Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся ху-доба підуть у Німеччину. А ви…
— Що я?
— Ви зможете не допустити цього. Невже не розумієте? І нам… допоможете.
— Вам? Кому це вам?
Дід Василь пильно глянув у очі Оленці. Вона ясно й щиро дивилася на нього. Еге, та він же ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила з Уралу сюди?
— Дідусю, я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з Великою землею. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні й у лігві ворога. Я поговорю з коман-диром.
Свої люди! Як вона добре сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю люди-ною для своїх людей де завгодно. Навіть у пащі дракона.
Зима покрила землю білим саваном. Німо навколо. Німо в серці.
Причаїлися люди.
Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази, попереджували, лякали, грабували.
З’явився староста і в селі Рудки. Свій. Хто б міг подумати? Працював раніше бригади-ром, такий співучий, танцюристий, веселий. Невже прикидався? Тепер набурмосився, спов-нився пихою, владністю. Звідки це взялося в нього? Чому?
Деякі хлопці, чоловіки, теж звичайнісінькі, знайомі всім, одягли нарукавники з написом "поліцай". Невже це не сниться?
Нема вістей зі сходу. Шепочуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Цього не мог-ло бути!
Тріщать морози. Метуть заметілі. Земля ніби гнівається на непроханих зайдів, допікає їм незвичною погодою, погрожує.
Прірва в душі. І треба пройти її по тонесенькій нитці надії.
Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць. У заглибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього криївку. Вимостили пахучим сіном, постелили пухову ков-дру. На день закладали дошками, зверху застеляли рядном. А вночі відкривали.
Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Настоювала на кип’ятку трави звіробою, деревію, промивала рани, перев’язувала. Виносила з-під пораненого посудину, кілька разів щотижня старанно обмивала худюще тіло, щоб не було пролежнів.
Та не приходив до пам’яті солдат. Марив, кидався у забутті. Обличчя його загострило-ся, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.
Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивні марення.
— Хто ти, друже? Звідки ти?
Нема відповіді. Важкий подих, жалібні слова:
— Істина… ось вона… за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах… Заспівай мені пісню… пісню срібен-дива… ніжну, сумну…
Чудні слова пораненого тривожили серце Марії, проникали в нього, незбагненно чару-вали. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.
— Мамо, матінко, що діяти? Чому він не очунює?
— Гей, донечко, стільки ран… Треба ждати…
— А що, коли він помре?
— Не помре, Маріє… Раз вижив досі, то вже не вмре.
— Дивись, мамо, дивись…
Марія хапає стареньку за руку, завмирає в надії. Солдат розплющує очі. Яких зусиль це коштує йому. Він ніби повертається з далекого потойбічного світу. Але погляд туманний, відсутній. Він не бачить нікого. Вії знесилено тріпотять і знову заплющуються.
Так проминули зимові дні. Багато днів. Марія вже не могла уявити себе окремо від по-раненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати, але серце вже знало, боліло.
Як це могло статися? Навіть очей його не видно, не чула жодного ясного слова, не зна-ла — хто він і що. Але серце не хоче слухати жодної перестороги, воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті.
Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє юне личко, на карі очі, на круті чорні брови. Далекі несміливі думки, мов сполохані птахи, пробігали тінню над чолом. Вона соро-милася їх, проганяла. Мати позирала скоса на дочку, печально примовляла:
— Маріє, Маріє, великий тягар серце твоє взяло. Хіба можна так покохати людину, не відаючи, хто вона, звідки вона?
Марійчине личко блідло, вона опускала голову, шепотіла зі сльозами у голосі:
— Не можу наказати серцю своєму, мамо. Не можу…
Замовкала мати. Зітхала, задумувалась тяжко.
Так минали тягучі дні страшної зими.
Того ранку, як завжди, Марія обмила солдата, перев’язала рани. Вогким рушником ви-терла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русяве волосся, в якому вже сріблилася сиви-на, кучеряву бороду.
В сінешні двері хтось гучно загримав. Мати, котра поралася біля печі, кинула рогача в куток, метнулася до доньки. Сухеньке обличчя її було налякане.
— Скоріше закривай його!
Марія тремтячими руками насунула дошки над схованкою пораненого, похапцем наки-нула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.
Мати, дрібно хрестячись, попрямувала в сіни. Відчинила. Почувся різкий голос, до хати ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. За-бурчав невдоволено:
— Чого замикаєтесь? Боїтеся? Замки не втримають! — і розреготався, — хрипко, гид-ко, нахабно.
Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?
— Ну, збирайся, дівко!
Поліцай, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.
— Куди? — злякано стрепенулася мати.
