З того часу не покидала його думка побувати" в музеї й побачити на власні очі всю ту старовину, що зберігалася там. Хотілось глянути й на збирача музейного добра Дмитра Івановича Яворницького, про якого не раз шанобливо казала мати.
Мандруючи на острові Хортиця, Сашко випадково знайшов орнаментований горщик, шило та кремінне вістря. Цю знахідку він показав своїй матері.
— От якби побачив професор Яворницький, який би він був радий! — весело усміхаючись, сказала мати.
Сашко зразу ж уявив собі радісне обличчя вченого. Йому кортіло зробити щось приємне для цієї людини. І він надумав написати до нього листа, а за одним разом спитати, чи немає де поблизу археологічного інституту, куди б можна поступити вчитися.
Дмитро Іванович не забарився з відповіддю юнакові;
"У вас під боком, а саме на острові Хортиця, вже є відомий археолог — Петро Іванович Смоличів, який мешкає десь на лівому боці Дніпра, супроти Кічкаса. Ви до нього, якщо хочете, зверніться, і він вам дасть добру пораду.
Ті невеличкі археологічні знахідки — горщики та кремінне знаряддя — подаруйте або Дніпропетровському музею, або вашому місцевому, аби тільки ваші знахідки десь не загубилися.
Оце все, що я можу сказати вам.
3/Х 1934
Академік Дм. їв, Яворницький"
Цей лист ще більше заохотив юнака поїхати в музей і побачити вченого.
Восени 1934 року здійснилася ця мрія. Шістнадцятирічний хлопець разом з своєю матір'ю вирушив з хутора Петрополя, Новохортиць.кого району, до Запоріжжя і пароплавом прибув до Дніпропетровська. Мати ще зранку повела сина в музей. Юнака цікавили насамперед археологічні знахідки. До них його й потягло, мов залізо до магніту.
З великою увагою і захопленням він розглядав кожну кісточку, черепок, вістря. Двічі підходила мати до Сашка, сіпала його за рукав і шепотіла на вухо:
— Синку, час-бо й кінчати! Вже скоро музей будуть замикати, а ти ніяк не відірвешся від вітрин.
— Я ще трошки, мамо, ще одну-дві хвилини — і зразу ж вийду! — благав Сашко свою матір.
Почувся дзвінок. Сивенький сторож оголосив:
— Громадяни! Музей зачиняється, кінчайте огляд!
Після цих слів Сашко з жалем залишив музей і вийшов надвір, де його давно вже чекала мати.
Другого дня, тільки-но відчинили музей, Сашко вже біля дверей. Купив квитка і зразу ж попрямував до етнографічного відділу. І в цьому відділі він пробув майже весь день.
Оглядаючи музей, юнак дуже хотів побачити Дмитра Івановича, про якого чув стільки хорошого, і, коли кінчив оглядати експонати, спитав одного службовця:
— Скажіть, будь ласка, де ж Дмитро Іванович? Чому його не видно в музеї?
— А навіщо він тобі?
— Я хотів його побачити й поговорити з ним.
— Дмитро Іванович дуже рідко буває в музеї: він уже не працює тут,— відповів йому сторож.
— Я приїжджий, порадьте мені, де його можна побачити?
— Тільки дома, хлопче; піди до нього—він там і прийме тебе.
Сашко довідався адресу й подався до парку Шевченка, де жив Дмитро Іванович. Хвилюючись, підійшов хлопець до воріт і смикнув за мотузочку. Задзвонив дзвоник, загавкав собака Дружок, а за хвилину двері відчинила молода домробітниця.
— Що тобі?
— Хочу до професора.
Домробітниця провела хлопця до кабінету вченого. Назустріч вийшов білий як сніг дідусь у синіх окулярах. З-під окулярів на гостя глянули глибокі, ласкаві, розумні очі.
— Що ти, хлопчику, хочеш? Мабуть, на козаків прийшов подивитися? — спитав Дмитро Іванович.
