Голосний оркестр, велика й світла зала, повна повбираних людей, веселі празникові лиця, галас, шум — все те так вразило його одразу, так засліпило, заглушило, що він мусив обпертись об колону головою й трохи оддихнуть.
Перед його очима, наче метелики, пролітали пари. Він минав їх очима й шукав Ольги. Коли це й вона пролетіла в парі з Кованьком і так швидко заховалась в гурті, як і з'явилась. Він побачив її чистий і рівний профіль і зрадів, як мала дитина. І знов Ольга пролетіла перед ним в парі з якимсь офіцером, поставним, огрядним, червоновидим, з гордими, аж надутими червоними губами. Радюк глянув на її вид і зауважив, що лице було щасливе й веселе; погляд її очей був недбайливий, веселий, байдужний.
Музики перестали грать, пари перестали танцювать, і всі розійшлись по залі, втираючи гарячі лиця хусточками.
Радюк не зводив очей з Ольги й кмітив за нею. Вона почала тихою ходою гулять по залі, а за нею цілою юрбою йшли паничі. Деякі заходили з одного боку,деякі — з другого, хапаючись одіпхнуть один одного, щоб зайняти місце поруч з Ольгою. Ольга була червона і втомлена; вона все обмахувала своє лице. Невважаючи на втому, на те, що її груди високо піднімались, вона сміялась, розмовляла, неначе кидала словами й очима на всі боки, звідкіль тільки чіплялись до неї хлопці. Радюк хотів впіймать на її лиці хоч крапельку задуми, хоч кришечку того смутку, що так давив його в грудях, і не знайшов його й сліду! Він бачив її не такою задуманою, як вона була недавно в час його останнього візиту. Радюк бачив уявки, що вона за ним і не журилась і, певно, й не думала про його. Ні на хвилину темна дума не набігла на її високе чоло, на веселі очі.
"Ой, коли б ти так за мною, як я за тобою!" — навернулись йому на думку слова пісні.
До Ольги очевидячки залицялись паничі. Вона подала покласти рукавички, і три душі кинулись до тієї штучки; вона впустила хусточку, і дві голові разом нахилились і стукнулись одна об другу.
— Як мені душно! — промовила Ольга, і паничі побігли до буфету. Хто ніс морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан лимонаду од того огрядного офіцера, котрий очевидячки попередив інших.
Ольга озирнулась, шукала стільця, і кілька душ кинулись за стільцем. Ольга сіла на тім стільці, що подав їй офіцер, трясучи еполетами й брязкаючи острогами. Він сів поруч з нею.
— Дякую вам за стілець! — промовила Ольга, і Радюк почув те слово, бо група посідала так недалечке од його, що було чуть розмову.
— Чи варто ж дякувать! Якби я міг, я б вам поставив отут трон, посадив би вас на троні, бо ви й сьогодні, і кожного вечора, ви цариця балів і вечорів! — казав огрядний офіцер, поглядаючи на Ольгу скоса й крутячи кудлатії вуса.
— Ви вмієте-таки жартувать! Онде цариця балів і сьогоднішнього вечора! — промовила Ольга, показуючи очима на одну дуже гарну й багато убрану купчиху.
— Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть не така. Придивіться лишень, коли в тієї цариці не сиві коси, тільки почорнені.
Ольга засміялась дуже голосно.
— А коли б ви знали, яка та цариця розумна! — обізвався Кованько. — Вона й досі не вимовить слова "рекомендую", а все каже "рікіміндую" — по-міщанській.
Сам Кованько часом вимовляв те слово по-міщанській, як і та немолода київська бальна цариця, одначе він на те не вважав, ще й сміявся з неї.
— Зате та цариця вся в золоті! — сказала Ольга.
— І справді в золоті! неначе обкувала себе золотом, де тільки можна було обкувать. Зовсім неначе царська карета! — сміявся офіцер.
— А які в неї брови, які рум'янці! — говорила далі Ольга.
— А ви думаєте, що то її брови, її рум'янці! Я навіть знаю той магазин, де вона на сьогодні купила собі брови й рум'янці, — молов Кованько.
Ольга почала реготаться, а за нею й паничі, котрі чули той жарт.
— От ваші брови так не купить ні за які скарби світу! Ваш рум'янець — то рум'янець вранішньої зорі! — говорив компліменти офіцер.
Радюк чув ту розмову, і в його серці тьохнуло. Він бачив, як паничі збавляють душу молодої дівчини, — верзуть їй те, що не слід було б говорить.
— Ой Ольго Василівно! Ви були б окрасою наших петербурзьких салонів. Шкода, що ви мусите тут сидіти в провінції! І хто тут вас цінуватиме й може цінувать? — молов компліменти облесливий офіцер.
— Я рада жить і на провінції... бо... бо що ж маю робити? Хочеш не хочеш, а мусиш.
— З вашим розумом, з вашою просвітою, з вашою красою... Хто тут по вас? З ким тут вам ділиться просвітою й розважаться вольними часами? — так усе хвалив її офіцер.
— Не все ж для вашої столиці. Не можна ж і од нас одбирать все краще, — обізвався один городянський "лев", встоюючи за честь провінції.
— Не забувайте, що й Київ столиця, хоч і дуже давня, — обізвався Кованько, — і Київ має право не все оддавать столиці півночі.
Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами заворушились, почали паруваться. Офіцер ухопив під руку Ольгу. Радюк одійшов од колони й пішов ходить кругом поза колонами. В однім місці він угледів Катерину Воздвиженську. Вона сиділа з матір'ю. Радюк не бачив її в танцях, бо її ніхто не запрошував до танців. Радюкові стало її шкода. Він сів коло неї й почав розмовлять з нею.
