Тараса затиснули в куток і йому нічого не видно. Чує тільки співи дівчат, регіт після чергового викрутасу Кирика, балачки доокола себе.
Згодом удалося йому протиснутися до лави й стати на ній під самим мисником. Отепер уже все видно.
Перше, що побачив, — більшість Антонової сторони було перев’язано рушниками. І звідки Катря стільки рушників набрала?
Кирик підняв палку.
— Пане господарю домашній! Просимо благословити молодим на посад сісти!
Антін стоїть рядом із Катрею. Батько й мати сидять на лаві. У батька хліб у руках, у матері снопочок жита. Антін і Катря кланяються тричі батькові й матері в ноги, а ті їх благословляють:
— Бог вас благословить, дітки...
— Дай вам, Боже, щастя, здоров’я й многая літа...
І нараз, на превелике здивування Тараса, на сцену появився — як би ви думали, хто? Микита!
Прибраний... причепурений, прияложений — держить у руках рушник, Антін і Катря беруться за той рушник, і Микита обводить їх доокола стола тричі. А дівчата урочисто співають:
Благослови, Боже,
Пречиста госпоже,
І отець і мати Своєму дитяті На посад сідати.
Спів виростає, підіймається вище, вище, дівчата забирають голосами, дзвінкіше виводять — і настрій теж росте, розсуваються стіни, а посад стає пишним вівтарем.
Іде Катрусенька на посад,
Зустрічає її Господь сам Із долею щасливою І з доброю родиною.
Молодий — то соколонько. Прилетів він із чужої сторони, сів на ганку й погладає на галочок, вибираючи найкращу. А молода сіє сад-виноград із приполу. Її батько хоче одчинити ворота, а дівчина просить: "Зачини, батечку, ворітця. А то приїде отой князь із боярами, витопчуть вони мій сад-виноград кониками, розволочать яру руту нагайками..."
І до всіх близьких звернеться пісня з тихою ласкою, з поетичним порівнянням. Матір порівнює пісня із зозулею. Зозулі кажуть: "Не вставай раненько, не куй жалібненько". А вона відповідає: "Як же мені не кувати, коли має осінь наставати..."
Так і матері кажуть: "Не вставай раненько, не плач жалібненько". А вона з тугою відповість: "Як же мені не плакати — одну дочку маю, та й ту треба віддавати..."
І ходить стара неня по гаю, дивиться, як розцвітають нові гілочки, нове листячко показується на радість світові цілому — а в її старому серці сама туга. І стільки її там, гіркої печалі, що аж боляче дивитися на оту зелень, радість природи. Аж ірветься з серця гаряче моління: "Ой не розвивайся, гаю, не завдавай жалю! Не розвивайтесь, луги, не завдавайте туги! Бо я й так тугу маю — дочку від себе "ддаю... У чужу сторононьку... не в свою родиноньку..."
Мати Катерина плаче під цю пісню. Але так плаче, мов ховає дочку, а не віддає заміж. Щось дуже підупала на здоров’я мати Катерина останніми часами. Бліда якась ходить — ледве ноги пересуває... А на плач її так навіть баби звернули увагу й загомоніли потиху:
— Чого це вона так плаче? Мов ховає кого.
— А мо’, й ховає — хіба ми знаємо?
Дівчата з лагідними.докорами звертаються до подруги:
Чом ти, Катрусю, не одказала іще вчора ізвечора?
І самі відповідають:
Ой подруженьки, мої голубоньки!...
Та я ж думала, що мій батенько сам одкаже —А мій батенько рушники крає,
Старостам дає — сам мене заручає....
Якісь баби стоять коло Тараса й гомонять:
— Бач... як то воно гарно, коли дівка йде по своїй волі.
— Он Семениха як віддавала свою старшу — та й приневолила. Люди, сказать, підбили: "Одчиняй, кажуть, ворота, як одчиняються. А ягідочку, кажуть^ ірви, як поспіває. А вже як поспіне — сама відпаде". Семениха й послухала. То на весіллі так уже гірко дівка плакала, що аж слухати було тяжко. А Семениха —"нехай плаче". А ми хіба не плакали, як виходили? І ми плакали... А воно тепер і справді занапастилася доля дівки. Прийде бідна Пріська до матері та вже нарікає-нарікає. А та й сама бачить, що людей слухала, а свого розуму, бач, і не достало....
Вибух реготу відвернув увагу Тараса від бабів. Це Кирик чудить. Дівчата понакладали йому найбільше отих чудних вареників. Він укусив один, а воно із сіллю. Кирик пошпурив його між дівчата. Узяв другий, а той з перцем. Узяв третій — горіхова лушпайка. Він тоді як ухопить всі вареники в пригорщ, та як швиргоне!
А там і бояре: то одному, то іншому попаде вареник чудернацький. А дівчата ще й приспівують у насмішку:
Ой бояре ви статечниї!
Доходять і к нам вісти,
Що дають вам їсти З перцем, з шафранами,
З дорогими приправами.
Дівчатам хочеться танцювати, та вони не говорять про це так просто: всі свої настрої й бажання виявляють дружечки сьогодні піснями.
Чом ви, батько й мати,
Не йдете танцювати,
Гості розважати?
І самі не йдете,
І гостей не ведете?
Що, здавалося, й яблукові ніде впасти у цій хаті, а таки знайшлося місце для танців. На двох кроках простороні крутяться й присідають люди. В хаті душно, півтемно, бо каганці гаснуть. Нема куточка чимось не зайнятого. Але всім страшенно весело, всі товпляться, мов не знають, що там сподіваються побачити.
І Антін із Катрею обкрутнулися разів зо два — аби примір показати. Потім знову сіли на посад і обмінялися перстнями. Це вже називається відбулися заручини. Дівчата мов гвіздком прибивають:
Заручена наша Катря, заручена:
Подала свою білу руку На вічну заруку.
Катря заплакала. Та й Тарас відчув, що наче відірвалося щось... Була-була сестра Катя, бавилася з малим Тарасиком, мила йому голову у суботоньку, сорочку чисту давала, а тепер от — "подала білу руку на вічну заруку"...
На вічну!..
Впрочім, Тарас іще не може того собі уявити: Катря ж іще тут, і неначе нічого не змінилося.
Мати сидить на полу. Коло неї решето з хустками і корзина з калачами. Кирик підходить до матері й простягає тарілку. Мати кладе на тарілку хустку, калач і поважно якось промовляє:
— То батькові послати....
Кирик іде, розштовхуючи людей ліктями.
— Що ви тут поставали на дорозі? Хіба не бачите, що я йду?
Підходить до свекра, кумедно кланяється кілька разів. Що протягне
Красицький руку, а Кирик поклониться. Сміх.
Старому ці жарти, видимо, не дуже подобаються, й він не простягає більше руки. Тоді Кирик уже серйозно:
Обсилає сват і сванечка, молодий і молода гречним подарунком. Приймайте мале за велике й майте за вдячне!
Так він пообносив усіх перших осіб. Тарас рахував-рахував, скільки у матері хусток, та й рахунок загубив. А це ж іще бідняцьке весілля. Правда, довго після нього чухатиметься батько Григорій, сплачуючи борги, але то вже таке діло.
Потік хусток скінчився. Мати почала розсилати калачі. Закінчилися калачі
— почала роздавати медяники. І все це у неї велично та гарно виходить. Мов ото цариця за бенкетом розсилає в знак милості від своїх рук дари в усі кінці довгих столів — так і оця селянка. Раз у життю!..
То все кланятися треба прикажчикові. То все боятися треба, щоб не огрів канчуком по спині — а тут вона, кріпачка, чує себе господинею. Сякі-такі дари
— а стане всім, Богу дякувати. І от розсилає вона їх, ті дари, в усі кутки хати величними рухами, приказуючи-повеліваючи, куди нести. І чує себе щедрою, чує багатою, як земля, як небо, зорями вкритеє, а серце, бідне змучене серце, відпочиває. І всі оці струджені серця відпочивають. У хаті пролетіли незримо чари поезії. Пробилися вони з-під сліпого насильства, з-під віковічного примучення, з-під тупого властепрояву...
