Але придумали ми лиш примітивну брехню — буцімто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по мотузці на балкон. А чому вночі? Бо вдень ніхто б не дозволив.
І коли тітка (уже в халаті) відчинила нам двері, ми дуже щиро виклали їй цю брехню. Тітка була мужня, рішуча (в цьому ви щойно переконалися), але добра ланка і любила мене дуже (може, тому, що своїх дітей у неї не було). І вона повірила нам. Компот нам у цьому навіть допоміг. Тітка не помітила, який мокрий і жалюгідний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Яві поляпати компотом свої штани і сорочку, ніби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобі зачепило! Вся порція мені дісталася.
Тітка чулася страшенно винною перед нами і дуже вибачалася. А наприкінці сказала:
— Такий компот був! На три дні варила. Я ж думала, що злодії. От жалько...
І незрозуміло було, чого їй жалько — нас чи компоту.
— Тьотю, ви дядькові поки що... не кажіть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мі-фа-солів і боячись, щоб він не прокинувся. Дядько був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити "к чортовій матері додому".
— Гаразд уже, не скажу... А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночі свіжим повітрям дихати виходила на балкон. Тільки щоб ви мені більше коників не викидали! Ну, роздягайтесь — і у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися повішу. Гайда!
Ми швиденько роздяглися. Причому я дуже ловко (щоб тітка не побачила) зняв з руки годинника (я його надівав перед тим, як лізти) і поклав під подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадуєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Наче то не хлопці милися, а дві каструлі з-під компоту.
І от ми вже у постелі. І вже провалюємося-провалюємося в сон.
Ху-у... Нарешті закінчилися наші нічні пригоди. Нарешті закінчилися... Наре... Хр... Хр... Хр-у-у-у...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. "Увага!.. Почали!.. Мотор!.." Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича— Данченка
Снилася мені якась страшна химерія. Оте мокре могильне підземелля... Я повзу по ньому. Сам-один. Без ліхтарика. Але все бачу. І склепіння, на якому висять кажани. І мокрі стіни, по яких збігає вода. І низ, де течуть якісь брудні помиї. А попід стінами сидять огидні банькаті жаби. І в голові у мене думка: "Та я ж, виявляється, умію бачити в темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба... Бачити у темряві — це мені, як дурному з гори бігти!.." І я повзу, і мені не страшно, і все тому, що я умію бачити в темряві...
Раптом бачу — ніша в стіні... І в тій ніші сидить на величезному кріслі-троні (на яких ото царі колись сиділи) наша столітня баба Триндичка. І каже мені баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорівни:
— А чого це ти годинника нашого царського досі не віддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюся на неї й кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самі у школі завжди виговорюєте за лайку і самі ж лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогузе? От зараз як дам! — уже голосом мого друга Яви каже баба Триндичка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І я лечу. Уже давно мені треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу... І раптом відчуваю, як хтось мене тримає за плечі. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі — себе, який висить у колодязі... І то я... І це я... І мені не дивно, що нас — двоє. "Закон парності!" — думаю я спокійно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?
Я розплющую очі. І мені здається, ніби сон ще триває, і Біля тахти стоїть дядько. В одній руці він держить стартовий пістолет, у другій... нашого листа, якого ми лишали замість пістолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтеся, — суворо каже дядько й читає: "Шукайте наші тіла у підземеллі поблизу Лаври..." Приємну ви мені роботу готували, що й казати. Між іншим, це не ваші тіла перекинули каструлю з компотом? Гк? Бо я цій женщині, — він кивнув на тітку, — не вірю!
Тітка стояла поруч з дядьком і розпачливо дивилася на нас. "Я не винна, голуб'ята! — промовляв її погляд. — І невже ж ви мене, стару, обдурили?"
Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А тоді я сів на ліжку і сказав Яві, підставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести! Ява теж сів на ліжку і сказав:
— І ти мені... Обидва заробили... Порівну...
І ми одночасно вліпили один одному по шість шалабанів. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але мені байдуже. Ви правильно зараз робите. І я хочу підтримати кожного з вас. Я додам вам кожному від себе. Прошу!
І дядько забамбурив по лобі спершу мені, а тоді Яві, — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на дві половини, і з обох половин посипалися іскри.