— Я прочитала ті книжки, що ви принесли кузині. Чудові книжки! Чи нема в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну історію, — говорила Катерина.
Для Катерини неначе сонце зійшло, як Радюк сів коло неї. Ще ніколи кохана людина не сиділа коло неї так близько. Вона почувала всю силу краси й приємності й була вже й тим щаслива. Вона почала розумно говорить про те, що прочитала, і бачила, що Радюк її слухав вважливо, дивився прямо їй в очі. Можна було бачить, що та поважна розмова була цікава для неї. Сам Радюк бачив, що Катерина більше од Ольги підходила під його ідеал статковитої й розумної жінки, що вона послухала б його поради, не дала б своїй голові зарости бур'яном, як буває з жінками. Але як він подивився на її негарне лице, на її дуже негарні поморхлі губи, то мусив одвести свої очі од неї.
Катерина говорила ще довго, але Радюк її вже не слухав. Він усе дивився туди, де танцювала Ольга. Вона стояла проти його лицем і наближалась так, що він міг придивиться до лиця. Радюк бачив по її лиці, що танці й музики більше од усього цікавлять її. Вона все сміялась і жартувала з кавалером.
— Яка то дама танцює проти вашої кузини? — спитав Радюк у Катерини.
— То не дама, а панна, то класна інститутська дама, рідна сестра начальниці Турман.
"Не молода ж панна!" — подумав собі Радюк. Тим часом Марта Сидорівна, побачивши, що Радюк присів коло її дочки, і собі примостилась коло його й ніби прилипла до його! Вона добре знала Ольгу, догадувалась, що Ольга не піде за його, і думала залучить його до своєї господи.
— Чи давно вернулись до Києва? Чи жива, чи здорова ваша мати? Ой, яка шкода, що ваша мати так несподівано занедужала! Ми вже бог зна що тут передумали, дожидаючи вас.
— Моя мама, слава богу, одужує, — сказав Радюк.
— А моя Катерина вже давно прочитала ті книжки, що ви принесли для Ольги. Така вже вдалась падковита до книжок, мабуть, у батька вдалась! Все читає та читає.
— От і читає! Хочеться вам мене хвалить, коли нема за що! — обізвалась Катерина.
— А хіба ж і ні? Скільки раз я тобі казала, щоб ти не читала пізно при світлі! А хіба ж ти мене коли послухала? Все читаєш та й читаєш, ще очі собі збавиш.
— І справді, таких паннів трудно знайти, як Катерина Степанівна, таких охочих до книжок, — прикинув слово Радюк.
— І помагать мені ні в чому не хоче, та все читає. Раз ми, полагодивши дім, опоряджували покої. А в нас дім багато більший і просторніший, ніж у Дашковичів, бо небіжчик мій батько більше таки нас любив, ніж Дашковичів, і нам одписав більший дім і флігель і більше грошей, ніж Дашковичам... Так моя Катерина все читає та читає та й помагать мені не хотіла. Все одмагалась, що їй ніколи.
Катерині стало ніяково. Вона почервоніла.
— От швидко будуть іменини моєї дочки. Ми дамо бал, як живі будемо до святої Катерини.
Кадриль кінчалась. Пари розходились. Радюк встав і хотів йти до Ольги. Марта Сидорівна все торочила йому про своє багатство, про свій дім, гудила свою небогу й свою сестру...
— Приходьте ж до нас на бал! приходьте просто, без візиту. Не забувайте святої Катерини! — гукала йому вслід Марта Сидорівна.
Радюк прийшов і спинивсь перед Ольгою так несподівано, що вона трохи аж кинулась. Він неначе якимись чарами виник просто з землі.
— Де це ви взялись, Павле Антоновичу? — аж плеснула в долоні Ольга.
— Як бачите, приїхав, — сказав Радюк, подаючи їй руку. Всі паничі скоса поглянули на Радюка. Він був кращий од усіх, як місяць між зорями. Огрядний офіцер настовбурчив чуба, та все крутив свої кудлаті вуса, та все надимав і копилив свої червоні і пухкі губи. Кованько насупився й мовчки поглядав на Радюка. Інші кавалери тільки очима лупали. А Ольга все говорила та говорила, бо в її серці ще не прохолола любов. Вона забула за інших паничів, встала й пішла з Радюком по залі. Огрядний офіцер все щипав вуса та все озирався скоса на той куток, куди пішла Ольга з Радюком.
Радюк почав розказувати за свою матір, розказував, яка вона була слаба, як бажала бачить його, бо думала, що вмре. Ольга слухала вважливо, але на її лиці не виявлялось ані крапельки спочування. З її лиця ні на хвилину не сходила та бальна, празникова веселість, яку він прикмітив на її лиці зараз при вході в залу. Він запримітив, що вона слухала більше з делікатності. Було знать по виду, що її серце не взрушилось.
Радюк почав і собі розважаться. Ольжина краса, як вода забування в Леті [65], все знесла, що тільки він мав смутного на серці. Він забув і свою недужу матір, і ввесь смуток довгої осінньої дороги. Музики, світло, блиск Ольжиних очей, мелодія її голосу — все те причаровувало його, присилувало його забугь всі тривоги, ввесь перебутий неспокій.
— Коли доля була до вас така ласкава, то забудьте ввесь смуток, і погуляймо в цей веселий час! — сказала Ольга.
Оркестр ударив веселу польку, і музика полилась по залі й ніби вдарила електричними течіями по молодих нервах, по молодих душах. З усіх кінців зали посипались на паркет пари.
— Прошу вас на польку! — сказала Ольга Радюкові сама, і навіть сама простягла до його руку й пішла з ним у танець.
Радюк забув усе на світі: і батька, й матір, і самого себе, не чув навіть музик.