— В Німеччину, — смакує поліцай, вдоволено блимаючи п’яними очицями. — Триста душ з нашого села.
Мати сплеснула долонями.
— Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати?
— Мамо! — різко озвалася Марія, нахмурившись.
Мати замовкла, заплакала.
Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.
— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що була піонервожатою, училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків.
— Отямся, Сидоре! — докірливо кинула мати, — Що ти мелеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? У якій школі?
— Ну-ну! — прикрикнув поліцай, — Потихше! Не той час… — Він встав, ступив крок до Марії. — Гм… Взагалі, можна було б і не поїхати… якщо маєш розум… Я все-таки помічник коменданта, не хто-небудь.
Простягнув руку, торкнувся дівочих грудей. Дихнув сивушним перегаром, облизнувся. Марія, пересмикнувшись від огиди, відштовхнула його руку. Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.
— Норовиста! Ну, та нічого. Подумай ще трошечки. Одну ніч.
Розчахнулися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряла по струнах обуреного серця Марії. Уже з сіней почувся п’яний голос:
— Не захочеш годувати німецьких блошиць, приходь мити підлогу в комендатурі. Ха-ха-ха!..
…Блимає каганець. Вікна завішені. Тиша.
Між розсунутими дошками блідо-зеленкувате обличчя солдата. Горе й радість Марійчині, мука й надія, любов і сум.
Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці. Ніжність загорається в чор-них очах. Я не покину тебе, невідомий друже. Не залишу. Я мушу бути тут, з тобою. Я виве-ду тебе з тяжкого полону смерті. Вір мені.
Воскове обличчя бійця непорушне.
А за стінами хати, над світом, над серцем — завірюха, зима.
СЛИЗЬКА СТЕЖКА
Ранком угомонилася заметіль. Сніг улігся пухнастою пеленою на полях, нагорнувся ку-чугурами на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло в чисте небо, засміялися земля, дере-ва, ніби й нема війни, нещасть. Як і колись, як у чудові довоєнні дні.
Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечут-но проникла в серце. Хай люди думають, що хочуть, хай дивляться, як хто знає, а вона ба-чить те, що має бути попереду.
Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці. Голубі тіні на снігу ткали спокій. Дим стовпом вився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавля в крини-цю.
Ззаду почувся скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос?
— Сьогодні одправка, дівонько. Збирайся…
Марія проковтнула жорсткий клубок у горлі, повернулася до поліцая. Силувано усміхнулася, не дивлячись в очі, проказала:
— Хіба тут для мене уже й місця не знайдеться?
Рот у поліцая роз’їхався аж до вух, вузькі очі жадібно заблищали:
— Так ти передумала?
— Атож. Працюватиму в комендатурі.
— Марійко, Марусенько!.. — Сидір простягнув до неї руку, приступив ближче.
— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!
Підняла відра на коромислі, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхався.
— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті.
Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Вона все стерпить, усе переживе. Чуєш, мій мовчазний друже? Я все перенесу ради тебе.
Миє дівчина підлогу в комендатурі. Над нею, оскалюючись у дикому іржанні, нависа-ють пики поліцаїв.
— Знацця, і студенти вміють сміття прибирати?
— Вилизуй, дівонько, вилизуй! По-интилігентному!
— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!
— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидесенько навчилася!
Ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого коре-ня, з якого гадючого зав’язу вийшов ваш плід? Чом не вихлюпнула вас мати на кропиву, на блекоту, на чортополох?
Вогонь обурення палить Марію, але вона терпить, навіть посміхається, жартує:
— Не святі горшки ліплять!
— Атож! Звикнеш! — регочуть поліцаї.
Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.
— Ти не ображайся на них, Марусенько. Свинота!
— А ти не такий? — одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитися в маслянисті очі, на самовдоволену пику.
— Ні, ні, — бурмотів Сидір, — Я не такий. Ти тримайся мене, зі мною не пропадеш. Час такни, знаєш. Я честь честю, за жінку візьму тебе.
— Не поспішай, подивимось, — опустивши голову, відповіла Марія.
Сидір сяяв, моргав рудими бровами.
— Добре, добре! Я зачекаю!
Тільки дома дала дівчина волю почуттям, заридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, пестила доньці голову сухими долонями. Мовчала, зітхала, не казала й сло-ва. Що можна було сказати, чим втішити?
Марія схилилася над непорушним бійцем, з надією вдивляючись у худе обличчя, прошепотіла:
— Тільки заради тебе, мій друже. Тільки заради тебе…
НЕМИНУЧІСТЬ
Збігла зима, як і не було. Почало капати з стріх.
Полем ходили ворони, видовбуючи їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.
Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.
Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки.