— А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота.
Переконав. На хвилину замовкли.
— Найгірша страсть, — перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою вгору, ніби він у небо дивився, — найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш — і її доглянеш... — балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з нею з товариством, так товариству було не до того.
— Тю, дурний! — почав програвший у кості. — Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді — ого!
— Ого! — підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос.
Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у небо зазирав.
— Задер лоб, як до місяця собака, — казали йому, — і за дівкою виє.
Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття.
Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю дивився і крізь зуби цикав.
— То не жарти, панове, — почав, — жінка — велика річ. Погадайте, Іван Степанович який, а...
— На Мотрю натякаєш?
— А хоч би й на Мотрю. Мало-то гетьман настрадався із-за неї? Погадати лиш, як він Кочубея тратив-Замовкли. Чути було, як вітер за вікнами гудів. Вікна заходили слізьми, і тії сльози мерзли на них. Вітер шибками дзеленькав.
— Що ти рахуєш Мотрю! — почулося. — Із-за такої то й пострадати варто.
— І вмерти не жаль.
— Це не жінка, а прямо ікона, щось таке, що й повісти годі.
— Краса...
— Розум...
— А хоробрість?
Не могли слів дібрати, щоб висловити захоплення донькою Кочубея.
— Не знати, що тепер зробить з нею гетьман, — почав програвший. — Вона знов біля його.
— З чоловіком, з Чуйком.
— Так що? Втікла від батьків, покине й чоловіка. Любов найгірша страсть.
— Любов найгірша страсть, — зітхав той, що в небо дивився.
— Гетьманові тепер не до того.
— Усім нам не до кохання.
— Наше кохання — війна.
Вітер кріпшав. То вовком вив, то гадюками сичав, то клекотів, як море.
— Мабуть, хтось повісився у лісі.
— Може, Ніс?
— Юда за тридцять сребренників зрадив Христа, а потім пішов і — удавився.
— Наші Юди не з тих.
— Юда, якщо його до Носа рівняти, то був порядний чоловік.
— Бо повісився?
— А так. Все-таки якусь совість мав, а прилуцький полковник ще й по булаву сягне.
— Може...
— Мабуть.
— Не діжде. Я сам при першій зустрічні, мов бішену собаку, простромлю. Погадати — тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він "настоящим" зробився. Такого ще в нас не бувало.
— Всяке бувало, а такого ні.
— Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв.
— Вони ще й гетьмана відступлять.
— Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише.
— Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: "Пиши!"
— Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають... Добрий та м'який чоловік Скоропадський.
— У нас як добрий, так м'який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти.
— Сумно!
— Страшно!
Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало.
Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли.
— Зимно?
— Руга, що на два кроки не бачиш.
— Стелиться нам на війну дорога.
— Ой, стелять її чорти.
— Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили!
— Бо ми того не вчинили би з Москвою.
— Як треба, то вчинимо!
— Ой ні!
— Вчинимо. На війнг дичавіють люди. Сам себе не пізнаєш.
— Наш чоловік таким звірем, як москаль, не буде. Він все-таки хоч до жінок та до дітей якусь жалість має, а москаль і Бога матіркує.
— Тому нас під чоботом держить. Світ твердий, м'якого чоловіка роздавить.
— Чоловікові м'якосердному нема що нині робити на світі.
— Нема...
Годилися на тому, лиш великан був другої гадки.
— Так ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? — питався.
— Що я маю хотіти?.. Гадаю.
— Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі — лісовики. З медведями деруться. Зимно терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч — різун... А в нашого брата і земля багата, і небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою балака, наш брат тільки в бою грізний.
— Особливо, як виросте такий великий, як ти.
— Великий, а розуму мало.
— А в тебе і росту, і розуму чортма, — боронився великан.
— Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, — кінчив.
— Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо.
— Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник.
Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому втратив — навіки. Якби так тепер хто гукнув: "До бою! Москалі йдуть!" — то кинулися б, як ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би.
Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду радив. Шо вони врадять? Биться чи мириться?..
Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла, хоч цар виснажував немилосердно, а все ж таки народ бажав собі не війни, а миру. Батуринський погром скріпляв це бажання. Був відстрашаючим доказом царської сили і злості... Гетьман не був страшний. Ні разу не карав народу. Милувати любив. Навіть Кочубея помилував би, коли б не царський суд.
Так міркували собі.
Гетьманські сердюки знали настрої народні і тим більшою тривогою турбувалися.
Стогнали дерева в саді, снігом до вікон било, по криші ніби діти ногами тупцювали, то знов ніби стадо буйволів десь недалеко ревіло, ніби табун степових коней на гетьманську палату налітав.
