Вона, бачу чи, з дня на день приходила до сил і ставала жива, як ластівка перед бурею. Особливож тішилася слоном і називала його "коханим кораблем" до країни 'мужа. Все була при його кормленню і своїми малими рученятами гласкала його по трубі та давала йому всяких ласощів.
Скінчивши приготування, пішов Мирослав до найстаршого священика ісляму, який був у городі Бенарес тай ужив всего свого знання корану, щоб наклонити його, вплинути на місцеву іслямітську власть, щоб дала сильну ескорту для Талі аж до Самарканду.
— "Понесу славу імени пророка через далекі землі, в яких не станула ще стопа ісповідника "святої читанки його", говорив.
— "Не задля слави слід робити добрі діла".
— "Я давати буду тільки свідоцтво правді, як по приписам корану дам сорокову пайку всего свого майна на убогих вірних".
По якімсь часі отримав ескорту, котра мала притім і політичні завдання.
Вкінці настав час відїзду. Мирослав продав свій дім і під ескортою сильного відділу поклонників пророка мав вже вирушити в дорогу, як його подруга злягла і повила сина. Мусів задержатися і жити якийсь час в страшній країні, де звідусіль чигала смерть або мука. Чувся тепер двічі сильно звязаний з життєм. Який же свобідний був перед-тим! Але не жалувався на новий тягар, який випав на нього. Бо йому було ліпше з ним. Донечка старого буддиста простувала по свому розумінню віру свого батька й осолоджувала мужеви терпіннє та робила легким його тягар.
Вкінці рушили в далеку путь.
Таля ні разу не оглянулася на пишний город Бенарес, ні навіть на святі води Ганга, в яких обмивалися з гріхів непереглядні товпи народа.
Покидала все і їхала весела як весна за своїм чоловіком. Повагом ступав великий слон, на хребті якого сиділа гарна Таля й заслоненій вежі.
Як перейшли велику рівнину гіндостанську і перед ними замаячіли найвисші гори на світі, покриті ледняками і сніжними лявінами, запитала Таля Мирослава:
— "Чи сей білий шовк, що покриває верхи гір, як муслинові завої голови жінок, називається "сніг" в мові матери твоєї?"
— "Так, Талю".
— "Ти казав, що він мягкий як пух. А як називається тверда як камінь вода, що її можна лупати молотом?"
— "Лід, Талю".
— "Льід, льід", повторяла Таля дуже поважно.
— "Кілько жінок крім мене возьмеш собі в дома?" запитала перший раз, від коли побралися.
— "Тільки тебе. В нашій країні має муж тільки одну жінку, а жінка тільки одного мужа. Як умре одно з них, то друге може знов шукати собі пари".
— "То жінок так не палять разом з тілом мужа?" запитала дуже здивувана.
— "Зовсім ні! Жінка по смерти мужа живе собі або сама або знов виходить за муж, як хоче".
— "Якіж дивні там обичаї!" сказала, широко створивши свої сумні очі.
А гімаляйські гори зближалися як до потворности великі укріплення світа. З далека видніли їх чорні і сиві недеї з вічними снігами на дрімаючих в мраці плаях. А над ними піднималися білі, студені шпилі, на яких не була ще ніколи ні стопа людини, ні ратиця най-лекшої кози, де не долітали навіть небесні птиці, ні водні опари землі.
Вже переїхали тверді, чатинні бори і вїхали в простори заняті травами та повзучими корчами, подібними до лелеча. Тут уже не зустрічали більших звірів. Тільки час до часу мигнула по стрімкій обочи струнка коза, або перелітала над верхом яка птиця. І прорідився воздух так, що людська грудь втягала його як острий нектар.
Заблудили...
Кругом них ісповідники пророка падали, як все, лицем обернені до Мекки і пять разів на день відмовляли приписану кораном молитву. З них не багато остало вже в живих. Але зі спокоєм, який приписує коран, посувалися дальше в тій вірі, що доля їх і місце смерти виписане було на таблиці їх життя, ще заки прийшли на світ.
Зближалися до височезних гір Паміру, званого "Дахом Світа". Дні ставали щораз менші і менші, хоч була середина літа, бо сонце скоро ховалося за темні велити гірських верхів. Як грізні роги в часі битви заревіли вихри і довго вили по непроходимих челюстях гір. Погиб великий слон Талі, за яким вона мала заплакані очі, хоч казала, що плаче від вітру. Сиділа вже на гірськім конику, закутана в найтеп-лійші од яги тай дивилася на сніг, що скрипів під його ногами і питала Мирослава:
— "Чи такий сам є в нашій країні?"
— "Такий сам, Талю".
— "Якже там гарно-гарно!"
— "Закрий уста, бо віддих того снігу входить в грудь і людина хору є від того".
Боявся сказати, що вмирає. Так привязався ніжної квітки півдня, яка пішла за ним аж у сі дикі, як смерть студені гори і ще хвалила собі смертельний шлях.
Кашляла з дня на день сильніше, аж заходилася. І чахла на очах. Мирослав потішав її сонцем і теплом, яке є в його країні. Блідо усміхалася й витревало дивилася на захід. Вкінці на однім постою настав день її пращання з мужем. Серед сніговійниці, ізза якої не видно булоб світа, подивилася невимовно сумно на мужа і синка і дух її тихо відійшов в напрямі одної з пятьох великих дараб Самсара.
Гірко заплакав Мирослав, перший раз від непамятних літ. І пригадалися йому слова його тестя: "Розлука з тим, що нам миле, се терпіннє"... Так, се найбільше терпіннє, коли получене з молодістю. Він чувся ще молодим, немов би вчера опустив Галич.
