А от чому Роман і Василь до цього часу нікого не знайдуть? Стільки ж в гарних дівчат...
— Що вони пишуть?
— Служать на заставі. Так уже скучила за ними і їхніми витребеньками. Вони ж де не йдуть, то сміх розтрушують. О, метелиця таки вщухла. Прощавай, сестро, — вона поцілувала Мирославу, вивинулась з оселі, і підківки її чоботят брязнули на млиновому колі, яке після жнив привезли Мирославі Роман і Василь.
Мирослава поснувала по хаті, мерзлякувато повела плечима, глянула у вікно, за яким уже відчувалася ворожба ще невидимого місяця, і підійшла до фото Данила. Він довірливо, трохи сумовито посміхався їй чи комусь... Може, й справді, тепер посміхається комусь, забув її, бо чого не трапляється в житті? З такими невеселими гадками вона роздяглась і знову глянула на фото.
"Хоч у сон прийди, коли не можеш інакше. Чуєш?"
Поправивши снопики, вимкнула світло і не лягла, а впала на постіль. Ще якийсь час чула, як біля хати, втихаючи, вовтузився і зітхав вітер, потім у вікна так гарно врізались перемерзлі зорі, у шибки постукав пучкою місяць, загойдалась земля і перенесла її у дитинство, коли вона з поля, бувало, очікувала матір, що теж мала спіп золотого волосся і вечорові очі. Дуже рано вони пішли в землю і барвінковим цвітом проглянули па могилі.
Тепер вітер схлипнув, наче немовля... А батько так хоче діждатися внуків...
І вже не чула, як стиха брязкнула клямка, скрипнули двері і в оселю, скрадаючись, увійшов Данило. Він не зачинив за собою двері, боячись їхнього скрипу, боячись себе, боячись місячного марева, в якому, наче женці в білому, стояли снопи. Захлинався настоєм літа і туги. Отак і стояв біля порога людиїтою чи тінню її. Як його тепер зустріне Мирослава: прокльоном чи журоою га сльозою? Бо нічого ж не дав їй, окрім горя.
Коли трохи вгамувалося серце, вій почув дихання і обережно попрямував до ліжка, схилився над ним, вдивляючись у Мирославу, що була напівзакрита хвилею кіс, вони і курилися, і зблискували в невірному світлі місяця.
Скорбота лежала на її пересохлих устах, у міжбрів'ї, і в сні зворушливо здригалися вінчики вій і тіні біля них. Доторкнутися б до них устами, почути, як прокидаються, врозтіч кидаються вони, як прокидаються очі, переляк, а потім усмішка. І таке дороге слово: "Безсовісний".
Та чи маєш ти право на це? Подивись на свою кохану, мов на дороге малювання, і йди світ за очі. Не край і не карай цю красу, цю ніжність, цей смуток.
І, переломлюючи себе, він ступнув назад, ще поглядом прощання глянув на Мирославу, на ніжки, що вибились з-під тоненької ковдри, на місячну дрімоту її кіс і обернувся до дверей — так, певне, буде краще для неї. Він залишить їй свій подарунок і піде собі.
І тут проти розуму збунтували любов чи сумніви: а може, тільки тебе, дурня, й чекала Мирослава, може, для тебе й уночі не зачиняла дверей?
Ще не знаючи, що робити далі, він тихо-тихо пройшовся по хаті, постояв біля сніпків пашниці й неждано побачив між вікнами своє фото. Де ж вона взяла його? Таке було тільки в його хаті... Он воно що... Глибока вдячність зросила, затопила його душу, і він, непевно посміхаючись, знову підійшов до ліжка, дивився і надивитись не міг на своє кохання.
"Мирославе, люба", — кликав її в думці, а далі, непомітно для себе, покликав і вголос.
І раптом прокинулась Мирослава, кинула руки на груди, зітхнула. Данилові стало лячно, він відхилився у тінь.
А дівчина, одгортаючи коси од чола, сіла на ліжко.
— Так ясно почула його голос... Ой, що це?! — В голосі її забриніли переляк, подив, сльози, а в насторожені очі увійшов місяць. І тільки перегодя запитала: — Сон?
— Сон, Мирославе.
— Данило! Данилку! Ти?!
— Я.
— Прийшов?
— Прийшов.
Мирослава з плачем кинулась до Данила, потягла його до вікна.
