Товариш Дикий — комендант Усть-Вимського табору. А це ваш новий начальник, товаришу Дикий.
— Єсть, товариш начальник! — витягнувся Дикий.
— Іване Григоровичу! Товариш Дикий до ваших послуг, він уведе вас у справи таборів.
— Добре, — каже Мороз і подає Дикому руку. Обличчя Дикого похмуре, округле, віспувате з тупим носом. Мова уривчаста з сильним українським акцентом.
— Так їдемо, товаришу Дикий! — каже Мороз.
— Єсть — їдемо, товаришу начальник! — буркнув Дикий.
На дворі темрява, сипле снігом, шумить вітер. Літак ледве може піднятися, ним на всі боки кидає, пілот Степаненко ледве втримує напрямок.
Біля одинадцятої години літак приземлюється серед безмежного білого простору. Гострий, рвучкий вітер сипле в обличчя пургою. Ніде нікого не видно. Згодом з сірого простору почулись дзвінки і до літака під'їхали сани, запряжені парою міцних, рослих коней. Сідають у сани і їдуть. Через деякий час із снігу виринуло кілька дерев'яних, одноповерхових будинків. На одному з них над входом напис: "Главноє управлєніє Ухт-Печорстроя". Звідсіль і почав Мороз свою нову роботу.
Відразу він почав входити в курс діла. Робоча сила, тяглова сила, реманент, харчові засоби, мешканеві умови, інструкція режиму. Цього ж дня прибув новий транспорт "заключонних". Мороз зажадав списка, переглянув його. Довідався, що з двох тисяч ув'язнених половина не дійшло до місця призначення.
— Чому така кількість? — питає Мороз Дикого.
— Хіба ви самі не знаєте? — відповідає Дикий. Дійсно. Хіба Мороз не знає чому? Сотні кілометрів глибоким снігом, у мороз, у метелицю, пішки. А вони ж півголі. І голодні.
— Де їх, тих нових, примістили? — питає Мороз. Дикий здивований. Він не звик, щоб його про такі речі питали. Це його діло. Але Мороз настоює.
— У бараках, — відповідає Дикий.
— Чи маємо досить бараків? — питає знов Мороз.
— Яке досить, не досить. Тут нема нічого досить, — каже Дикий. — Нових примістили із старими… Тіснота, ясно, але і тепліше разом. Почнемо будувати нові бараки.
— Я б хотів деякі бараки оглянути, — каже Мороз.
— Єсть — оглянути, товариш начальник! — каже Дикий.
— Зараз по вечері. Коли дають вечерю?
— О сьомій!
— Коли лягають?
— О дев'ятій.
— О восьмій їдемо, — каже Мороз.
— Єсть — о восьмій! — відповідає Дикий.
Вечерю дістав Мороз тут же у своєму новому кабінеті, не мав часу їхати на помешкання, якого ще взагалі не бачив. Тут же прийняв перші рапорти роботи, тут же дав перші свої розпорядження. Нічого ще не міняв, нічого не критикував. Він мусить наперед увійти в справи. Перед восьмою з'явився Дикий.
— Готово, товариш начальник! — рапортував він. На дворі чекали сани. Темно. Мете снігом. Поїхали в невідомому для Мороза напрямку. Через деякий час із темряви виринуло кілька барачків, що ледве були помітні під снігом. — Главпункт номер один! — рапортує Дикий. У бараках світилося і звідти чути було дикий гамір.
— Що за галас? — питає Мороз.
— Не знаю, — каже Дикий. — Мабуть нові… — Швидким кроком Мороз пішов до бараку. За ним Дикий. Барак низький, квадратовий, похилі, вузькі дверцята. Дикий різко відчиняє дверцята, Мороз нахиляється і входить.
Спочатку нічого не можна розібрати. Півтемрява. Дим. Дика суміш людських постатей.
— Сміірна! — різко скомандував Дикий. — Главний начальнік! — викрикнув на ціле горло. В бараці все на хвилинку завмерло. Мороз бачить картину: довкола дерев'яні з дрючків подвійні нари, посередині розжарена до червона залізна піч, із стелі звисає і чадить саморобний каганець. Трохи далі біля печі стіл. На столі харчі, три пляшки з одеколону, етеру і спирту. Довкруги люди. Чоловіки і жінки. Сама молодь. Усі обідрані, розпатлані, п'яні. Вони видно тількищо танцювали. Один з патлатих держить гармонію, інші якісь гребінці і бляхи. У кутках і на нарах купами стоять якісь інші, переважно бородаті, люди. Очі їх перестрашені. На помості валяються розгорнені речі, розбиті кошики й валізки.
— Що тут робиться? — серед повної тиші питає поволі й суворо Мороз.
— Угощаємося, товариш начальник! — швидко відповів один з патлатих. Кілька дівчат зірвалось із своїх місць і підскочило до Мороза.
— Як звешся? — звернувся Мороз до першої.
— Дішовка! — відповіла та швидко й підстрибнула. Мороз одвів руку і бацнув її по пиці.
— Як звешся? — звернувся до другої.
— Вот майо… — хотіла та щось сказати і зробила соромницький рух, але в ту ж мить лежала на помості.
— Як звешся ти? — звернувся Мороз до одного з патлатих.
— Грач, товариш начальник! — швидко відповів той.
— А твоє? — звернувся до другого.
— Я, товариш нач… — Бац! І той полетів назад, вдарився об нари. Мороз кам'яно спокійний. Перевів погляд на тих переляканих бородачів по кутках. До одного з них, високого, зарослого, майже сивого підійшов.
— Як зветесь? — запитав його і дивиться на довгу пошарпану його одежину, що була розхрістана, яку, видно, хотіли з нього зняти.
— Виноградов, — почулась тиха відповідь.
— Професія?
— Професор.
— Звідки?
— 3 Харкова.
Мороз переводить погляд на іншого.
— Як прізвище?
— Онищенко.
— Професія?
— Хлібороб.
— Звідки?
— 3 Харківської области, село Ясінне.
Ще і ще питає Мороз, душ двадцять перепитав. Більшість селяни, і всі з України. А потім звернувся до гурту:
— Усі, що тут є, належите до цього бараку?
— Ні! — впали голоси.
— Усі, що сюди не належать — виступить наперед! За непослух стріляю на місці! — і Мороз кивнув на Дикого. Той витягнув револьвера. Гурт голих і патлатих крикливо купчиться біля пічки-буржуйки.
— Усі? — питає Мороз.
— Усі! — відповіли ті хором.
— Так слухайте! Якщо ця сцена ще раз тут повториться, я вас усіх отак, як є, вижену на цілу ніч у тайгу. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — відповіли ті хором.
— А тепер кругоом! Марррш! — і вказав на двері.
— Братці! Шпана! Дішовки! Смативай! Нам начхать! — зі свистом, риком, вереском, хапаючи по дорозі що попало, кинулись ті купою до дверей. За хвилину їх тут не було і лиш їх голоси доносились знадвору. З залишених відкритих дверей несло пургою і холодом. Дикий зачинив двері. У бараці гробова тиша. У різних місцях лежали розбиті і розтягнуті речі. Мороз мовчки залишив барак. За ним услід пішов Дикий.
Мороз має для себе окремий будинок над Ухтою під тайгою, з соснових брусів. Три кімнати і кухня. Одна з кімнат простора, на два просвіти, поміст від половини на ступінь підвищений, на півищенні нефарбований письмовий стіл, два стільці, на стінах велика карта СССР, карта Ухт-Печорського краю і портрет Сталіна лубкового видання. Залізна велика піч огріває, а нафтова, дванадцятий номер, лямпа, освітлює простір. У сусідній меншій кімнаті — дерев'яне, нефарбоване, вимощене сіном, ліжко, прикрите товстою, м'якою ковдрою і великою ведмежою шкурою. У третій великий, круглий стіл і шість стільців. А на кухні міцна, огрядна баба Мотря Коваленко з Полтавщини.
Але Мороз рідко буває дома. Сніг не сніг, метелиця не метелиця, він сідає в сани і пара гарних, сірих, в яблуках, виписаних коней несуть його до управління, на пункти, на промисли. Має багато причин бути рухливим. Поперше, його природа взагалі не переносить статики, подруге, його поставлено перед фактом того казкового лицаря, перед яким розсипали в стозі сіна пуд маку і сказали: коли ти всі ті мачини визбираєш, ти будеш жити і дістанеш свою царівну за жінку. Коли ж ні, ти мусиш умерти. І різниця між казковим лицарем і Морозом та, що лицар мав за приятельку чарівну фею, яка йому допомогла, а Мороз такої феї не має. Вечорами він дивиться на карту своєї території, що більша розміром від Франції, і йому робиться моторошно. Ще колись, давно, у школі шановний Афоген Васильович, з вказівкою в руках, оповідав про цей Печорський край, що "ізобилує" лісом, ріками, озерами і рибою, але тоді він бачив його лиш на барвистій карті. І видавався він йому тоді землею, де багатства лежать горами, і треба лиш прийти і брати їх голими руками. Тепер же він побачив його у себе під ногами, побачив згори з літака, з глибин шахти, пройшовся по багнах, по тайзі, по тундрі, збагнув закони вічної мерзлоти, відчув на своєму тілі температуру атмосфери, побачив сніги триметрової глибини… І повне бездоріжжя, з ріками, дві третини року замерзлими, з багнами непрохідними. І коли глянув на пляни, на завдання, на темпи, на терміни, на цифри… і, нарешті, на засоби, якими він мав ті завдання виконати — він жахнувся. Йому сказали: маєш п'ятнадцять тисяч робочої сили. Вже з першого дня він побачив, що це за робоча сила. П'ятнадцять відсотків "шпани, малолєток, рецидивістів, уркаганів". П'ятнадцять відсотків "бувших людей" — релігійних збоченців — кликуш, юродивих, істериків, фанатиків-сектантів. Двадцять процентів інтеліґенції всіх родів і фахів — інтелектуалів світового імени, філософів, природників, соціологів, інженерів, лікарів, людей духовних, мистців усіх родів, політиків партійних і політиків дійсних, фахових і аматорів, утопійних соціялістів, фанатичних анархістів, традиційних монархістів, романтичних націоналістів, істеричних троцкістів, людей всіх націй і всякого віку. І п'ятдесять відсотків селян з теплої України, з теплого Кавказу. Ці люди — голі і босі — живуть у бараках, до яких крізь стіни віє снігом, багато з них живуть у норах, виритих у мерзлому ґрунті. Їхні харчі — 600 грам хліба й баланда з гнилої риби, або кислої капусти, без м'яса, без жирів. Від цих людей вимагають високих виробничих норм. Їхні знаряддя праці — кірки, лопати, сокири і пилки. Вони змушені працювати без техніки, без машин. І без тягла… На п'ятнадцять тисяч напівхворих людей Мороз виявив кілька десятків коней, включаючи сюди і свою пару сивих.
Згинеш, Морозе! Пропадеш!
Але Мороз не має наміру гинути. Він хоче жити. Викусить знайти вихід із цього становища, і саме на це там нагорі розраховують. Добре, що тому казковому лицареві казкова фея послала тисячу мишенят, що миттю визбирали розсипані мачини. Він тут сам-самісінький, зв'язаний десятьма роками рабства, ніяких відкликів, ніяких справедливостей, ніяких інших виходів, крім хіба лишити все і піти самому до тих бараків на поталу "малолєток".
Ні. Мороз стоїть перед величезною картою з центром Москва і бачить, як від того центру розгалужуються на всі боки червоні жилки залізниць і сині жилки доріг і рік, і чим вище на північ тим тих червоних жилок все менше і менше, а дійшовши до висоти В'ятка-Котлас-Архангельськ, вони зникають зовсім, лишаючи тільки сині з написом Пінега, Мєзань, Вимь, Ухта, Іжма, Вичегда, Печора, Іліч, Уса.