Вона не здатна відчувати обов'язку перед сім'єю. Вона може жити для когось лише заради почуттєвих потреб. Це так само соціальне зло. Хіба хтось непокоїться тим, що я не маю змоги турбуватися про сім'ю Що, як покидьок орди, змушений думати тільки про себе? Що відрубаний від усього, на чому повинно триматися суспільне життя? Ось зворотний бік медалі.
Я поклав під голову ясик і почав дрімати. Перед очима ніби сипався пофарбований у розмаїті кольори горох. "У мене шизофренія",— подумав я.
Я прокинувся вночі від розкотів грому. Грім немов улетів до кімнати і вмовк, чекаючи. Через хвилю залоскотів по вікні чардаш дощу. До моїх грудей беззахисне тулилося Марійчине плече. Вона спала в сукенці, лиш ноги накрила кінцем капи, якою була застелена канапа. Колись я, здається, комусь казав, що мене чекає доля Вічного Жида. Віднині мені нічого не залишається, як зі всієї сили брехати на світ, не питаючи, чи маю на це право, і не розмірковуючи, до чого докочусь.
— Ти спиш? — пошепки запитав я.
Вона не відповіла. Я просунув їй під голову руку, другою пригорнув до себе. Вона торкнулась моїх ніг коліньми, згинаючись в калачик, і знов завмерла. Надворі втихло. Ніч була ніби вражена якимись здогадами.
— Не спи,— покликав я Марійку.
Вона крізь сон наблизилась устами до мого обличчя.
Я заспокоївся тільки в присмерку льоху. Хлопців не було, лише Микола сидів і писав. Живецький лежав на нарах з мухою на носі.
— Ти де пропадаєш? — загудів Микола.
— Де? Я зробив негаданий захід у життя. Щось настільки контрастне по відношенню до моїх звичок і поведінки, якби, приміром, з цього льоху, зажмурившись, вилетіти на сонце і розплющити очі. Я, Миколику... Ти мене слухаєш?
— Угу.
— Я...Та біс з тобою, пиши.
Микола поклав ручку.
— Що сталося?
— Я ночував у гімназистки.
Микола склав руки, обійнявши носа великими пальцями.
— Двадцять п'ять тобі вголити.
— Йду на дно.
— І — якраз перед змінами.
— Я давно з дому і не знаю, чи взагалі повернусь. Та це марниці, я не це хотів сказати. Я знайшов у цій гімназистці щось таке, що мене підпирає, як отой грек — колону на Олексиній картині.
— На аудиторію напав?
— Ні, звичайні розмови.
— Але вона слухає і вбирає, як губка? Ти давно цього шукаєш.
— Ні. Уяви собі зелений острівок серед чорної ріллі. Проходиш мимо — глянеш і рушиш далі. А повертаючись назад, уже шукаєш очима. Потім дорога вимальовується в пам'яті лиш завдяки цьому острівку. Це щось твоє, ніби смужка життя, яке ти досі мало усвідомлював.
— А та смужка, до якої ти намагався повернутися в Колобродах, нічого не дала? Ти все до того спланував, пересмакував.
— Мене війна примусила. Потім — падіння держави. Я його передбачав.
— Цікаво. Але ж ти і тепер щось плануєш.
— Буду бунтувати.
— Ось куди!
— Логіка життя! Ми всі прямуємо до революції, але я вже її виносив.
Микола засміявся.
— А я що роблю, дозволь запитати?
— Метушишся.
— Тьху, дурний!
— Зате тебе чекає винагорода.
— Яка?
— Ти станеш до влади.
— Лягай спати, ти мені набрид.
— Я виспався, Миколику. Ти думаєш — ми?... Я її навіть не цілував.
— А мені байдуже.
— Ти — як римо-католицький священик.
— На роботу не йдеш?
— Ні, в мене сьогодні свято.
— То пройдися містом.
— Запиши до протоколу моє прізвище. Колись будуть розкопувати архіви і дізнаються, що був такий Повсюда. Пам'ятаєш, у гоголівському "Ревізорі"...
