Світла, затишна. Бо зупинитися зараз з її настроєм у когось із знайомих — і собі горе, і людям клопіт. А так — незалежна. Куди захотіла — пішла, кого забажала — побачила.
Після короткого перепочинку вони зробили невелику прогулянку містом, завітали до редакції "Літературно-наукового вісника". Ларисі Петрівні хотілося одразу ж побачити Франка, а знайти його в такий час можна було тільки на роботі.
Іван Якович справді сидів за своїм столом. Забачивши гостю, спокійно підвівся, пішов назустріч. На високім, обрамленім ясним буйним волоссям чолі та ж постійна задума; сумовиті, працею перевтомлені сині очі засвітилися радістю.
— А-а, здорові були, — обізвався м'яким, лагідним голосом і простягнув обидві руки — ніби хотів обняти.
Довго не засиджувались: одне, що Леся не зовсім добре себе почувала, по-друге, перед Франком лежала якась нагальна робота. Домовилися зустрітись у нього вдома.
— Йване, — звернувся Франко до Труша, — а Лариса Петрівна вже виділи свій портрет?
— Таж думка була, аби разом погляділи, — мовив художник.
— Ну то йдемо.
— А де ж він? — запитала Леся.
— Ге! Ось побачите.
Вони спустилися на перший поверх, до просторої зали, що нагадувала чи то художню майстерню, чи то салон. На стінах, підставках, просто на мольбертах, у рамах і без рам висіли й стояли полотна — портрети, краєвиди, військові баталії.
— Ану-ну, чи відшукаєте себе, — жартував Франко. — Чи, може, доведеться показувати?
— Ви ж бачили, Іване Яковичу, і, здається, були доброї думки, — не в тон йому відповів Труш.
— Е-е, то я, а це ж Лариса Петрівна. Як ви не розумієте? Я за всеньке своє життя пензля в руці не тримав, а вона, відайте, студіювала цю штуку.
— Толку з мого студіювання, — скептично кинула гостя. — Та й що то були за студії? — Вона таки знайшла портрет, зупинилася. — Ну от... "З кого вони портрети пишуть?" Ніби я і справді якась визначна особа... Смішнувато на це дивитись.
— От, чули, маестро? — підхопив і по-своєму страк-тував Франко її останні слова. — Я ж вам казав.
Пожартували, подивилися інші полотна і розійшлися.
У себе в кімнаті Лариса Петрівна виклала перед Трушем усі, що їй дісталися, фото Мержинського.
— Маю до вас, друже, прохання: напишіть портрет цієї людини. Ви знаєте, ким він для мене був...
Чотири дні провела Леся Українка у Львові. Погостила у Франків, навіть з'їздила за місто, на Софіївку, де Іван Якович закладав дім та садив чималий сад, одві-дала деяких знайомих, а більше відсиджувалася в кімнаті, бо погода видалася ще гірша, ніж колись у Мінську. Проте і в готелі не було спокою: заходили ті, в кого вона не побувала, Трушеві приятелі і чимало іншого люду.
Другого чи третього вечора відбулася зустріч з Ганкевичем. Лідер галицьких соціал-демократів прийняв їх у своїй розкішно умебльованій вітальні. Слухав неуважно, через що Ларисі Петрівні доводилося терпеливо повторювати одне й те ж пояснення чи прохання. Рукописи все ж прийняв, пообіцявши незабаром повідомити свою остаточну думку.
— Щось мене не захоплює цей Ганкевич, — одразу, як тільки вийшли, поділилася своїм враженням Леся.
— Справді, він сьогодні наче не в гуморі, — згодився Труш. — Та то пусте, аби видрукував.
— Авжеж, а тільки якесь внутрішнє чуття підказує мені, що справа тут не зовсім надійна. Добре буде, коли ви та, може, ще й Іван Якович нагадуватимете йому.
— Щодо мене — я не дам йому спокою. Повернувшись до готелю, Лариса Петрівна упала,
мов підтята: втома валила з ніг... Наступного дня кур'єрський Варшава — Бухарест мчав її до Чернівців.
III
Ольга Юліанівна була старша за Ларису Петрівну на вісім років. Незважаючи на цю все-таки значну вікову різницю, вони любили одна одну любов'ю, на яку були спроможні лиш їхні великі — з огляду на те, скільки вміщалося там горя людського і людських почуттів, — серця, ділилися найінтимнішим.
В їхніх біографіях чимало подібного: обидві народилися в сім'ях дрібних урядовців; обидві самотужки здобували освіту; обидві кохались у книжках, літературі, а ще більше — в самобутніх піснях та легендах, природі своїх казкових країв. Як і Леся, Кобилянська навіть здумати не могла свого існування без постійного спілкування з народом. Коли перша вздовж і впоперек сходила та з'їздила рідну Волинь, друга знала кожний мальовничий куточок вічнозеленої Буковини, чуйно дослухалася її гомону. І та, й друга жадібно припадали до спільного джерела — життя народу, пили з нього цілющі соки, на яких таким крицевонезламним зростало їхнє полум'яне, їхнє невмируще слово.
Писати почали теж майже разом. Одночасно, 1891 року, їхні твори читали двоє сердечних друзів — Іван Франко та Михайло Павлик. Сталося так, що тоді ж, перебуваючи у Відні, через Павлика ознайомилася з її "Лореляй" і Леся. І як же тепло відізвалася! Щоправда, Лариса Петрівна приписала їй вплив Жорж Санд і ще декого з модних французьких письмовців, але подружили вони з тих пір назавжди. Молодша товаришка гаряче цікавилась Кобилянською, пізніше запросила її до себе, в Зелений Гай.