Війна, як стоголовий змій, на залізних ланцях біля границь Гетьманщини прикована стояла. Цар пустив її з тих лапців на Батурин, тепер знов Менщикову прив'язати велів...
А як пустить?.. Як пустить?..
Ніч була чорна, як мазюка в бочці.
Ані квочка курят не випустила на небо, ані віз не викотився з небесної возівні.
Було вже, мабуть, пізно, бо півні кукурікали в Бахмачі. Їх голос ледь-ледь продирався крізь шум навісного вітру... "Ку-ку-рі-ку!"
Вітер снігом крутив. З одного місця здирав, а на друге кидав. Такі купи на шляху понасипував, що кінь аж постогнував, пробиваючись крізь них. Їздець коня стрем'ями попід черево штовхав. Спішився.
Кінь зривався, порскав, ніби знав, що і йому спішитися треба, але за хвилину попадав знову у снігову заспу, і тоді вітри, як тічня голодних собак, кидалася на коня і на вершника, шарпали їх, тручали, гризли, ніби їм щось залежало на тім, щоби їх не пустити. Насилу дочвалали до Поросючки і пристали перед вартівнею.
— Хто такий?
— Свій, свій, — почувся тихий храпливий голос.
З вартівні вискочив сердюк.
Побачив коня, волохатого від інею, засніженого, що боками, як ковальський міх, робив, і парубка, що ледве зволікся з кульбаки. Мав на собі свитку довгу, ніби псаломщик або київський бурсак. Телепало ним і зубами дзвонив. Не міг розпростувати пальців, щоб поводи пустити.
— До кого? — спитав сердюк.
— З Лебедина до своїх утікаю, — відповів гість.
Сердюк казав коня відвести до стайні, а вершника попрохав до вартівні. Цей ішов, похитуючися на ногах, як моряк, що давно суші не бачив.
У вартівні обдало його теплом, запаморочив дим, світ йому закрутився, мало не впав.
Посадили на лавку, натирали снігом, трусили.
Десь і горівка взялася.
— Випий чарку, зразу й нагрієшся, — припрошували, та він буцім не розумів. То загулював повіками очі, то розтулював і дивився непритяменно. — Та ну ж бо, випий, християнська душе, бо задубієш, дурний! — приговорювали до нього, вливаючи горівку крізь заціплені зуби.
— Положім його на бокун, лежати все-таки краще. І положили парубка, як мерця на лаві.
— Десь також розум посилати людину на таку заметіль.
— Я й собаки не вигнав би з хати. Добре, що з вовками не зустрінувся.
— Вовки не голодні тепер. Гадаєш, мало поживилися в Батурині.
— Над вовками святий Юр рейментує. Як кого дозволить з'їсти, то з'їдять, а не дозволить, так навіть не тронуть. Парубок приходив до себе.
— Принесіть котрий сала, — жартував великан. — Якщо він до сала не схопиться, так це не справедливий козак.
— То він, мабуть, і до дівки не став би.
— Але до костей то так, — колов щасливого грача той, що програвся до нитки.
Парубок усміхався добряче. Його обдало тим прихильним товариським повітрям, якого поза козацьким життям не знайдеш. Був молодий, двадцятилітній, обличчя мав тонке, більше дівоцьке, як козацьке, вус ще не вкорінився добре, такий вус, що його ще пальцями треба зі шкури наверх підтягати.
Сердюки раді були гостеві. Все-таки хтось новий прибився, і, може, щось нового почують.
Не давали йому спокою, питалися.
Відповідав насилу.
— Так ти з Лебедина, кажеш?
— Еге ж, з Лебедина, — відповів, ніби кригу в хату вкотив.
Лебедин — це було страшне слово. Приходили на гадку колесо, шини, палі. Там мазепинців карали.
І хотіли, щоб розказував про тії кари, і раді були, щоб мовчав.
Парубок, промовивши "Лебедин", примкнув повіки, і біля його уст появилася морщина болю, ніби і його там на муки брали.
— Ти втік? — приставали до нього.
— Еге ж, — відповів, ніби крізь сон, і задрімав.
— Хай спить. Нема ліку над сон, — рішили і, не раді, що не довідалися нічого нового, розбрелись гуртами по вартівні. Хто в кості кидав, хто вірла грав. Влюблений козак знов плечима об стіну оперся, голову вгору задер і, зітхаючи, вдивлявся у стелю.
Вітер трохи ущух, другі півні співали.
Знов змінялися варти.
— Ще радять?
— Бог знає.