— почав було волати про допомогу, але, відчувши спиною надійну твердь, замовк одразу. Й курці тут не втопитися.
— Тпру! Тпру! — гукав Тарас кобилі. Вона спинилась на тому березі й оглянулась немовби з подивом на купців: не повернули до стайні батюшки Лободи, а пострибали хтозна-чого у річку!
— От бачиш, бачиш, — захмикав, стоячи в болоті, Ясь. — Тепер збирай, витягуй скорше сливи!
Штани й сорочка поприлипали йому до тіла, із рук стікала брудна вода. І сміх, і гріх!
Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас нагнувся й занурив руки в воду. Нагріб у пригорщ ослизлих слив й підняв поволі, не притискаючи. Як сполоснув, Ясь затужив:
— Ну хто ж їх такі куплятиме!..
Зневірившись, що можуть удвох до ночі виловити своє добро, пішли просить розради до Лободи.
Отець Гаврило уже відправив утреню й лагодивсь снідати, коли прибігли, немов чорти, брудні й мокрі кирилівчани.
— Свят, свят! — жахнувся піп і пирснув в жменю, не дохрестившись.
Ясь розказав, яка лиха година спіткала їх на містку, і попросив:
— Допоможіть нам, отче! Кобила там, і сливи мокнуть у тім багні...
Проте отець Гаврило не поспішав. Нареготавшись вдосталь, прискалив око і запитав:
— Яка кобила буває, як циган покупає?
Ясь тільки кліпав очима.
— Ну? Ну? — спонукував лукаво попик, потираючи від задоволення короткопалі руки.
— Гладка! — знічев'я бовкнув молодший Кошиць.
Отець Гаврило покрутив головою.
— А відгадайте таку: від чийого-будь приходу скаче дурень з прірви в воду.
Ясь озирнувся на Тараса, розвів руками і заїкнувся знову про власне лихо:
— У нас там сливи, отче.
— Е, ні! — змахнув руками господар. — Не встану з місця, доки не відгадаєте!
— Та ми ж... — захмикав Ясь. — Ми на базар, до Шполи...
— Ну ще таку... — хапався за соломинку отець Гаврило. — По землі ходить, неба не бачить, нічого не болить, а все стогне?
Тарас не витримав:
— Мокра! Жаба! Свиня!
Отець Гаврило скривився гірко й гукнув до наймички:
— Гей, дівко! Позич-но хлопцям ось по сапетці!
Лише опівдні дісталися вони до Шполи. Ясь бідкався, що сливам їхнім копійка буде красна ціна. Тарас же зором нишпорив по всіх усюдах, чи не побачить де Перебендю.
Базар ще був у розпалі. Ревла худоба, вже зголодніла, змучена гедзями й спекою. Стояв невгавний гомін від криків, сміху, пісень і лайок. І п'янко пахло садовиною, дьогтем, солоним потом, розсолом, медом, горілкою... Літало густо пір'я... Бродили п'яні — хоробрі, щедрі, ласкаві, грізні й насмішкуваті. Кляли лукаву долю, розмахували важкими репаними кулаками, божилися перелічити ребра... Але кому — не признавались вголос, остерігалися... Черниці, наче галки, тинялися поміж возами й збирали гроші на монастир, їх зачіпали хлопці, манили в ночі, пропахлі сіном, зеленим маком, зорями, вгощали щедро медяниками, але грошей в карнавки не кидали... Стояв жандарм, неначе ідол, серед майдану й гикав раз по раз чи то від спеки, чи то від зайвого могорича...
Тарас не раз бував, ще з батьком, і на таких, і ще на більших торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як убирає воду пісок. Тут не було і сліду від тих похмурих і мовчазних невольників, які у сірих сутінках вертаються з чужого поля... Немовби люди, лишивши дома свої кріпацькі ярма, тут розправляли плечі й хоч на півдня ставали схожими на вільних, мужніх прадідів...
Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пірнув у цей барвистий вир. Аж Ясь втрутитись мусив.
— Тпру, тпру! — схопив за віжки і зупинив кобилу вже у ряду бублейниць.
Продавши сливи — таки за безцінь — й сховавши гроші, Тарас із Ясем пішли шукати чогось напитися. Неподалік стояли із різним дріб'язком кирилівчани й погодилися доглянути кобилу й воза.
— Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. — дивлячись на різні ласощі, занудно скімлив Ясь. — Поб'ють... Їй-богу, всиплють не менше, як у бурсі... Все через тебе, злидню! — штовхнув під бік Тараса, що озиравсь довкола.
— Аж онде він! — зрадів, немов побачив брата. Узяв за руку Яся і потягнув на край базару, де під стіною біліла плахта й на ній рядками лежали різні книжки. Упав навколішки, схопив у руку ту, що була найближче, перегорнув, як вітер, швидко й поклав назад. А потім — другу, третю, четверту. До п'ятої мов прикипів очима.
— Ходім... — заскімлив ізнову Ясь. — Я, може, з ранку не їв, не пив...
— Купи! — схопив Тарас його за руку. — Це ж "Енеїда"! Знаєш? — благав, притисши стару, побляклу книжку до грудей.
Ясь глянув скоса:
— Ет, казна-що!
— Та ти послухай, ЯсюІ — заметушився Тарас у відчаї:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Перегорнув сторінку-другу.
— Або осьо... Послухай, Ясю, як козаки обідали!
Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали...
Тим часом десь на базарі піднявся крик, шум, і люди, неначе вівці, метнулися в той бік, де завжди рядком сиділи старці, каліки та кобзарі.
— Назад! — гукнув хтось грубо.