О, та поїздка! Нові друзі, палкі суперечки, розмови... Кобилянській ніколи їх не забути! Не померкнуть у пам'яті Київ, Дніпро, Тарасова могила на крутій Чернечій горі. Цілий світ — великий, до того незнаний — розкрився тоді перед Ольгою, вона ніби народилася вдруге...
Кобилянські мешкали аж на другім кінці Чернівців. Од вокзалу треба було поминути центр міста, спуститися вниз, до східної околиці, де й звивалася пагорками вулиця з трохи незвичайною назвою — Новий Світ. Будинок № 61 однією своєю стороною приставав до пологого підгір'я, залишаючи зовсім мало місця для двору Щоб грунт не сповзав і не змивався дощами, господарі закріпили його високою кам'яною стіною, зробивши в ній вузенькі, з арочним перекриттям, східці нагору, де зеленів молодий невеликий садок.
Сім'я — батько, сімдесятип'ятилітній патріарх "староруського" напряму, схожа на святу Анну з малюнків Леонардо да Вінчі мати, два молодші брати — розміщалася в чотирьох кімнатах. Правда, одну з них недавно зайняли квартиранти гімназисти, але тісніше від того не стало. Користалися ще й верандою, де, звичайно влітку, бажаючі проводили вечори, а то й дні, бо веранда була засклена, тіниста, затишна.
Гостю Ольга Юліанівна взяла до себе. Та чи й могли вони бути десь нарізно! Стільки не бачитися, стільки пережити за цей час і розійтись по різних кімнатах? Ні й ні! До того ж для двох Ольжина кімната чудова. Можна поставити друге ліжко, ще й буде де повернутися. Зрештою, хіба вони збираються весь час сидіти в хаті, під дахом? Аби з вечора до ранку. А там — на повітря, на простір! Одним містом зачаруватися можна. Яке ж воно, справді, чудове! Невелике, менше од Львова, зате все-все в буйнозелені. Парки, сквери, сади... Сади в кожнім дворі, навіть у центрі. А про околиці вже й казати нічого. Це щось казкове, райське. Невисокі гори, геть-чисто залляті сонцем і зеленню, блакитна стрічка Пруту, що, оточений густими верболозами, грайливо скрадається попід самісіньким містом, а далі — широкі зарінки, за гаями гаї, мальовничі, мов писанки, села, — вся, як на долоні, буковинська весна. Зацвітають сади, рутою взялися клапті полів... і над усім — високе, чисте, прополоскане весняними грозами небо.
Скоріше б на те заманливе лоно.
— Так-то ми вас одразу й пустимо, — лагідно заперечує Кобилянська. — Звикнете, поправитесь після всього того вештання по світах, тоді, прошу, і я з вами.
Хіба посмієш їй заперечувати? їй, любій-найлюбішій, чарівному лотосовому квіту. Так обів'є тебе рученятами, так ніжно, зворушливо заговорить та загляне у вічі, що мусиш коритися. В усьому твердий розпорядок. Мов у санаторії: лягати раніше одинадцятої, вставати лише до снідання, праці — три, щонайбільше чотири години. Решта — гуляння. Добре, хоч читати не заборонили. Та писати листи. А втім, хіба багато напишеш, коли в Ольги стільки друзів, знайомих. Шсля обіду і ввечері мало не щодня гості. В Чернівцях гастролює "Руська бесіда", а там таки чимало приятелів Кобилянських. Гостями Ольга багата. Першого ж дня були Стефаник, маляр Івасюк, Маковей, молода вчителька і письменниця Ярошинська.
Стефаник її років. Зовні здоровий, але ніби слабує нервами. Небалакучий. В очах якась наче трагічна зажура. Видно, живеться йому не вельми — приїхав до міста в буденнім костюмі. Залишив, кажуть, університет через матеріальні нестатки. Шкода чоловіка. До того ж написав оце драму про Палія, з поставою нічого не вийшло.
Найцікавішим видається Маковей. Літами він якраз поміж ними: від Ольги чотирма роками молодший, од неї — старший. На відміну від Стефаника, елегантний, хоч Ольга жартома й називає його ведмедем, веселий, любить багато розповідати про себе, свою роботу. Розповідати має що! Вже встиг бути редактором "Буковини", секретарем "Літературно-наукового вісника", а нині викладає українську філологію в учительській семінарії. Виступає як новеліст і сатирик. Критики не забув, пригадав одразу. Не сподівався, мовляв, на такий розгром. Проте не злопам'ятний, доброзичливий. І дотепний.
...Вони поверталися од Смаль-Стоцького. Лариса Петрівна завітала до професора, сподіваючись найти в нього невідомі ще листи Драгоманова.
По дорозі завернули до міського парку. Дерева кидали легеньку тінь. На алеях нікого не було.
— Ольга розповідала мені, що ваша особистість відіграла немалу роль у розвою її як письменниці, — мовила Леся. — Скажіть: як ви оцінюєте її талант?
Маковей глянув на неї запитливо, поправив пенсне.
— Не заперечую, хоча нікому про це не хвалюсь. Панна Ольга далеко мене обігнала. Ім'я цеї писательки не забудеться.
—Їїї остання новела...
— "Під голим небом"?
— Так... Це річ високого злету.
— А "Меланхолійний вальс"? Мені він видається шедевром на ниві нашої сьогочасної літератури. Читаючи її писання, я дивуюся: відколи ця авторка, що, вважайте, крім Кімполунга та вашої Полтавщини, ніде не бувала, відки вона так глибоко знає життя? Де бере матеріал для своїх повістей і новел?
— Це вже ознака, чи, як у вас кажуть, ціха її таланту. Певне, для неї досить одного поштовху, одної риси, щоб народився образ.
— Мені часом шкода її, — несподівано заявив Маковей.
— А то чого? — здивувалася Леся.
— Тадже гляньте, скільки вона тратить часу і сил надаремне.