Штаб фронту був у місті Єлець, а його офіцерський резерв, коли можна б так гучно висловитись, містився в триповерховому цегляному будинку в районі залізничної станції. Станцію німці бомбили разів по шість-вісім протягом дня. Прилітало кілька Ю-88, в несамовитому піке вивергали на нещасну станцію стокілограмові бомби, тоді нахабно вивертали до сонця (погода, як на зло, всі дні стояла сонячна, льотна) лискучі підчерев’я, так ніби дратували наших зенітників, які могли хіба що полоскотати їх своїми нікчемними гарматками, і зникали в байдужій голубій далечині, щоб незабаром з’явитися знов. Ні до того, ні опісля я не бачив страхітливіших руйнувань, як тоді в Єльці, та наидивніше: військові ешелони все ж якось проскакували крізь оте руйновище (сапери вночі лагодили колії), а наш триповерховий "резерв", хоч стояв за якусь сотню метрів од станції, посеред чистого поля, не мав не те що жодного попадання бомби — жодної подряпинки на стінах! Навіть шибки в будинку були всі цілі, так ніби берегли їх од страхітливих вибухових хвиль оті наївні паперові хрести, що ними пообклеювали ми всі вікна ще в перші дні війни.
Будинок мав своє "бомбосховище": звичайний підвал, який годився більше для могили, а не для порятунку від бомб. Хто бігав туди, а хто й ні. Я лінувався щоразу спускатися з третього поверху, бо поранена нога ще не загоїлась як слід і не дуже сприяла таким вистрибуванням", до того ж у мене була завжди якась зневага до бомбардувань, чомусь звичайний артилерійський обстріл завжди видавався мені страшнішим за найжорстокіший бомбовий удар, а несподіваний напад автоматників (та ще з розривними кулями!) взагалі міг довести мене мало не до паніки. Може, це типова психологія мінометника, на якого завжди полюють ворожі батереї і роти автоматників, не знаю. Знаю тільки, що тоді, в Єльці, бомби мене зовсім не лякали, хоч видовище нашого "резерву" посеред пекла вибухів було досить моторошне. Підбадьорював мене в тій досить дурній, як тепер подумати, хоробрості мій сусід по кімнаті майор Слєгін. Цей високий жилавий чоловік невизначеного віку і неви-значеної військової спеціальності (на брудних петлицях, крім двох "шпал", не було ніяких емблем, а сам майор про свій рід військ говорити не хотів), цілими днями лежав на залізній коєчці, задерши на тоненьке металеве бильце взуті в міцні ялові чоботи ноги, і невтомно просвіщав мене про найбільшу загрозу для радянського суспільства і взагалі для життя на землі. Найбільшою ж загрозою, як вважав майор Слєгін, була демократія і все, що з нею пов’язано. Ще не розплющуючи очей удосвіта, майор гарчав у мене над вухом: "Р-роз-трощити демократію!". Це був заспів на весь наступний день. Я був надто молодий і недосвідчений, на сусідних формаціях знався в обсязі середньої школи, вірніше — в межах тих історичних знань, які здобув колись од суворого вчителя історії Семена Івановича Лося, тому я ні захищати демократії, ні нападати на неї слідом за майором Слегіним не дуже поспішав, але слухачем у майора був майже вдячним, бо це було мов атракціон в цирку. Тут гримлять бомби, смерть так і шугає над головою, а чоловік вдень і вночі, лежачи на залізній казарменій койці, воює з демократією, руйнує й трощить усі її надбання, інституції, наслідки й обіцянки. Чи не сміх!
Я поцікавився, чому майор не відає страху перед бомбами? Невже це теж наслідок його ненависті до деморатії? Так би мовити, душа загартувалася в ненависті?
— Молодий ти ще, лейтенанте, — зітхнув майор. — У тебе вітер в голові, а моя голова на все має свою теорію. На війні ти давно?
— З першого дня.
— А толку ніякого. Дурне діло — отак пустоголово воювати. От міста. Бачив розбомблені міста?
— Ну?
— Що лишається завжди незачеплене? Я подумав: а справді, що ж лишається?
— Ну, мабуть, те, в що не попали бомби.
— Не по-па-али! А в що вони не попадають закономірно? Закономірно не попадають вони у в’язниці. Все розтрощено, все порозгортано до камінчика, а в’язниця, поставлена ще Катериною або й Петром, стоїть! Думав ти над цим? Не доводилось? А треба, щоб доводилось! Тепер зайдемо з іншого боку. Що стає першою жертвою? Куди падають перші бомби?
— Ну, як ось перед нами, — на станцію, на вокзал. Єлець он на горі стоїть з своїми церквами, а тут унизу — капуста!
— Так. А на станції — що перше?
— Вокзал.
— Не вокзал, а станційний туалет. і біля нашого "резерву" при першому ж нальоті розхекало дерев’яний нужник он там між деревами. і скрізь, де починається катавасія з бомбами, перше цурпалля летить з нужників. Ти там сидітимеш — і від тебе саме цурпалля залишиться. Закон без винятків. Сам спостеріг, сам вивів. Можеш перевірити. Тому й не боюся тепер, бо знаю: коли розбило нужник, в будинок уже не попаде.
Майора Слєгіна з його химерним діапазоном мислення від демократії до нужника я згадав, побачивши ретельно, сказати б, по-хазяйськи розбомблений союзницькою авіацією Кельн. Велетенське місто на берегах Рейну означувалося хіба що деякими вцілілими окраїнами Оссендорфа, Дейца, Цюндорфа, а так — тільки камінь, цегла, завали, знесені вибухами всі мости через Рейн, знищено все, що будувалося тут, починаючи ще від римлян, вмерли під бомбами віки й тисячоліття, а посеред того безмежного кам’яного поля смерті темними масивами височіли донебесні шпичаки Кельнського собору, похмура бетонна споруда Кельнської в’язниці і присадкуваті корпуси німецької філії автомобільного заводу "Форд". Теорія майора Слєгіна справджувалася ще й з надбавкою!
Коли ж я занурився в ті безнадійні, на перший погляд, руйновища величезного міста, то виявилося, що будинки, як і люди, наділені чудодійною здатністю вціліти навіть на полях суцільної смерті. Мабуть, коли б справді настав кінець світу, який настирливо передрікали священні книги, то й тоді не все б загинуло, щось збереглося, заховалось, вижило б. Так і тут, у цьому вбитому місті, виникали переді мною оманливі видива забутого спокою і затишку: то маленький будиночок з палісадником, повним червоних троянд, то цілісінький актовий зал університету, то незачеплений квартал тісно притулених один до одного гостроверхих ганзейських будувань, то затишна пивничка, в якій пишнотіла німецька фрау, в широкій картатій спідниці, наповнює високі череп’яні кухлі пінявим ячмінним трунком з таким буденним спокоєм, ніби не було на світі ні війни, ні Гітлера, ні мільйонів безневинних жертв. і люди, люди серед руїн, повсюди повно людей, що ніби породжувалися цими колишніми будинками, кварталами, дільницями, цим камінням, цією цеглою і глиною. Якісь тихі, дивно негаласливі діти, худі чоловіки, в довгих цивільних плащах (так і здається, ніби ховають під ними військові мундири!), жінки з високими зачісками, ніби збереженими ще з часів звитяжних маршувань гітлерівських армій по Європі — і одяг у всіх з кумедно вимощеними ватою плечима, так що плечі стирчать мало не до самих вух, — бундючна мода переможців, які й у гадці не мали бути поконаними, розгромленими й потрощеними, а тепер приречені носити оті ватяні плечі, мов печать ганьби і зневаги.
Ми з Поповим поїхали шукати нову кельнську владу. Коли вже перебралися через понтонний міст, збудований тут американськими військами, і опинилися на площі, сяк-так розчищеній від руїн, я вирішив спитати зустрічну німкеню, як нам проїхати до магістрату.
— До магістрату? — здивувалася жінка. — Хіба в Кельні вже є магістрат?
Вона була молода і така неймовірно вродлива, що я розгубився і не став більше ні про що її розпитувати, тільки мовчки метнув головою до Попова, щоб він їхав далі. Куди? Хіба це мало значення? Якось знайдемо. Лише згодом я схаменувся і аж застогнав од незбагненного душевного болю.
— Що таке? — поцікавився Попов.
— Я просто останній дурень! Треба було взяти цю жінку з собою!
— З собою? і що б ти з нею робив?
Я розгубився. Справді: що? і тут же збагнув: я б сказав їй, що вона схожа на Оксану! Ось для чого повинен був я запросити ту німкеню! Сказати їй, що вона схожа на мою Оксану, і що, може, душа в неї так само добра, і змучена, і нещасна, але тепер вільна і буде завжди й навіки вільна! Все це треба було сказати тій випадково зустрінутій серед руїн жінці, щоб уберегти її від зневіри, щоб не дати поруйнуватися її душі. Адже з усього видно, яка самотня й безпорадна та жінка, попри її молодість, вроду і звабу. Коли б я сам вів машину, то, мабуть, завернув би назад у пошуках тієї жінки, але мене віз Попов, який ненавидів усе німецьке такою чорною ненавистю, що я не наважився далі говорити про жінку і про той несподіваний спалах, що стався в моїй душі. Кому яке діло до чужих спалахів?
Попов знав будинок, де ще при американцях містилося військове управління Military Соуегпетепї (196), ми поїхали туди, виявилося, що англійська військова влада виділила в цьому колишньому купецькому будинку один поверх (третій, чи що?) для магістрату (бо старовинна ратуша була розбомблена), отож там ми могли тепер знайти Кельнського обер-бургомістра, прізвище якого було — Аденауер. Той обер-бургомістр міг зватися як завгодно, для мене це не мало ніякого значення, могло мати значення для німців, бо Аденауер нібито був тут обер-бургомістром ще до Гітлера, мало не до нашої ери, тоді фашисти його усунули, здається, на якийсь час саджали навіть до концтабору, але він якось зберігся і тепер, коли німці розгубилися й зневірилися без надій і без влади, цей дід з’явився, мов з того світу, ніби сама історія прийшла знову до розбитого народу з своїми заповідями і надіями, і вже було для чого жити навіть серед таких руїн, як оце в Кельні.
Будинок вразив мене мармуровими широкими сходами, бронзовими гратницями на сходах, високими скляними дверима, безліччю скляних дверей, які нечутно відчинялися й зачинялися, пропускаючи нас з Поповим в потаємні глибини цього загадкового притулку новонароджуваної влади, що виникла зовсім нез’ясовано там, де не мала ніякого права на це.
Дід Аденауер був якийсь ніби вилинялий, жовтий, у чорному буржуйському (саме таких буржуїв я завжди уявляв, читаючи наші газети) костюмі, здається, він був худий і високий, хоч англійський майор, що пересувався слідом за ним, наче прив’язаний ниточкою, був ще вищий і нависав над Аденауером, чи то прикриваючи його, чи то загрожуючи йому за найменший непослух.
Моя німецька мова недалеко вийшла за межі шкільного "Вір бауен моторен, вір бауен тракторен", а тут розмову слід було вести тонку, державно-дипломатичну і водночас гідну мого статусу представника переможців, тому переклад знов пішов багатоступеневий: від мене до Попова, від нього до англійського майора, вже від майора до обер-бургомістра і тим самим шляхом — назад.