— Не перешкоджай, Прокопику.
— Візьми мене коли-небудь з собою, я виголошу промову.
— Про що?
— На будь-яку тему. Мені здається, я міг би скласти політичного сонника.
Микола закурив цигарку.
— Як ти вважаєш,— звернувся він,— на яких правах Компартія Галичини повинна входити до Компартії Польщі?
— Щоб не ділити ідеалів — розділимо посади!
— Не жартуй, питання принципове.
— Ваша партія представляє націю чи клас?
— Пролетаріат.
—— А наші безробітні на яких правах входять до складу польського пролетаріату?.. Мовчи, мовчи, бо забуду, до чого веду. Не знаю, як буде далі, але зараз, Миколику, гине весь народ. Очевидно, треба звідси танцювати. Не перебивай, я знаю, що ти хочеш сказати, що в ньому є визискувачі, Але ж у кожному класі є спекулянти того самого гатунку.
— Мене звинувачують в сепаратизмі. Знаєш, чим це пахне?
— Видушать і вас, і нас, але залишаться архіви. Запиши все-таки моє прізвище.
— Мені не вистачає терпіння з тобою розмовляти.
— Закохайся.
Він сплюнув і нахилився над аркушем. Я тільки тепер побачив, як він подався за останні дні: Зчорнів, під очима набухли синці, щоки обвисли, як у старого.
— Національне питання і при соціалізмі залишиться проблемою, якщо його перескочити. Ви поставите перед ним на коліна....
— Поговоримо згодом,— перебив Микола.
— У мене, наприклад, нема того почуття людської гідності, яке мислиться за комунізму,—провадив я далі.— Не красти ж його. Я його поступово надбаю, стаючи громадянином, довіряючись людям.
— Мені зараз іти, Прокопику, а я ще нічого не зробив.
— Працюй, біс з тобою!
Я вийшов на вулицю. Мені треба було конче відверто поговорити з Павлюком. Про виробниче колесо на зміненій осі, про те, що здібності — не криниця, а коли вони застигнуть, потреби обмежуватимуться примітивними смаками, і про дещо інше. Та дідько знає, що таке. Колись Микола був приступніший. Часом я його, як і сьогодні, навмисна розпалював усякими запереченнями, викликаючи на відвертість, але тоді він був більш уважний до мене.
Я піднявся на Замкову гору, запущеною доріжкою в парку пішов у бік товарної станції і, вибравши незахищену від сонця галявину, розпростерся в траві. Тільки я ліг, зашелестіла трава і просто на мене вибігло руде цуценя. Постояло, розглядаючи мене банькатими вологими оченятами, ступило крок, ще крок і, посміливішавши, лизнуло мені руку.
— А дім у тебе є? — запитав я. Цуценя знову лизнуло мені руку і закрутило тоненьким арканом хвостика.
Я пошукав у кишенях, та, крім газети й тютюну, в них нічого не було. Я одірвав шматок газети на цигарку, відскубнув зайвину. Цуценя вирішило, що я почастував його смужечкою паперу, взяло її до рота, потім, відвернувшись, непомітно випустило в траву. Я вдав, що нічого не бачив, чим цуценя було надзвичайно задоволене. Перекинувшись біля мене, мій новий знайомий почав діловито поклацувати зубами, лякаючи бліх. Оченята стали суворі, вуси настовбурчились, та коли цуценя зрідка косилося на мене, погляд його веселішав.
— Ти артист,— сказав я.
Цуценя підстрибнуло з радості.
Коли я повернувся до міста, вулиці були заповнені солдатами. Солдати в повному лаштунку стікалися на Городецьку, котили гармати, везли скрині з амуніцією, впираючись руками в затильники підвід, вйокаючи і ляскаючи батогами. Невже покидають Львів? Я ж не забрав грошей за два тижні. В людини є якесь таємне почуття, яке завжди противиться істині, якщо істина може зупинити її в дорозі. Це бог страху. Цей бог щодуху погнав мене до казарм. Дорогою я думав, що цей бог геній, причому один з найменш шкідливих. То добре, що люди потерпають за своє завтра. Завдяки цьому вони забувають, що смертні. Не думають про прийдешнє тільки тирани. Творячи смерть, вони бояться лише смерті.
