І частувати не частувала, і поїти не поїла, як був у неї в теремі, а почуває себе убаяним. Мало того, що заволоділа мислями і серцем, — сили позбавила до краю.
Те, мабуть, нагледів і Старк. Он як пильно приглядався, коли правились на стрільбище, не спускав ока і на стрільбищі. А це вже й кличе чомусь. Невдоволений іим, як навчав отроків, чи, може, ще далі бачить старий лис: нагледів, бігме, що був у Данаї, й воліє вивідати тепер, чому був, що ховається за тими одвідинами.
— Кликали, воєводо?
— Ано, — не став доглядатися до нього Старк, як і вволікати. — Діло є, Полагаете. Князь Волот затіяв похід у ромеї. Не ратний, ні, —— заспокоїв, помітивши, певно, неабияке збентеження в очах і на виду свого тисяцького, — Із сольством правиться до ромейського імператора, хоче буцімто поновити підписаний з покійним Юстиніаном ряд. Ти в нас кмітливий та й зроду сольського. Підеш із Болотом від дулібів, обстоюватимеш у тамтім ряді потреби землі нашої.
— Сам піду чи з мужами своєї тисячі?
— З мужами, одначе не з усіма, — осміхнувся старий. —
— Одбери десяток ліпших, та й лаштуйтеся. Націлився було спитати: "А Даная відає, куди я їду?" — та збагнув нараз: викаже тим і себе, і Данаю. Збагнув і прикусив язика. Вже опісля, як вляглася бентега, поцікавився:
— Коли маю правитись?
— За два-три дні. Гадаю, вистачить, щоб нарихтуватися в путь.
— Не вистачить, воєводо. Путь он яка і діло не з останніх. Маю себе, людей, комоней нарихтувати як слід, про подарунки імператорові подбати.
— Про подарунки князь Волот подбає.
— Як то — Волот? Сольство правитиметься від усієї землі, всі мають внести свою лепту. З порожніми руками я пе поїду.
Старий замислився.
— Князь Волот квапить нас. Ну, та дарма, день-другий підожде. Даю тобі на збирання чотири дні. П'ятого удосвіта маєш виїхати.
Утіха невелика, додав всього лиш день. І більше, ясна річ, не додасть. Тож і теревенити з ним не випадає. Лишається сказати: "Згода" — та й піти. А як скаже, коли язик не повертається? Поїде он як далеко і он як надовго. Чи може поїхати, ні до чого не домовившись із Данаєю? То ж буде не похід, а згуба. Присуха, невизначеність висушать його. Усе ж може статися, коли поїде, ні до чого не домовившись із нею? А часу он як мало. І до Данаї не на всякому огирі під'їдеш. Хіба... Стривай, стривай. А коли піти до неї й оскаржити: "Як же ее так? Ти казала одне, а Старк велить інше". Та й про подарунки не а кимось, таки з нею має вести річ. А так, княжа скітниця в її руках, тож про подарунки мусить вести річ лише а нею. Ні, світ таки мудро влаштований. Навіть над крутопаддю відшукається стезя, що виводить на убезпечене місце Навіть у повній безвиході е вихід. Не став зволікати; відпросився із стрільбища й погнав
Гриваня до Данаї.
— Се правда, що повелівав Старк?
— А що повеліває Старк?
— Велить рихтуватися та правитися аж у ромеї.
Ані стверджувала, ані перечила. Дивилась замилувано і мовчала.
— Ти не хотів би так далеко від їздити? — поцікавилася зрештою.
— Ну чом же... Коли се конче треба, то поїду. Ось тільки... Чому так нагло і чому повелівав Старк?
— Се не Старк, се я повеліваю, Келагасте!
— Ано. Сам надоумив, тепер дивуєшся?
— Н-не розумію.
