и причетність дає сподіванку, що бог не обійде своєю увагою і не залишиться нечулим як до всього люду на Тивері, так і до кожного з людей. Гляньте, такої щедрої жертви не мав жоден жертовник, такої щирої молитви не чув ні стар, ні млад, не чули, певно, й сущі в земних оселях боги. Князя мовби підмінив хто. Де й подівся дужий, суворий в ратнім одіянні муж. Стоїть благальний та упокорений, по-княжому величний і по-людськи простий, молиться, як і всі, і уповає на милість божу теж, як і всі. Коли ж настає час і до нього підводять чергову жертву, не поспішає і не виказує боязні чи змаліния волі, бере з рук волхва ножа й спокійно перетинає утримуваній старійшинами тварі вигнутий над таріллю карк. Зібрану з жертви кров виплескує у вогонь, тіло тварі передає волхвам і знову підносить до неба руки.
— Рятуй нас, Перуне! Вийди з вертепів піднебесних, із затінених вирайськими садами веж та сядь на коня свого буйногривого.
— Сядь, боже! — багатоголосе повторює люд. — Вийди і сядь!
— Прогрими ним по морю-океану! Розбуди дів дощоносних, нажени на наше небо хмар-потоків, дай нам дощу живодайного!
— Дощу, боже! Молимо-благаємо, дощу дай!
— Умилостився щедрістю нашою, Перуне, й сам стань щедрим!
Стань щедрим, боже!
Поселяни повторювали за ним і те повторення луною йшло в усі кінці урочища, а надто вниз, до Соколиної Вежі, де товпився на путі, що вела до требища, і путі, що вела від требища, тиверський люд.
Князь перед жертвоприношенням ще помітив: требище обнесено високим і міцним, з дубових колод частоколом. Хтось умудрився и інших переконав у мудрості своїй: люду до святилища всієї землі йде багато; що буде з божою оселею, а надто з джерелом під дубом, коли всі йтимуть і припадатимуть до них, благаючи заступництва та вдовольняючи спрагу? Чи не ліпше буде, коли доступ до божої оселі матиме лише той, хто приносить жертву? Всі інші хай підходять до неї однією стезею, відходять іншою.
Не міг піти не поцікавившись, чия то турбота. Вказали на одного з волхвів.
Волот був високий на зріст, а волхв той мало не на голову вищий. І в раменах ширший,, і руки мав такі, що здавалось, волові залюбки скрутять роги.
— Хто ти єси?
— Волхв Жадан, достойний князю.
— Загорожа довкола оселі бога Перуна — діло твоїх рук?
— Ано, моїх і братії волхвуючої.
— Хто ж напоумив вас опорядкувати требище?
— Боги, — не вагаючись відповів Жадан.
— Маєте з ними бесіду?
— Не всі, лиш я маю. Коли творю требу, не требую відвідати крові тварі, котру приношу богові в жертву. Той напій і наділяє мене віщим даруванням — чую голос бога і бесідую з богом.
— Що ж каже бог про наслану на нас кару?
— А те, княже, чого ліпше не знати.
Не до серця була Волотові така бесіда чи не визнав за потрібне допитуватись, обернувся й хотів було йти вже, та одразу ж і передумав.
— Мені до вподоби те, що зробив ти. Не завадило б подбати ще, аби божа подобизна не мокла під дощем і не була доступна для першого-ліпшого супостата, що захоче поглумитися з віри нашої і богів наших.
Волхв округлив очі і задивився на князя.
— В твоїй речниці, повелителю, чую достойну тебе мудрість і зроблю так, як велиш.
— Це не моє, Жадане, це боже повеління. А ще, — мовив і змовк, схоже, ніби вагався, казати чи не казати. — А ще ось що хочу повідати тобі. Надалі най буде так: коли Перун потребуватиме жертви, а я не об'явлюся, обтяжений справами землі, в той день біля його требища приноситимеш ту жертву ти. Чуєш, волхве?
— Чую і скоряюсь волі князя.
— Бачу, скоряєшся охоче, тому покладаю на тебе ще одну повинність: оберігай купно з волхвуючими людьми обиталище бога Перуна. Поселяйся тут і оберігай.
ІІІ
То правда, Вепрова обида на князя Волота не знає ані міри, ані меж. Вона з тих, котру не забувають і навіть на смертному одрі кажуть дітям: "Ото ваш найлютіший ворог. Пам ятайте це і не прощайте ані йому, ані родові його, допоки котрийсь із того роду не заплатить кров'ю за кров і смертю за смерть". Та правда й те, що не тільки обида підігріває Вепрові серце. Вона — всього лиш поле, на якому проросли й дали коріння давні Вепрові помисли. Ано, всього лиш поле. То на людях називав він себе Волотовим побратимом та щасливим батьком, що має достойного княжої доньки сина, і доньку, достойну лада з княжої родини. Насправді давно й уперто ждав нагоди, аби стати таким, як Волот, а то й на місце Волота. То на людях не раз і не двічі виголошував: "Ти — наш князь, на тобі тримається земля Тиверська, твоєю мудрістю живе і благоденствує люд тиверський", — про себе ж думав: "А чим я гірший? Доки маю ходити під Волотом і тратити зусилля рук та розуму на Волота?" То для мани горланив за трапезою: "Слава княвю Волоту, переможцю ромеїв!" — на самоті кидав у далеч незрушні позирки й снував-таки свої думки: "Був би з тебе переможець і гонитель ромеїв, коли б не моя сулиця і не мій меч". А ще ж певен був та й від Волота чув не раз, що тиверська дружина — дитя його, Вепрового, пестунку. Не князь і не хтось із мужів, таки Вепр элютував і вишколив її такою, якою є нині: здатною вести за собою рать й перемагати самих ромеїв. Чи ж не Волот казав якось, милуючись ратними виправами старшої дружини: "Що я робив би без тебе, Вепре? Чи відаєш, як це добре, що ти в мене є?"