В казармах уже було порожньо. Посеред подвір'я ще стояла, запряжена парою коней, похідна кухня, і Адам звалював у котли начиння.
— Куди ви?
Адам махнув рукою на схід, витер піт.
— З вами не розплатилися? Полковник ще вчора виїхав. Полк веде начальник штабу. Червоні прорвали фронт нами затуляють дірку.
— Всі виступають?
— Залишається поліцейський батальйон.
Адам вийняв з кишені ключі від складу.
— Там я закинув для вас трохи хліба. Я забрав мішок і попрощався з Адамом. На тротуарах збиралися люди. Я замішався в один з гуртків.
— Найдовше за тиждень будуть у Львові,— почув я. Це сказав мордатий, з банькатими очима панок. Він за кожним словом пританцьовував:
— Де вкажуться — вирізають населення,— говорив він весело, ніби йшлося про циганський цирк.— Ущент вирізають. Мені розповідав утікач. Казав, що дівчат і молодих жінок ґвалтують, відтак заколюють штиками. А дітей ловлять і відправляють у Сибір, де мають комуністичнії школи.
— Бреши! — гукнув я.
Всі, мов по команді, повернули до мене обличчя.
— Я сам з-під Житомира. Червоні, в яке село вступають, роздають землю.— Я описав рукою коло, і навколо зітхнули.— Правда, поляки б'ються як скажені. Деякі села, де є розумний чоловік, щоб дати слушну пораду, йдуть на поляків з косами. На святе діло піднімаються, бо поляки наміряються знищити місцеве населення Думаю, що й тут не завадило б розполошити поліцейський батальйон та не дати полякам зайти до міста.
— А що? Правду чоловік мовить.
— Та й зброї — гатку гатити.
— А що тих поліцаїв тлумити! Кілька пострілів — і розбіжаться без штанів.
— Слухайте, слухайте,— отямився мордатий і затанцював.— Що хлоп проти воєнної сили? Муха. Муха, кажу. і ти, чоловіче, не підбурюй, ти, видко, посланий тими, що людей вирізають.
— А тебе Варшава найняла лякати?— крикнув я, бо навколо загомоніли.
Мордатий проштовхнувся до мене і, схопивши за вилоги, загримів:
— Ти куплений! Бачу по твоїх жовтих сибірських очах, по тому, як ти подзвонюєш кістками, що ти звідти. Відповідай!
Він щосили затряс мною, але всі раптом подалися до, іншого гуртка. Побачивши, що залишився сам на сам зі мною, агітатор чкурнув за слухачами.
— Паскуда! — кинув він, утікаючи.
"Нічого не вийде",— подумав я.
Натовп зростав. Хтось надтріснутим голосом виводив:
Зозулі на дереві сідають,
Недолю Вкраїні кують...
На всіх вулицях діялося те саме. Львів'яни збиралися групами, гомоніли, слухали промовців, але всі заспокоювалися на тому, що далі за Збруч червоні не просунуться.
Наших у льоху не було.
— Червоні наступають,— сказав я до нерухомого Живецького.— Твої забралися з міста. Червоні незабаром будуть тут.
Підвісивши до стелі мішок з хлібом, я подався до Марійки, але і її не застав. Тоді пішов на пошту, написав Ванді, що польська армія відступає. Львів юрбився. Я пробрався до Стрийського парку, вийшов на тракт і рушив у поле, до свого яру. До горла підкочувався клубок. Він давно вже збирався, тепер дозрів. Я стиснув долонями лице, заплющив очі і не дав нікому заглянути в обличчя. Відчував на руках гарячий віддих, тер носа, душився, потім ліг горілиць і почав наслухати, як шумить трава і хлюпотить вода на дні яру.