— Хто казав тамтого разу: не було б ворохобні серед мужів? Ось я й послухалася твоєї ради. А послухавшись, веліла саме тебе послати слом від дулібів. Повернешся з ромеїв зі славою — і заткнеш усім хавки. Чув, Келагасте коли побуваєш у ромеїв та підпишеш ряд із ромеями, даси мені привід і резон саме тебе поставити біля себе. Тоді ніхто не одважиться посилатися на твою молодість і перечити.
— А коли не впораюсь із тим, у чому покладаєшся на мине?
— Упораєшся. Князь Болот мац вже домовленість з імператором. Лишилося воїхати до нього та підписати — ото і все.
Пройшлася, вдоволена а чи потішена, і вже потім додала:
— Тільки ти ніде нікому ані слова про се, чув?
— Чую, княгине.
Мабуть, сподобалося величання. Підійшла, стала мало не впритул, дивиться пильно і віддано.
— Того, крім мене і тебе, ніхто не знає, навіть Старк. Се перша наша з тобою таємниця.
— А буде й друга?
— Ано, всього буде, коли правитимемо землею: таємниць, підступності, непослуху, ба навіть лжі. Чи ти не в родині чільного мужа жив, не відаєш про те?
— Мій вітець навчав нас бути насамперед правдивими. Мезамір лише до хитрості удався в розмові з аварами, а ба, чим поплатився за це.
Осмутніла на виду й замислилась. А помисливши, сказала:
— Коли б же й інші були благочестиві в ділах і помислах. А що лишається робити, коли вони не правду визнають, а лжу? Ну та... — осміхнулася, — про се потім. їдь, побувай між ромеїв, приглянься до них, сам завважиш, що і як.
Спроваджує... А як же з тим, заради чого йшов сюди? Невже наставниця нічого не сказала Данаї? Не може того бути. Вони у змові, більше того, заодно... Що ж робити? Іншої нагоди побачитися з Данаєю може вже й не бути. Коли не скажу про слюб зараз, гляди, ніколи вже не скажу.
Підвів, збираючись із духом, голову, дошукувавсь уже слів, якими міг би започаткувати її, свою бесіду з Данаєю, та не встиг заїкнутися, як розчинилися двері і на порозі стала наставниця.
— Най вибачить мені княжна, час порати сина.
— Іду... Ми ще зустрінемось, Келагасте, — сказала замість "прощавай". — Перед від'їздом зайдеш за подарунками.
Провела за поріг й сховалася в теремку. А Келагаст плуганився до Гриваня й ганив на всю широчінь мужньої натури її наставницю.
"Гемонська басиха. Підслухала мої мислі і жадання, чи як розуміти її?"
І мужів, що підуть із пим у ромої, одібрав, і мужам повелів готуватися до походу, а сам коли й думав про нього, то лиш тоді, як приходили й нагадували: є потреба думати. З якогось часу відвідала його й не відступає вже мисль: ромеї — не блигомий світ. Он скільки седмиць піде на те, щоб добратися до них, висидіти там, доки доступляться до імператора та перетрактують з імператором. А ще ж і зворотна путь буде. Чи не станеться так: він ходитиме та дбатиме про супокій землі, а тим часом до Данаї протопчуть стезю інші? Провідав котрийсь із князів чи княжичів землі Троянової й приїде свататись. Чи не схитнеться в такім разі Даная? Мовя про слюб між нею і ним, Келагастом, не було, мова йшла всього лиш про його чільність у дружині. Чи Данаї довго переінакшити й обернути тоїу розмову на інше? Сама ж казала: всього буде, коли правитимуть, і непослуху, і підступності, і лжі. Та й з іншої землі можуть провідати про неї й заслати сватів. Одні — заради Данаї, інші — заради того, щоб посісти княжий стіл на Дулібах. Хіба ва Добрита не було того? Даная жона младомлада і он яка красна.
"Сеї ж ночі умкну її і зроблю своею", — став на мислі Келагаст.
