Дивлюсь на вас! які ви ще юні!.. А звідти грізні заходять хмари... Я до тих часів навряд чи доживу, а вам ще доведеться за правду постояти. Он палять рейхстаг... Димитрова судять... О, вам ще буде та буде випробів, хлопці...
— А ми не боїмось, — казали ми йому. — Ми хоч зараз... На значки ГПО вже здавм...
— Знаю, не полохливого роду. Тож хай вас оця береже...
І тоді ми вперше побачили в нього добуту з-під картонів Мадонну, ту, що на білосніжній тарелі, у вінку із синіх волошок...
Однак це ще не була Надька. Ми запитали про неї:
— Де ж та?
Художник підійшов до лежанки, покопирсався в запічку серед свого мотлоху, і враз щось сяйнуло перед нами стягою ранкової зорі...
— Ось вам моя Мадонна...
Впізнали ми її одразу, нашу вишневощоку Надьку, стоїть, тримає мале дитя біля грудей. Вся вопа мовби оповита тихим сяйвом материнської відданості, любові й злагоди, а блискучі яблука над нею з-поміж листя нависають таким рясним вінком, наче все небо вродило ними і роса ось-ось із них скапле разом із соковитим цвітом вранішньої зорі...
Не могли ми й слова вимовити від захвату, заніміли, вражені, і явно помітили, як вуста її ворухнулись в усмішці, зверненій до дитятка чи, може, й до нас.
Так оце вона, оце його заповітне творіння... Свіжа й барвиста стоїть наша степова Мадонна під яблунею, злегка схилившись до своєї славненької, в білій льолі дитини, їй віддана вся ніжність, вся дума-задума, що нею промениться материнський, сповнений тихої ласки погляд. І найбільша сила картини була якраз зосереджена в цьому погляді молодої матері: дивишся і бачиш, що нічого, крім немовляти, зараз для неї на світі не існує, є лише це крихітне життя, і вона його мовби чатує, оберігає поглядом від якихось напастей, від невідомих, нікому не чутних ще небезпек, що, може, тільки вона їх і передчуває своїм материнським інстинктом...
Надька Винниківпа, своя ж тернівщанська людина, стала живописом, може, навіть самим безсмертям стала — щось подібне ми відчули тоді, хоча, певне, думалось не такими, як нині, словами...
Отже, помилились сільські наші балакухи, ті, хто піддавав сумніву саме існування картини, а якщо і є вона, мовляв, то ненадовго, той мандрівний невловидуша і цю свою замальовку збуде комусь, як припече похмелитись. Одначе ж не збув, не пустив за вітром, береже як найдорожчий скарб у цій своїй комірчині... Художник наче й ждав, що ми будемо так вражені його творінням, заполонені стоятимем, занімівши в чарах. Тим-то зовсім спокійним, буденним голосом він став пояснювати:
— З усіх Мадонн тільки в Луки Кранаха є вкомпоно-вана так — під яблунею. Одначе в мене, я вважаю, вона вдаліша вийшла, — казав він без усякої скромності. — Моя живіша... Хто розуміє живопис, той належно оцінить і оце освітлення, і оцю соковитість, насиченість барв...
— Вродила ж вам наша Тернівщина, — пожартував тоді Кирик Заболотний. — Не станете ж ви заперечувати, що барви ці з наших полів та байраків? І саме це освітлення та роса...
— Звичайно, все це ваше, — посміхнувся Художник на Кириків жарт. — Вам і належатиме.
А поки що його творіння, в ганчірку сяк-так загорнуте, знов зникло в запічку серед купи мотлоху.
Справді, — як мить видіння, подарована вам хмільнень-ким цим чаклуном...
Лише згодом пішла чутка, що приїздили до Художника представники з столичних музеїв, з одного якогось і другого з наміром придбати твір, але чим кінчились їхні переговори, так і не знав у Козельську ніхто.
Пізніше, кота вже були ми студентами, а радістю перечули від друаів з Козельська рваного майстра: знов яібито взявся він за своїх "Буряківниць" для райклубу і нібито добре кладеться робота, ходить старий по селах, шукав типаж... Порадувались мя його відродженню. А потім зненацька трагічна звістка з Тернівщиниі в люту хуртовину кудись пробиравсь уяечі наш Художняя, і поблизу колишнього Романового хутірця знайшли його в снігу закоцюблого — в тім же вічніти плащі й капелюсі, a за пазухою, чепурао вакутана в таогаірочку, приберігалась для когось ота безсмертна картинка, що й серед снігів не втратила яскравої свіжості барв, — тільки на вустах зображеної замість усмішки з'явилась скорбота, а на щоці — велика, наче жива, сльоза.
Куди він прямував, та ще зимової ночі, звідки йшов і що його погнало крізь наші степи в таку завірюху — ніхто цього пояснити не міг, і понині це залишилось загадкою.
Привезли замерзлого до сільради, склади докумеят ітро нещасну пригоду, належним чином заактували і мольберт, і фарби, що їх мав при собі Худенсиик, і энаидеду в нього біля самого серця нашу тернівщанську Мадонну, — було її потім передано до міста, і там десь серед тисяч експонатів у сховищах, у запасниках загубились її сліди... Чи, може, не так уже й затуб-ились? Учасники визволення Харкова добре пам'ятають, як фашисти палили при відступі картинну галерею. Готували підпал ретельно, бензином ів каністр поливали всі поверхи, а біля виходу з галереї було виставлено ще й спеціальну команду автоматників, котрі мали стріляти по кожному, хто спробував би вихоплювати картини з вогню... Для чого був потрібен цей підпал, ней з усіх поглядів безглуздий акт вандалізму? І чи тільки чиєсь потьмарення звершувало його, сліпа озлоба приречених? Чи, може, якраз у полум'ї мали зникнути сліди злочинів ще раніших, сваволя грабіжників вищих, які, ще заздалегідь пограбувавши галерею, найцінніші експонати встигли-таки відправити на Захід?