Ви б бачили дядькові пальці: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождіть... Усе з голови вилетіло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби стуляючи оті дві половини. Під моєю рукою росла на лобі здоровенницька ґуля. Я глянув на Яву.
На його лобі фіолетово наливалася така ж сама. Я дивився на Яву, як у дзеркало: одночасно відчував і бачив, як росте моя ґуля, — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тітка. — Так дітей і повбивати можна!
— Нічого, нічого, — спокійно мовив дядько. — Вони хлопці кріпкі — витримають.
— Еге, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматимемось? — трагічним голосом сказав я.
— Що? Яке кіно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладіть. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тітка.
Ми приклали до лобів ложки. І отак, тримаючи ложки, почали розказувати. Все. Чесно. Розповідь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками і різними вигуками (бо тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: "О Господи!", "Ну ти диви!", "Ай-яй-яй!").
Розказали ми найголовніше — про годинник і показали його ("О Господи!"). Розказали про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розказали про Максима Валер'яновича, про кіностудію ("Ну ти диви!").
Закінчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент і що ж тепер буде?
— Ну, хлопці, я ж не знав... — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти... Ще ж ваших фотографій на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвічувати ґулями на всю Україну... Ото було б не брехати, було б зразу чесно зізнатися... Що ж ми тепер асистентові скажемо?
І тут, буквально як у п'єсі, — тільки-но дядько сказав цю репліку— у двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (як ото, знаєте, в кіно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов саме в ту мить, коли ми, вже в штанях, одночасно засунули голови в сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент. — Хлопці вам, певно, вже розповідали.
— Авжеж, — якось винувато сказав дядько. — Тільки вони сьогодні трошки... так би мовити... не фотогенічні.
Цієї миті ми просунули голови крізь коміри сорочок і асистент побачив наші ґулі.
— ГЗм, — сказав він. — Привіт, хлопці... Що ж це ви... А втім... — Він одійшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нічого... Може, навіть ще краще буде... для типажу... для образу... їдьмо!
— Та хай хоч поснідають, — заметушилася тітка і побігла на кухню.
— А ви ще не снідали? — здивувався асистент. — Уже ж обід скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушно закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми будемо снідати!
— Ой тьотю, не треба нічого! — кинувся я до кухні і зашипів тітці на вухо: — Я вам ніколи не прошу! Я вам ніколи не прошу, якщо через ваш сніданок...
— Ну хоч візьміть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тітка.
— Давайте, тільки швидше, бо він піде, — прошипів я. Тітка забігала-закрутилася по маленькій кухні, як
квочка. Розбила блюдце, розлила олію і спакувала нам, нарешті, два "бутербродики", що важили, мабуть, з півтора кілограми. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича — і на студію, — сказав асистент, підводячи нас до газика, що стояв біля будинку.
.. .Коли ми під'їздили до Лаври, я подумав про Вальку. Треба було б узяти її на студію... Вона стільки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там іззаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку — може бути й дівчина... А надто — така дівчина! Що могла сама виступити проти цілої ватаги хлопців... Що могла вночі піти у підземелля... Що взагалі й чорта не боїться...
— Слухайте, — сказав я асистентові. — А можна, щоб з нами одна тут дівчина поїхала?
— Дівчина? — усміхнувся асистент. — А хороша?
— Отака! — підняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дівчина... Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.
— Правда, наказано лише хлопців, але...
— А її можна загримувати під хлопця. Ніхто не помітить, чесне слово... — палко заторохтів Ява.
— Ну що ж... Катайте по свою дівчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича... Чекайте мене отут, біля таксопарку.
Ми вилізли з газика, і асистент поїхав. Біля Вальчиного під'їзду Ява спинився, затупцяв на місці, помацав ґулю і сказав:
— Може, ти сам її гукнеш... Чого обом ноги бити? От крокодил! Він соромиться своєї ґулі! Все одно ж
вона побачить — рано чи пізно! Я йому так і сказав. Ще й додав:
— Як хочеш, можеш піти сам. Я не заперечую. Вона ж більше твоя подруга, ніж моя.
— Подумаєш... Ну, ходімо вдвох... Просто я думав...
Що він там думав, а пішли ми таки удвох. Пішли, прикриваючи долонями свої ґулі. Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустріли Вальку. Просто біля під'їзду.
— О, привіт! — радісно вигукнула вона. — Ну, як ви? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од відповіді.