А шлях на сонцем залиті рівнини був уже так близько-близько. Звіз там тіло Покійної Талі й похоронив його над берегом Сир-Дарії.
В Самарканді на царськім дворі, де зголосився як член посольства свояка половецьких ханів, знали про рідний край Мирослава лиш тілько, що там сидить на престолі князь, що взяв за жінку внучку кагана Куманів, посвояченого з царями Самарканду. Не знали навіть імени Ярослава, хоч чули про великий розум його.
— "Далеко я забрив", подумав Мирослав.
Розпитував і тут, чи не чули про державу таємничого Попа Івана, але надармо.
Минули ще два роки, заки Мирослав наблизився до степів рідного краю.
Серед численних пригод, пізнавши багато дивних обичаїв ріжних племен, добився вкінці Мирослав до головного табора Половців, відки дістався до Чернигова. Тут довідався про новини, які зайшли в Галичі і в Київі тай про те, що найстарша дочка Ярослава вийшла вже замуж за князя Ігоря Святослава і живе в Путивлі. Вона що йно була вродилася, як він опускав Галич. Від того часу минав сімнайцятий рік.
Одним великим сном видавався йому той час блуканини. Але маленький синок, якого лишила йому Таля, а який уже говорив, пригадував йому, що се не був сон, а дійсність.
їхав до Київа, про знищеннє котрого вже чув. Хотів понести малого синка до церкви св. Софії й горячо помолитися в ній біля домовини Ярослава Мудрого та подякувати за щасливий поворот до рідної землі. Не знав іще, що саме тепер діялося в Галичі.
Найбільше дивувала Мирослава вістка про ворохобню в Галичі, що відбувалася перед літами. Хотів би був на крилах злетіти до дому.
ЯК ПАЛИТЬ І МІНИТЬСЯ МНОГОГРАННИЙ КРИСТАЛЬ
ЛЮБОВИ...
Глава шести, котра пояснює, як князь Ярослав аж до гіркої глибини зрозумів свою ціну за улюблену Погорину Волость; як в часі ворохобні прийшла до нього депутація бояр, чого домагалася і що князь відповів; про що говорили темні товпи, що йшли лісами на Чагрів; як князь лишив столицю, а поїхав боронити одного села, чи тільки дворища і Притім мало не пожив смерти в Дністрі; що діялося в лісах під Чагровом і як цілу ніч трєвали борні на вулицях Галича і кому вдалося втихомирити ворохобню та що про се думали бирич Яструб і воєвода Веремунд, що разом знали дуже багато тайн і — чи був хто в Галичі, що знав їх більше від них?
Помалу йшов час князеви Ярославу, коли скінчив одягатися, як до битви.
Від отворених вікон його кімнати доносився до нього шум великих мас народа, що хвилями змінявся в гамір і довгий, протяжний рев, подібний до реву розбурханого моря. Від крилоських укріплень доносилося якесь невиразне биттє в дзвони мов на пожежу... Здавалося йому, що пізнає головний дзвін церкви Воскресення Христового, а за хвилину і церкви Юрія.
Князь надумувався, чи приказати, заграти на трівогу для всіх оружних сил, які були в городі й укріпленнях його, чи ліпше не скликати до купи своїх дружинників, яких могло також обурити замкнен-нє церков й увязненнє "святого аскета". Зібрані разом і заосмотрені в оруже моглиб кинутися на і так їм нелюбих Варягів і инших наємни-ків-чужинців, а розсипані в великім і ще до того святкуючім городі, не представляли більшої небезпеки, як той город. Але з другої сторони в такій хвилі як ся, переймалися вони між народом шкідливими думками й поглядами.
Треба було щось зарядити. Князь охолов вже з першого гніву й тим більше не міг рішитися. Якась як полин остра гіркість заливала його душу. Думав про невдячність Галичан, яких так збогатив і забезпечив, а тепер, як би не заплачені чужинці, не міг би навіть обізватися за тим, що має найдорожчого!..
Світляні знаки Варягів, які бачив з вікон, освітлювали йому не тільки те, що тепер бачив і знав, але й те, що давно бачив а чого не знав. Там під Теребовлею питав себе, яку ціну прийдеться йому заплатити за Погорину Волость і не знав. Властиво знав і то від довшого часу. Але те знаннє було якесь таке, як страва без соли. Що йно гіркість, яку тепер відчував, освітлювала йому ту справу. О, тепер знав вже добре ту страшну ціну: то було ціле нещасливе пожиттє з женою, то була та внутрішня пустка, що гонила його по лісах і полях кругом Галича, то було те, перед чим тепер стояв і вагався... І здавалося йому, що платить більше чим народ Галича, більше і прикрійше.
Коли так вагався, дали йому знати, що велика депутація бояр просить о послуханнє.
Приказав освітити радну гридницю і в боєвім одязі, з варяжським мечем при боці та сигналовим рогом, перевішеним через плече, увійшов на салю, відслонивши тільки лице. Його остроги голосно звеніли серед тишини, яку заховували зібрані бояри в медвежих шубах.
Станув біля свого престола, поклавши праву руку на хрестній рукояті варяжського меча й очима запитав зібраних, що мають йому сказати. За ним стояло як звичайно дванайцять молодих отроків з червоними щитами. Лице князя виглядало як умите бурею озеро і си-яло ще силою гніву. Представлявся гарно і могутно.
Бояри дивилися на нього як на молодика, якому занадто вдарила сила до голови. Але вигляд їх князя їм очевидно подобався.
По хвилині вагання виступив наперед боярин Микулич з Надвірної, що по богослуженню заскочений несподіваними подіями не вертав вже до дому, і в клонившися князеви, промовив:
— "Біля крилоських укріплень розярений народ вибив майже сотню наємних Половців і обсаджує церкви.