Відомо, що, незважаючи на виставлену ворогом озброєну варту, двоє метких харківських підлітків якимось чином зуміли пробратися всередину й звідти, вже з палаючого будинку, крізь клубовиння диму вдалося їм викинути на чорний двір кільканадцять полотен... Наші військові журналісти настійливо шукали потім тих двох безіменних сміливців, ваига по радіо було передано звернення до них відгукнутись, але ні у веремії перших днів визволеная, ні пізніше та-к ніхто й не відгукнувсь...
Що серед тих врятованих кільканадцяти полотен нашої тернівщанськи Мадонни не було — це нам із Заболотним згодом вдалося встановити достеменно. То де ж вона? До-ігето картини обидва ми не переставали час від часу цікавитись, хоча спробуй ми шукати її — ніхто не сказав би, звідки й потати це. За кілька років по війні на одному з аукціонів у Нідерландах промайнуло було полотно невідомого майстра "Мадонна під яблунею", але чи вона то' була, чи зовсім— інша? Так нічого певного і досі не знаєм про її долго. Чи попелом стала, як і багато скарбів галереї, чи й зараз десь, ледь усміхнена, мандрує по світу?
XXV
Океан суне на нас сутінню хмар. Густим присмерком заволокло дорогу й ліси, потемніло навколо, — здається, ось-ось і зовсім споночіє, зробиться ніч.
Траса перед нами вже не та, що вела сюди: для зворотного шляху Заболотний вирішив оновити маршрут, вибрав по карті автостраду під іншим номером, і хоч відстань лишається приблизно та сама, рух на цім напрямі, за припущенаям Заболотного, буде менший, отже спаде й загазованість траси і взагалі можна буде почуватись вільніше.
Заболотний не помилився: дорога тут і справді пішла відкритіша, поменшало надіть отих н.еводів-заді'ороік, котрі, я-к він признався тепер, і йому впливали на нерви... Краєвиди змінились, біжать милі необжитих просторів, лісистих пагорбів-дюн з якимись вишками віддалік, серед сосен. Ні реклам, пі торгових центрів на узбіччях траси, природа стала тут наче ближча до людини, невідомо тільки, що несе нам оця хмара, яка заходить з боку океану, дедалі більше виростаючи з-за лісів та пагорбів...
— Чи не ураган насувається? — позирає в бік хмари наша юна супутниця. — Найчастіше вони з океану заходять...
— Забоюсь? — усміхається до неї Заболотний.
— Зовсім ні, — відповідає Ліда, і по грайливих блищиках у вічу видно, що справді ескадри тих хмар ії не лякають.
Дивна річ, але після Арт-музеуму дівча якось збадьорилося, ніби все там склалось гаразд, ніби нам таки вдалося побачити ту довгу очікувану, в чомусь, може, навіть ви-ідеалізовану Мадонну.
— "И цветы, и шмели..." — починає Ліда раптом пригадувати чиїсь рядки і звертається до Заболотного: — Кири-ле Петровичу, а далі як? Ви колись біля океану читали.
— О, ти пам'ятлива... "И цветы, и шмели, и трава, и колосья, и лазурь, и полуденный зной... Срок придет..." Бач, а далі забув, — усміхнувся він і після паузи тоном посуворілим враз видихнув зглибока кудись уперед, у лобове скло, за яким темніли тучі: "Срок придет, и забуду я все! Вспомню лишь это: полевые цветы меж колосьев и трав..." — І, помовчавши, кинув погляд у бік океану:— А дощ таки буде!..
Хмара звідти темніс велика, неначе в дитинстві. Чорна, з білуватими пасмами, можливо, навіть градова, вона, розбухаючи, вже волокнисто сивіє поруч нас у всій своїй грізності.
— Невже не проскочимо? — каже Заболотний, не зводячи з дороги очей.
— Які ви щасливі, — говорить Ліда несподівано. — Скільки хороших людей зустрічалося вам у житті... Ви жили па теплій планеті.
— А ти хіба ні? Ти вважаєш, що зараз похолоднішало? — допитується Заболотний, але дівча мовчить.
— Ось ти наслухалась, Лідо, нашого далекого, — кажу до неї. — Яким воно постає тобі? Ти справді знаходиш там щось варте уваги?
— Звичайно. Я стільки взнала і людей, і всього такого... Один Роман-степовий чого вартий... А Надька, яка вона добра була до вас... я наче бачу її, молоду, усміхнену матір...
— То люди, що жили у злагоді зі своїм сумлінням, — роздумливо каже Заболотний. — А людина, що з совістю у злагоді, то ж таки людина, а не бутафорія! Ти як вважаєш, Лідо?
— Саме так і вважаю.
— А ми ось із ним, із моїм другом, в якому вигляді там постаємо? — аж мовби улесливо запитує Заболотний. — Позитивні чи пе зовсім?
— Вам видніше.
— А все ж? Уяви, якби ми оце більшістю голосів обрали тебе маленькою богинею совісті... Щоб ти сказала про нас тодішніх? Мабуть, зазнали б дуже суворої критики з твого боку?
— Не дуже, але...
— А ти без "але"... Справді: що б ти сказала?
— Що? Що соромно мені за вас! — раптом випалює дівча. — Так, так, соромно! Повелися ж ви... самі знаєте як! Такий справедливець, сивий лицар, як мама каже, а не захистили ж Надьки?! А Настусю! Це в злагоді з сумлінням? Це чесно?
Заболотний ніби аж зрадів. Озирнувся до мене повеселілий: ось так різонула маленька наша богиня...