го гайдамаки так само чинили напади й на польські, й на татарські межі. Тоді Федорів надумав послати до гайдамаків старих дідів, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Діди порозшукували всі гайдамацькі кубла по Бугу й по Чуті, розказали їм, що тими лихими вчинками користуються російські вороги Війська Запорозького з тим, щоб зовсім одібрати од Війська його землі, а саме Військо скасувати. Гайдамаки разом із дідами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Війська Запорозького й, урешті, щоб не згубити Запорожжя, пішли своєю волею за дідами на Січ, а там кошовий отаман змусив їх присягнути, що не будуть надалі гайдамачити, й без ніякої кари розпустив їх по січових куренях.
З цього випадку скористався Ново-Сербський генерал і зробив наклеп на кошового й січову старшину, ніби вони покривають гайдамаків і розділяють із ними награбоване добро. Це дійшло до самої цариці, і за її наказом сталася нечувана, відколи існувало Військо Запорозьке, подія: отамана Лантуха (перехрещеного російським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд і туди ж привезли й кількох запорожців, захоплених у Ново-Сербії на гайдамацтві.
Гайдамаків допитували, чи справді вони гайдамачили з відома Коша Запорозького, а награбоване добро привозили на Січ і розподіляли між військовою старшиною. Кати завдавали всіляких мук, аби вони в тому признались, та тільки коли гайдамаки, колишні запорожці, побачили, що разом із ними судять і "батька" кошового, то в розпачі попадали навколішки перед Лантухом і одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волі січової старшини — своєю сваволею.
Слідство над кошовим Лантухом тривало цілий рік, і врешті його із шаною відпустили на Січ. Це порушення давніх прав Війська Запорозького, що тільки за військовою радою визнавало право судити отамана, засмутило Військо і вкинуло в душі старих січовиків тяжкі передчування.
Найбільше Військо Запорозьке побоювалося за свої вольності, і ще до початку слідства про участь запорожців у гайдамацтві військова рада на початку року 1755-го послала до Петербурга й гетьмана Розумовського депутатів — колишнього кошового Данила Гладкого, військового старшину Петра Калниша (перехрещеного в Петербурзі на Калнишевського) та писаря Івана Чугуївця, наказавши їм домагатися, щоб Військові Запорозькому було видано царську грамоту на володіння військовими землями.
Депутатів протримали в Петербурзі цілий рік і, посилаючись на те, що в московських архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, вирішили, що раніше, ніж розв'язувати питання про запорозькі землі, треба їх переписати та звірити на картах.
Доки та січова депутація оббивала пороги в столичних канцеляріях, генерал Ново-Сербії Хорват там же в Сенаті клопотався про те, щоб новосербським полкам віддали всі запорозькі землі од північної межі вниз Дніпром до острова Хортиці. Гетьман Розумовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повідомив про те Кіш, але на Січі лист гетьмана здійняв таку бучу, що кошовий Федорів 20 серпня 1756 року відповів Розумовському, що коли б од Війська Запорозького відібрали землі, то воно не мало б рації служити "Всеросійському престолу".
Такою відповіддю Грицько Федорів натякав на те, що в розпачі Військо Запорозьке змушене буде знову перейти під турецьку зверхність, і той лист справив такий вплив у столиці, що Хорвату було відмовлено в його домаганнях.
МЕЖУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Року 1757-го до фортеці, святої Єлизавети почали збиратись уповноважені для опису земель і меж Запорожжя: від гетьмана Розумовського, від Коша і від Ново-Сербських та Слобідських полків; та тільки межування не відбулося, бо російський уряд не прислав інженерів та землемірів, а тим часом поселенці, мов сарана, щодня наскакували на запорозькі землі з України й Молдови й, дістаючи листи на володіння землями по річках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожців з їхніх зимівників, одбирали пасіки та худобу й осідали, хто де хотів, між Бугом та Дніпром, цілими слободами.
Таке становище змусило запорожців у 1758 році знову послати в Петербург депутатів із проханням, щоб одмежувати запорозькі землі від Ново-Сербії, не дожидаючись того "описанія", а за картою, складеною року 1740-го інженер-полковником Дебоскетом.