Всякий обнадієний — одержимий, а обнадієиий в жаданім слюбі — і поготів. Ходив в отніх хоромах, а бачив себе в сутінках ночі біля Данаїного теремка, а ще — на огирі купно з Данаєго. Чув посвист вітру та крики погоні ї торжествував, що недосяжний є, що увімкнена Даная не піде вже від нього, забере сина й сидітиме, повита слюбними узами, в роді вітця Ідарича, ждатиме мужа свого з походу. А вже як повернеться, згуляють в хоромах князя Добрита воседля та й князюватимуть на Дулібах.
Певен, Даная й не помишляє, що Келагаст може зважитись на таке — умкнути її таємно. Те, що казала про умикання її наставниця, — вигадка старої, і не більше. Прийшлося до слова — і вирекла, аби спокусити молодця, роздмухати в ньому вогонь жаги. Сама Даная не думає й не гадав про те. Знає, вона — за високим валом, під надійною охороною, їй ніщо не загрожує в отньому гнізді. Він і скористається тою певністю. Ось тільки коли і як вчинить те? Серед білого дня чи в надвечір'я? Вдень простіше було б виманити Данаю за ворота чи принаймні на подвір'я. Та ба, при воротях є сторожа, вона може зчинити тривогу, дослати погоню; А від погоні в сідлі з Данавю не втече. Лишається надвечір'я, коли і на ніч ще не зайде, і темінь уже буде. Візьме а собою кількох мужів, спеленав з їх поміччю сторожу біля воріт, а там уже надія на спритність та на дужу силу комоней.
Келагаста поважали в дружині за гострий розум, молодечу одчайдушність, а ще за те, що не наступав без потреби на карк, кожному дозволяв бути самим собою. Одначе серед довірених були найдовіреніші. На них і покладав свої сподіванки. Єдине, що муляло до часу, усі иайдовіреніші йдуть із ним за Дунай. Чи в потреба вплутувати їх у се діло? А втім, .до лиха всякі сумніви. У пущі, на недрі лісові най ідутьі Коли йдеться про он як уподобану Даяаю, ніщо не спинить його, вчинить так, як воліє.
Аби наміри стали ділом, а діло — світлим днем, велів мужам, що, йшли з ним до Волина, зшити покривала — так, щоб вільним лишався лише один отвір, і взяти їх із собою.
"Не буде Данаї на прдвірнипі, — мислив у путі, — велю челяді покликати. А вже як вийде та стане за порогом терема, ніде не дінеться, буде моєю. Такого не траплялося ще, аби Келагаст одступив від свого або схибив у намірах своїх. Заприсягайся може, такого не було и не буде.
А сталося.
Даная не прогулювалася того дня з сином. Ані на подвірниці, ані на подвір'ї. Коли ж сказав челядникам, що се прибув він, її дівер Келагаст, і що в нього невідкладне до неї діло, зголосились освідомити про те свою повелительку, та одразу ж повернулися й сказали: у Данаї заслабло дитя, вона не може прийняти його, хай прийде завтра.
Маєш. Як же завтра, коли завтра останній день перебування у Волині? Он скільки клопотів збереться перед від'їздом. І ніч лишиться всього лиш одна. Чи то годиться: умкнути поночі жону, а вдосвіта покинути вже?
Що ж робити? Наполягати, аби вийшла? Коли стоятиме на своєму, Даная вволить його волю, таки вийде, та що з того? Чи може умкнути матір, коли в неї слабе дитя? Чи сполоханій і зболеній тривогами матері до слюбу буде? Така швидше очі видряпав, сама себе удавить, аніж скориться чужій силі і ляже в ложе з тим, що взяв її силою.
Ні, ні, сьогодні не умикатиме її. Не відає, як буде эав•ра, та сьогодні не умикатиме.
— Скажіть Данаї, пай вибачить за невчасне вторгнення. Прийду тоді, коли младомладому Мезамірові сіане ліпше.
Поклав зробити так: завтра піде серед білого дяя, потоворить з Данаєю про подарунки; коли і в кого візьме їх, а потім уже поцікавиться здоров'ям небожа.
— Ліпше йому, — сказала, коли повів річ про Мезамі|ра, — а проте й не зовсім.