А з дівочих чистих уст летить пісня дарів:
Стукає, стукає Катрусина мати,
Скрині одмикає...
Подарунки добуває.
"Дари ж ви, мої дари!
Не за рік ви зібрані —За годину роздані,
За годину за маленькую —За Катрусю молоденькую".
Мов десь там, серед отих кісників, квіток, стьожок і стрічок, одкрилося невичерпне джерело і б’є звідти невгасимий потік прекрасних образів, порівнянь, поетичних зворотів і чудових мелодій. Звідки воно, оте все, й береться?
Та от роздалися всі подарунки, переговорилися усі речі, умовилися свати об чім їм було треба — і дівчата, мов той судія невмолимий, уже затягають:
Та чесала дівонька білий льон,
Виганяла сватів з хати вон.
Та чого ви, сватове, сидите?
Чом додому не йдете?
Ще ж Катречка наша, не ваша.
Хоч вона і зарученая,
Та ще ж не одлученая.
Починається розхід гостей, прощання, цілування, побажання. По яких селах то молодий зостається цю ніч ночувати у молодої, але старі Красицькі вважають це непідходящим і забирають сина додому.
Старі люди йдуть спати, а молоді не до сну. Б’є життя буйним потоком! Мало пісень, мало танців, мало сміху, мало всього! Ніч коротка! День короткий, життя коротке!.. Надточати того всього! Власною силою, власною енергією, поривом і волею!
III
У п’ятницю Катря вільна — це ж день молодиць, день короваю.
Із самого рання хата Шевченків наповняється молодицями. Та зубастими, та співучими, та веселими!, Всі, як на підбір, — самі первісточки. Бо то ж відома річ — що і вдовицям, і тим, що удруге вийшли, до короваю зась.
Кожна приносить що-небудь із собою: та муки, та яєць, та масла, та сиру... Разом з тим, що й Шевченки наготовили, стільки добра зібралося, що й діжі мало.
Мотнулися до комори, винесли ночви, поставили серед хати. Старшая коровайниця возглашає:
— Благословіть, батьку й мати, чесний хліб замішати!
— Бог благословить!
— Другий раз!
— Бог благословить!
— Третій раз!
— Бог благословить!..
Жваво розпочинається робота. Одні місять тісто, підливши туди горілки —"щоб коровай веселіший був". Другі затівають лапшу, треті пряники. А там варять варену, а там сукають свічки. І все то з приспівами, з приговором, із жартом і висміхом.
До помочі кличуть і господа Бога, і Пречисту Матір — "і всі святі в хаті —йдіть коровая бгати".
І вся ця братія згоджується помогти, тож виходить, що:
Сам Господь коровай місить...
Пречистая підливає,
Хусточкою накриває,
Ангели воду носять,
Миколая на поміч просять.
З такими то помічниками й коровай мусить бути особливий. Так воно і є, бо при ближчім розгляді у тому короваї:
Семилітняя пшениця,
З трьох криниць водиця,
Сім кіп яєць,
Дріждів горнець,
Корець муки пшеничної,
Цебер води кринишної,
Г арнець солі ледової,
Другий сити медової,
Снопок рути зеленої,
Корч калини червоної.
Тарас сидить. Його захопив цей безконечний потік творчості, гумору, шаленої веселості. Жінки сміються при всякій нагоді й без усякої нагоди, тут же творючи собі ту нагоду. Варт одній, маючи руки в тісті, тернутися коло кишені, як на неї починають сипатися з усіх боків смішки, що це вона хоче накрасти тіста.
Жіночки-коровайнички!
Бгайте коровай, бгайте Та в кишені не ховайте.
Щоб на лихо вам не прийшло Та в кишені тісто не зійшло.
Або помітили, що одна скупо принесла яєць.