— Дуже хочу! — сказав Сашко.
— Тоді заходь сюди, будемо знайомитись. На освітленій сонцем стіні хлопець побачив Тараса Бульбу з синами. Баскі коні під ними потопали у високій степовій траві. За широкими поясами стриміли пістолі, а збоку виблискували шаблі з руків'ями, оздобленими самоцвітами.
До Дмитра Івановича часто забігали хлопчики подивитись на Тараса Бульбу. Він охоче впускав їх у будинок і швидко знаходив з ними спільну мову. Тому й цього разу впустив до себе незнайомого хлопця. А коли Сашко сказав доброму дідусеві, що йому вже час іти, бо чекає мати, треба збиратися в дорогу, Дмитро Іванович поцікавився:
— А відкіля ж ти, молодий козаче, прибув сюди?
— Я приїхав із Запоріжжя. Моє прізвище Олександр Бодянський.
— Чекай, хлопче, пригадую! Чи не ти писав до мене листа?
— Я. Тоді я писав про свої знахідки й цікавився, як можна стати археологом.
— Пригадую. Я дав тобі відповідь і, здається, порадив, що робити далі.
— Дякую. Листа вашого я одержав. Але я хотів побачити вас та почути ваш голос.
— Он як! Тоді ласкаво прошу до мого дому. Ким же ти хочеш бути, до чого в тебе є нахили, чого прагне твоя душа?
— Ще й сам добре не знаю. Але дуже люблю історію, цікавлюся старовиною.
В робочому кабінеті, розмовляючи з хлопцем, Дмитро Іванович відчув, що з цього юнака може бути археолог, але треба його повчити, познайомити з цією справою. І він розповів хлопцеві про археологічні розкопки, про те, що багато років працює над українським словником, над збиранням пісень, казок, прислів'їв, музейних речей.
— Ось бачиш, Сашку, які стоси стоять,— показав він рукою на купи охайно складеного паперу.
— А що то?
— Скарби народні! Тут сорок тисяч карток: на кожне слово — картка. Отож і тебе, Сашку, прошу — почуєш де хороше слово, не обходь його — запиши: де почув, од кого почув, що те слово означає, а потім — у конверт і шли до мене, а я до словника запишу. Признаюся тобі по секрету: дуже шкодую, що мало працював на цій ниві, що не віддав себе всього на розшуки цих скарбів.
Серйозна розмова подобалася хлопцеві. Він узяв кілька карток, уважно прочитав їх і зрозумів, чого хоче від нього вчений.
З того часу О. В. Бодянський став кореспондентом Явор-ницького, часто листувався, радився з ним і поглиблював свої знання з археології. До душі вченому припав Сашко!
Через два роки Бодянський знову завітав до музею, познайомився з новими знахідками археологічної експедиції, а потім провідав Дмитра Івановича в його будинку. Молодого археолога цікавила література з археології, і подарував йому чимало Дмитро Іванович з своєї бібліотеки.
Якось поїхав О. В. Бодянський у Запоріжжя і там купив у букініста купу старих журналів "Всесвіт". В одному з них він побачив невеличку статтю й фото археологічне! експедиції, яка під керівництвом академіка Яворницького працювала на Дніпрогесі.
— Яз радощів поцілував це фото і всіх археологів на чолі з Дмитром Івановичем, бо любив і просто обожнював те діло, якому присвятили себе археологи,—згадував Бодянський.— Для мене було досить одного магічного слова такого знавця археології, як Дмитро Іванович, і я готовий був бігти за десятки кілометрів, щоб подивитися розкопки.