О, ті помисли і те поле для помислів! Він не міг уже зректися їх, надто після того, як отримав з рук того ж Волота землю при Дунаї. А все ж був до пори до часу обережний. Відчувши якось, що князь не так собі, для жарту, каже: "Гарне пристанище матимеш. Чи не захочеш стати тоді осіб ним князем?" — заострив розум і не забарився натягти на себе личину вірного князеві мужа і мудрого державця: "Таке князівство, як моя займанщина, — сказав, — сусіди гамузом проковтнуть".
Мабуть, довго ще напинав би на себе личину Волотевого побратима і ліпшого мужа у турботах про міць і славу землі Тиверської, коли б не Боривои і не те, що сталося з Боривоєм. Синова смерть додала одваги, а вже одвага — і всього іншого. Найперше, що вчинив, — не об'явився більше в Черні, а коли князь сам прибув до Веселого Долу і захотів погомоніти з своїм воєводою, сказав, що віднині він не воєвода. Перебирає на себе інші обов'язки — будівничого сторожової вежі в Подунав'ї і стража Подунав'я — аби далі від побратима, що став супостатом, і не хоче бачитися з супостатом у личині побратима.
Тим почалася, тим і завершилась княжа гостина у Веселому Долі. Випровадивши непроханого гостя та вгомонившись більш-менш. Вепр сказав собі: "Най їде й тішить себе надією, що минуть мої жалі за сином — мине й гнів. Я інше плекаю в мислі і віднині твердо простуватиму до того, що намислив. Чуєш, враже: твердо і неухильно! У землях слов'янських віддавна водилося і прісно водитиметься: хто має голову, а не пустий макотер на плечах, той і князь; хто міцно тримає меча в руці, а до того ж зуміє спорудити острог — надійне сховище для люду в годину чужкрайських вторгнень, той також князь. А в мене усе те є. Сам казав свого часу: "Що б я робив без тебе?" Ось і скористаюся сам собою, аби спорудити острог і пристанище у витоках Дунаю. А споруджу та заселю даровану землю людом тиверським, не так про себе ще явлю".
Чотири літа тому то були лиш наміри, нині це вже й діло. Он як розвернувся в незайманщині, почуваючи себе вільним та незалежним від князя, не звичайну собі сторожову вежу, острог споруджує: вигнав у піднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при ній стражницю, там же — гридницю, кліті для коней і кліті та овини для живності, що її потребуватимуть гридні та коні гриднів. На протилежнім боці подвір'я його, воєводи Вепра, терем з підземеллям та клітями в підземеллі, з усіма господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в Черні. По ліву й по праву руч від терема заклали вже чи закладуть в найближчім часі свої житла мужі — ті, що очолюють холмську сторожу і ті, що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пізніше його обнесуть великою стіною й відділять від окольного города — того звільненого від лісових хащів місця, що віддає для вогнищан та гриднів. Хай негусто їх, нових поселяй при новім городі, все ж є і що далі, то більше буде. А так, коли дійде до того, що Холм матиме вже своє пристанище і в те пристанище зачастять заморські гості з товарами, об являться й ті, що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть їхні товари. Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городі й бути під захистом гриднів та острозьких стін. Тоді залюдниться не лише дитинець, залюдниться й окольний город, за городом — ближні, за ближніми й дальні околії. Адже він, воєвода й волостелин, дбатиме про те, даватиме поселенцям вигоди і пільги. Про його землю, морське пристанище піде добра слава, а де слава, там і люд, де люд, там і осібне князівство.
Аби те сталося і сталося якомога швидше, їде сказати жоні своїй: "Досить нам бути нарізпо. Бери дітей, лишай на челядь та тіунів Веселий Діл, житимемо віднині при Дунаї". Приклад Людомили може бути чи не найзнаменитіший. "Воєвода Вепр, — скажуть, — перевіз уже й родину. Він певен: має під рукою силу, здатну оберегти поселян від напасті, город — від ромейського вторгнення. А коли певен воєвода, то чого маємо сумніватися ми? У Подунав'ї доста буде землі, більше ніж доста риби, йтиме з чужкраєм жвавий торг. Де такі вигоди, там достаток, там і благодать".
Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич, зніметься з насиджених місць і подасться ближче до Дунаю. А спіткнувся уже на Людомилі.
— Чи не передчасно забираєш нас із Веселого Долу? — спинилася, подивована його речницею.
— Передчасно? 1 ці; кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самій, без мужа та й без мужа?
— Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю, моє, вважай, відлетіло за ті доли, звідки не буває вороття. Що буде із Зоринкою, коли переїдемо, — ось чим тривожусь.
— А що з нею може статися?
— Як то — Що? Доросла дівка уже, шістнадцять літ має. З ким побереться в твоїм Придунав'ї?
Сторопів від несподіванки й прикусив язика. А й справді, з ким побереться Зоринка в Холмогороді ?
— Про це мала б подбати вже, — зігнав досаду на жоні.
— І подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дівчині у голову.
— Про Волотового Богданка пам'ятає?
— А то ж про кого.
— Най викине з голови. Чи я не