Ішла тому, що земля стелеться під ногами, тому, що небо повисло над головою, тому, що треба іти, іти, іти, іти...
Шпоталася на каміння, сповзала по мокрій траві у якусь яму, судорожно-похапливо хапаючися за корінь. І тоді, віднайшовши рівновагу, дивилася вгору — нема кінця, заглядала вниз — глибоко внизу, бездонно... Повисла між небом і землею!
І збиралося на безсилий діточий плач заблудшої дитини. Може, хоч цим плачем відхилить прихід, умолить оці пальці сталеві, що от стискають, стискають уже горло, поки ще не сильно, але потім... потім...
Зривалася, напружившися, бігла... Падала, підіймалася, знову падала... А на небі наростали другі, нові тучі, новий дощ засіяв з новою злобою; осіннім, люто-непривітним свистом наповнилися простори — і застелилося все сірою, безпросвітною імлою, в котрій тоне крик розпуки, не пробігши й двох кроків. Зависло все у безодні і колихалося...
...Потім ліс... Передвічний, непроходимий. Ні доріжки, ні полянки — ломи, навали, пуща. Мовчазливими великанами виростають смереки одна за одною і стають на дорозі, вітаючи іронією без слів.
Низенька, сама понижена гілка брудною шматою била в лице, нога ховзалася на чистім, виполірованім фоєю горбику, шишки викочувалися з-під ніг і крали рівновагу; валився пень, і розповзалося, спішачи та оглядаючися, безмятеж-не досі царство черв’яків. Ішла...
Підгиналися ноги... Невиносима вага придавлювала к землі, коріння плуталося дивовижними вузлами, темні стіни роздвигалися вороже в вузьку щілину і зараз же засклеплю-валися знов. Ішла...
Ішла, хоч це не вона вже була, хоч двигалася вже лиш під нелюдським натиском якоїсь сили, бо знала, що як упаде, то не встане більше. А небо непомітно темніло разом із дощем, поки сірість не перейшла в тьму, поки не здвигнулися мури вже непобідимо і не стали сковані зі сталі.
І прийшла ніч... Осіння, чорна ніч, що сонми злих духів розсіває повзти по мокрій землі. Ніч!.. Страшна осіння ніч!.. Ревуча темнотою, пазуриста несподіванками і вся пересичена злобним реготом лісовиків, відьом, водяних, домових і всякої нечисті. Під ногою багновиста, дорогами пропастиста, шу-рею-бурею колисана, дика, безумна, проклята осіння ніч!
І коли вона клацнула пащею над головою Марусі, коли утік в панічнім страху останній проблиск денної сірості, коли перестали вже уступатися смереки з дороги, не ставали більше набік, а перли уперто грудьми нахабно, — крикнула Маруся німим криком і повалилася на мокрий мох...
І хотіла звідти, з цих просяклих водою, занедбаних в куті землі моховин, хотіла підняти молитву, до неба докинути, словом розпуки ударити у врата і глибиною болю людського потривожити всі сонми спокійно сяючих у вічності небесних сил. Хотіла крикнути: "Христе! Не розпинай же мене, бо я сина твого ношу в собі!", хотіла крикнути, але не крикнула...
Ні. Вона кричала, вона безумно рвалася вверх, але ж у неї над головою було смерекове гілля, а над гіллям чорне залізо осінніх хмар. І обривки криків долітали лиш до мокрих шмат невисоких гілок, висіли там недовго — і падали вниз, у соковитий, болотистий мох. Дощ прибив, притоптав — і глухло все... Лиш зашумлять ще настирливіше дощові краплі, ще гостріше засвердлить холодна струйка обнажену з-під запаски ногу.
...Вже повзла на колінах, дряпаючи нігтями мокру землю і вириваючи м’які ховзькі кавалки. І падала лицем вниз, лежала, глухо ридаючи від безсилості, а потім знову підіймалася і повзла, не знати куда, не знати пощо...
...Взяла у руку і піднесла до очей, розглядаючи у тьмі. Це була засохла бадилина від кукурудзяного шулька.
Мало не крикнула!