Хтось тихо зойкнув. І забриніла, рвучись, струна.
Тарас пірнув у натовп, але застряв між двох дядьків.
— Ого! — вказав один із них на трьох жандармів, що відтискали, крутячись на білих конях, базарний натовп від кобзарів.
— Угу... — згодився другий.
— Це ж божі люди! Та що ж ви робите, іроди! — пронизливо волала з юрбища якась бабуся.
— Шукають Сивого, — сказав чиновник, що теж застряв у натовпі. — Він од самого ніби Кармалюка...
Тарас рвонувся далі. Спинився лише тоді, коли відчув гарячий кінський подих і вгледів просто перед собою багровий вид жандарма.
Старців, калік побили трохи та й залишили. А кобзарів та їхніх геть наляканих поводирів забрали і повели.
Як не вдивлявся, та серед них не зміг впізнати ні Перебенді, ані його завжди похмурого поводиря.
Уже в дорозі Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотів купити вражий бурсак...
...Йшли дні, минали тижні. Діброва вдягалась тричі в нові розкішні шати. Гули вітри, здираючи з убогих хат гнилу солому, сікли дощі та випадали білі, пухкі сніги... І з кожним днем ставало все менше й менше в душі Тарасовій хороших, світлих надій. Тлів каганець... І то лиш ледве блимав, як світлячок у глупу ніч... Ходив, немов козак Голота, обірваний. Отець Григорій той Ясів одяг давав лише для виїздів, а так немовби й не помічав, що наймит світить тілом, що ходить в чоботях, а залишає сліди від босих ніг. Піп знав одне — аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав олівчик, малює щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса, як слід на світі жити. І мрія гасла... Все рідше й рідше його набряклі від праці руки тяглись до книжки, до малювання. Лиш випадала якась часинка вільна, лягав і спав. Неначе віл... Та й, правду кажучи, життя його було нічим не краще... Ба, навіть гірше: немов на сміх, бог кріпакові дав душу й думку...
Давно не був Тарас у рідній хаті. Хоч недалечко, та не пускав отець Григорій: боїться, щоб не заніс, бува, окрайця хліба тим "вічним злидням". А це, почувши, що занедужав брат, таки прибіг без дозволу.
У хаті навіть у літній день було задушно й темно, як у печері. Спочатку Тарас стояв, немов сліпий, і бачив тільки маленькі, вбогі вікна та ще бджолу, що билась у золотисту шибку. А потім вже, як очі звикли до напівтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж ліжку, з якого колись взяли й поклали батька в домовину... Згадав, і сльози йому заслали очі. Одвернувся, аби ніхто того не бачив, й лише тоді збагнув, що тут побачить нікому. Окрім Микити, який ще спав, у хаті була одна Марійка. Вона дивилася кудись у безвість, в свою безкраю вічну темряву. Вловила його непевні кроки біля порога і насторожилася.
— Хто там? — спитала лячно.
— Це я, Марійко, — озвався тихо, щоб не збудить Микити.
— Хто ти?!
Сестра уже не впізнає по голосу!..
— Та я, Тарас! — сказав бадьоро, як тільки міг.
— А чом ти плачеш? — зраділа і засмутилася в одну й ту ж мить.
— Хіба я плачу?! — всміхнувся, мов говорив до зрячої. — А де Ярина?
— В полі... Микита спить. Вже третій день...
Тарас пройшов до ліжка і нахилився над хворим братом. Той весь пашів. Стогнав і час від часу щось шепотів, ледь-ледь ворушачи губами. Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... І відсахнувся.
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей... —
співав Микита печальну пісню батькову.
— Орав у дощ, — озвалася Марійка знову, неначе теж почула той шепіт-спів, — і простудився.
Тарас присів на ліжко в ногах у брата.
— А економ вишукує для пана хлопців, — вела сестра тим часом. — На челядь ніби... На кухарів, лакеїв різних та кучерів...
В душі його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й сліпа сестра, і злидні в хаті, і власна доля наймитська так пригнітили хлопця, що вже було байдуже до нових бід, які щодня бродили поряд й могли щомиті впасти як сніг на голову.
— В Зеленій двох уже взяли... — розповідала далі. — Наш економ... — Й вона притихла раптом, вловивши, видно, щось підозріле в світі. Надворі справді загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сінешні двері і за хвилину став на порозі.
— Псякрев! Чому Микита не на жнивах?
— Він хворий, пане, — озвалась лячно дівчина. — Гарячка в нього...
Економ ступив до ліжка, поклав на лоба Микиті руку. Щось гмикнув тихо і повернувся до Тараса.
— А ти все нудиш світом?
— Та він же служить в отця Григорія! — схопилася Марійка з місця.
Тарас промовчав. Лише дививсь спідлоба.
— Стривай... А скільки років йому? — звернувсь до дівчини економ.
— Пішов п'ятнадцятий...
Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав Тараса поглядом, неначе циган коня, і підійшов до ліжка знову.
Тарас тим часом шмигнув тихенько в сіни, з сіней у двір, а з двору — на вулицю. Перестрибнув тинок і... втрапив просто комусь на голову.
— Ти що?! — схопився на ноги Гнат. Це він куняв під тином.
— Тікай! — схопив друзяку Гонту за руку. — В нас економ!
Гнат тільки свиснув.
Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув: вже запрягли бідаху Гната, об'їздили!
Благовістив ранковий дзвін. Тривожно, глухо, скорбно...
Як люди вийшли з церкви, Тарас віз вику з поля й віч-на-віч стрівся із Коваленками. Прикрив коліна рвані зеленим жмутом вики й хотів проїхать мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пік за свій убогий одяг.