Замолоду, як це часто трапляється з багатьма, Бодянський пробував свої сили у віршуванні, хоч не покидав захоплюватись і археологією. Він звернувся листом до Дмитра Івановича, в якому просив указати йому дорогу до села Капулівки, де стоїть могила Сірка, а за одним заходом поклав у конверт свої вірші, щоб їх оцінив Дмитро Іванович. Невдовзі він одержав од Яворницького такого листа:
"Якщо хочете, дорогий синашу, дістатися до Капулівки, то їдьте до Нікополя, до станції Чортомлицької. Від Чортомлицької станції пішки до Капулівки, з Капулівки каюком по річці Підпільній чотири версти до села Покровського, а можна й пішки понад берегом Підпільної. Оце вам і все. Дуже жалію, що ви, будучи в Дніпропетровську, не передали костяного шила кому-небудь із тих, хто залишився в моєму будинку тоді, як мене не було дома.
Про вашу поезію скажу вам, що убитку не буде ніякого, копи ви не будете писати віршів. Працюйте більше по науці, то буде корисніш.
З щирою та правдивою до вас любов'ю
22/VIII 1938
ваш Д. Яворницький"
Лист Дмитра Івановича справив враження на юнака. Бодянський облишив віршування, а присвятив себе археології і став завзятим ентузіастом свого діла в Інституті археології АН УРСР.
Хоч Дмитро Іванович уже й відійшов од музею, але не поривав зв'язку з археологами, листувався з ними, давав цінні поради, хвилювався за їхню роботу й тішився з їхніх успіхів.
Одного разу він почув, що почали розробляти козацькі кар'єри, де чимало лишилося недосліджених місць. Він просить молодого археолога Бодянського заглянути туди, розпитати робітників, чи не знаходили там чого-небудь із старовинних речей.
Через два тижні прибув туди Бодянський, а звідти просто до Дмитра Івановича.
— Ось вам, Дмитре Івановичу, подарунок із Січі.
— Що там таке?
— Запорозька люлька!
Дмитро Іванович враз ожив, повеселішав і радісно прийняв цю дорогу для нього знахідку.
— Ти, Шурко, на п'ять років мені життя додав. Від усього серця дякую тобі, козаче! Бачу, що з тебе буде путящий археолог! За Старим Кодаком багато дечого можна знайти.
Дмитро Іванович не помилився в своїх здогадках. Про це свідчить цей його лист до Бодянського:
"Любий і дорогий мій співробітничку!
Я довго не відповідав на вашого останнього листа через те, що кілька днів прохворів і тільки оце трохи почув себе краще і пишу. Дуже, дуже жалкую, що всі археологічні знахідки, які бачили коло Старого Кодака, не попали до ваших власних рук, особливо запорозький пояс. А ще більше жалкую, що не можу вас пристроїти службовцем в музей. Вашого листа про дорогоцінні знахідки в Старому Кодаці робітниками я віддам кореспондентові газети "Звезда" і, якщо він буде надрукований, надішлю вам.
Із вашого листа бачу, що ви вже в Запоріжжі, а що ж ви там поробляєте? Може, й там знаходять які древності? Напишіть.
Гаряче дякую вам за ваші дорогі звістки.
17/1 1939
Ваш Д. Яворницькии"
1940 року, за кілька днів до смерті Дмитра Івановича, Бодянський провідав свого вчителя й наставника. Дмитро Іванович був тяжко хворий.
Наступного дня йому трохи полегшало. Він був спокійний і в добрій пам'яті. Піднявшись з крісла, Дмитро Іванович дістав з-за шафи свого супутника — клевець і сказав:
— Оце тобі, Шуро! Візьми цей клевець. Я з ним обходив усю Україну, розкопав сотні могил. Нехай щастить тобі з ним!
— Велике спасибі, любий Дмитре Івановичу! Бодянський обійняв і поцілував Дмитра Івановича.
— Прощай, Шуро, може, вже більше й не побачимося на цьому світі.
Це була остання розмова з Бодянським. За кілька днів Дмитра Івановича не стало.
Велику любов до науки, археології та етнографії прищепив Бодянському Дмитро Іванович — людина правдивої і великої душі.
БУЛО, СЯДЕМО 3 НИМ...
Під час Великої Вітчизняної війни частину музейних експонатів було вивезено в глибокий тил країни, а більшість залишилася в тимчасово окупованому місті.