Значить, люди! Значить, десь тут поблизькості жиють люди!.. Люди!..
Нервово почала шарпати доокола себе і знайшла купу кукурудзяного листя. Отже, лупили кукурудзу. Хто?
А хіба не все одно? Нехай навіть вони, ті ж самі розбійники, — аби лиш голос, аби лиш тепла трошки.
У тьмі нічого не бачила перед собою. Цілком випадково напомацки наткнулася вона на якийсь піврозвалений бур-дей. Отже, тут сидів той, що лупни кукурудзу.
Двері з кори дерева висіли на перегнилій бичівці. Маруся відчинила їх, а вони обірвалися й упали.
Заповзла досередини. Мацала в абсолютній тьмі, де був вогонь. Але на тім місці була лиш давно перетліла купа попелу. Отжче, обігрітися годі.
Але добре, хоч дощ не січе, не пронизує вітер, коріння не плутає ніг. І сіла, стулившися в грудочку, і віддалася вогкій, ледве теплій течії. І течія понесла... далі, далі... в якісь каламутні царства плям, переплітаних кругів, скачущих вогняних стовпів...
XLIII
— Бійся бога, попаде! Збавиш собі здоровлє на цілий вік!
Скочила, роздираючи тьму очима.
— Юрчик! — і повисла на шиї у старого опришка. А Юрчик, ошоломлений сими першими в життю жіночими обіймами, стояв пень пнем та лиш блимав очима.
— Ади... — і нічого не був більше в стані виговорити.
Потім все вияснилося.
Показалося — хотів розігнати свої сумніви й довідатися напевне, що за правила про втікачок-попадь існують в невідомій йому панській верстві; тому пропер не більше не менше, як до Криворівні, ну й...
— Там таких плачів було, що би вистало на два похорони й третє весілє.
— Що ж вони говорять, Юрчику, милий, що?.. — Та чка-ют. От ік люде кінця посту.
— Чекають? Не лають? Не ганьблять?..
— Ей де! Там так чкают, шо мене на тім свікі дідьки так не чкают із гаками. "Най, — каут, — лиш прийдет — шо, ади, йкий є вітерец теплий — і тот не ме сміти на ню дунути, ає!.." Та й шо! Я ті ше й не такого наговорю.
І оповідав, як посилали за нею ровту ще тоді, коли вона була Жєб’ю, та лиш не застали, бо Марусяк випередив, як розпочала стара їмость, як... ну, одно слово все оповів.
Маруся і плакала, і сміялася, і безконечне число разів осипала поцілунками дубове лице Юрчика, а він тільки лупав очима, мовби його хто хляскав по пиці щораз, та ще от — гризло щось у горлі, колом вертіла йкась дідча душа... Нараз піднявся.
— То воно файно усе, лиш таки тра кікати, докив ніч, а не сидіти так близько.
— Як близько? Звідки близько?
— А від опришків.
— Та хіба... хіба я близько? Я ж так довго йшла...
— Йшла-с довго, а зайшла коротко. Крутила си по вбо-чах. Бо то ту кєжко незнаючому, о кєжко!.. Щіськє, шо-єс не трафила куда у пропаскь.
Маруся поникла головою. Так перемордуватися, стільки пережити — і все те для того, щоби лишитися на однім місці.
— Лиш ти си не жур. Бо жура не на наше коліно, а на су-сіцьке. Ліпше вставай та йдім, докив ніч.
Маруся хотіла піднятися, але мусила сісти. З винуватою усмішкою поглянула на Юрчика.
— Хе, сарака... — і посвистав. Але потім нараз наче що пригадав. — Чкай! Та ти, відей, нічо не їла? Сарака...
І сквапливо витягав букату кулеші з тобівки, здмухуючи з неї сміття, кришки тютюну. —
— На, харчуй. Але нічо, нічо... Харчуй. Мемо ше сидіти троха.
Але Маруся не могла їсти. Проковтнула кілька крихот і мовчки вертала кулешу Юрчикові.
— Та нічо, лиш харчуй.
— Не можу, голубчику. В горло не йде.
— Хе, сарака. Спічни ше троха, спічни.
— Ні, будемо йти, — і підіймалася на зранені ноги. Хиталася.
— Нічо, нічо... Воно си розійдет, — підбадьорював Юрчик і підтримував за руку. Опершися на цю коряву лопату, Маруся відважно двинулася вперед, сама теж собі повторяючи, що нічо, нічо...
Йшла мов по гострих ножах, але йшла. Юрчик скакав, як ведмідь, і з ним було йти трудно. Так трудно, що як не храбрувала, як не напружувалася, закусивши губу до крові, Маруся, як не кріпила себе на дусі — але не могла... І, опустившися на землю, безсильно крізь сльози мотала рукою — іди, іди, мовляв, сам, кидай мене тут.
Став і Юрчик. Скріб у голову:
— Ади, єк ув’єла, сарака. Гет цалком упала на ноги.
По-ведмежому, боком дивився в глибину ворожої тьми,
наче визов кидаючи комусь — ану, чіпай! Набрав, мов у міх ковальський, повітря, нахилився і — і підняв Марусю, мов пір’їну.
От коли придалася Юрчикові викохана силонька!
Росла, наливалася на широких полонинах, верхах недоступних, де вірли лиш дишуть. Лізла в суставочки, випирала мускулом на кожнім згибі, лінивилася — але не було їй де дітися, леліяній.
Сипалася в ударах під веселу руку молодими часами у корчмі, перла ялицю столітню ід стаї на ватру, от так собі — на вчудіє. Дивувала мир крискєнцький, що прицмокував та приговорював: "А цего бійно, браччики. Бр цес тє з’їсть. Єк не в суботу, то в неділю ретенно".
Так, все було, всі оті дрібниці. Але от так, щоб направду кому придалася, в тяжку хвилину, в смертний час, — того си не притрафило ще. І зійшла би, може, силочка в могилу, черв’як би роз’їв гороподібні м’язи, зігнили би сталеві оті вузли, от як дерево повалене гниє, нікому не потрібне, але от не попустив господь дару погибнути.
Як маленьку гаджучку, підняв Юрчик Марусю на плече і пішов. Дерево під стопою ломилося, камінь з грюкотом летів у пропасть, бризкало до пояса з-під мохової купини, а Юрчик ішов вперед з дорогоцінною своєю ношею, не зупи-няючися, не зітхнувши. Скакав у долину, видирався на гору, від гарячої, напруженої, кров’ю наллятої шиї з-під кожуха несло парою, як із печі, в горлі хрипіло, а він ніс, ніс, ніс...
— Пусти, Юрчику... Ради бога... Я вже піду, — молила, трохи не плачучи, Маруся.
— Мовчи, попаде, — хрипів. — Ти-с не гонна йти... — і підбігав, і врізався в ніч, і гнав, гнав, як кентавр із довгожданою здобиччю...
І зліз на дорогу. Поставив Марусю на ноги, а сам, як підрізаний дуб, повалився на землю. Хрипів так, що земля, здавалося, хитається і от гине, ну, гине зараз тут же чоловік.
Зіслужила службоньку Юрчикова силонька!
А Маруся... Мов горличка коло голуба, увивалася біля раненого. Піт отирала з лиця, в якийсь листок лопуховий набрала води з калюжі і давала пити, клала голову собі на коліна і цілувала чоло, очі...
Сів. Посидів, нім перестало клекотіти в грудях. Припав до калюжі і висушив її до бруду.
— Тепер ходім, — каже.
Пішли.
Ішли довго і поволі, як двоє хорих. І скали по обох боках дороги, і царинки, і воринє; відтак знов скали, і знов царин-ки, і знов воринє.
— Та де ж вона в дідька, тота коршма, си поділа, — бубонів Юрчик і надбавляв кроку.
Неясною купою зачорніло впереді якесь забудовання. Це й була корчма.
Юрчик підійшов до вікна і заторохкотів у нього так, що звізди з неба могли би попадати, якби були.
Всередині заворушилося, засуєтилося, засовгалося щось.