— Данилку, рідний, це ж ти!.. Не може бути, ой, не може бути! — І впала йому на груди, вірячи й не вірячи, що це він. — Не може бути...
— Виходить, може, — поцілував ії коси, що й тепер, як у далеку давнину, назбирували місячне мево і сум матіоли. Враз Мирослава злякано відсахнулась од нього.
— О, почекай — я ж роздягнена, — прикривши рукою виріз сорочки, вона метнулась до ліжка, підняла руки до жердки, залопотіла одягом і вже через хвильку, ніяково посміхаючись і тручи пальцями вії, підійшла до нього, поклала йому руки на плечі, поторгала їх: чи справді це Данило?
— Чому ж тебе так довго не було? Чого я тільки не передумала. Як ти,любий? Данило посутенів:
— Як?.. Хіба це життя, будь воно прокляте разом з тим, хто покалічив його.
— Данилку, ти озлобився?! — жахнулась Мирослава, відсторонилась од нього.
— З таким життям, як у мене, й мертвий камінь озлобиться. Мирослава зібралась у болючу грудочку і, не спускаючи погляду з Данила, твердо сказала:
— Що хочеш роби, як хочеш роби, тільки не оздоблюйся. Тебе ж не Батьківщина, ие люди судили, а сліпа ненависть Ступача.
— Оп як! — подобрішав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу і не став пояснювати їй, що не озлобився він, а тільки має велику душевну скруту. — А для тебе хто я тепер?
— Ти для мене все: крайня, муки, надія, муж, батько мого сина чи доньки.
— Невже це може бути? — не повірив їй, ве повірив своєму майбутньому.
— Це все буде, Данилку. Побачиш: і я, і ваші діти, і добрі люди будуть ще гордитися тобою, якщо ти ие озлобишся і не здрібнієш, як дрібніють у злобі.
— Якою ж ти стала!.. — вражено дивився на неї і надивитись не міг.
— Якою, Данилку? Старішою?
— Ні, мудрою... наче літо.
— Хоча й весни в нас не було, — зажурилась Мирослава. — Он у мене за це літо й зморшки з'явились.
— Це не зморшки — це мудрість!..
Данило почав цілувати отой сніп, що тримав у собі ранок, оті очі, що тримали в собі вечорину.
Мирослава горнулася до нього, як ніколіг не горнулась, не відхилялась ні од його уст, ні од його рук.
Щось гупнуло біля призьби, і вони сполохаю" завмерли.
— Це, мабуть, грудомаха снігу впала з даху, — підійшла Мирослава до вікна. — А ще біля хати іноді зайці гупають. Я для них сніп вівсянки поклала. О, дивись.
Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-білій скатертині дугу курився живий клубок, ось він вскочив на подвір'я — і прямо до снопа.
— От і маємо шматок казки, — гірка посмішка обвела уста Данила.
Мирослава обличчям притулилась до його плеча.
— Не забув, як нам з моля або лісу батьки приносили хліб од зайця?
— Не забув. І я тобі щось приніс. Може, посмієшся з дурня.
— Не мели несусвітне... — І запнулась — мало не сказала давнє: — Не мели несусвітне, товаришу голово.
Данило розщібнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в білий папір, бережно розпеленав його. — Ось тобі, — подав їй якісь три стеблинки.
— Що це? — здивувалася Мирослава.
— Подивись.
Вона ввімкнула світло і побачила три свіжі пшеничні колоски, що ніжно-ніжно бралися цвітом.
— Це ж звідки таке диво?
— З теплиці Діденка. Новий надійний сорт виводить чоловік, а я біля нього кручуся.
— Спасибі, Данилку. Хай цей колос буде нашим колосом надії, щастя.
— Коли б воно так сталось, — спохмурнів чоловік, а далі дістав з портфеля велику тернову хустку. — Ось тобі моя перша, хай не останньою буде.
Мирослава, поклавши колоски, здивовано втопила руки в червоний цвіт хустки.
— Таки пам'ятав?..
— Не було й години такої, щоб не думав про тебе.
— А про мене й не питай. — І сльози з'явилися в очах і голосі, щоб пригасити їх, сказала буденне: — Данилку, може, повечеряєм?
Він глянув у вікно, похитав головою зорям, що вже мінили нічну барву на досвітню, зітхнув:
— Мені вже треба йти. Скоро світанок. Мирослава, напевне, не почула його останніх слів.
— Який ти гарний, Данилку.
— Я погіршав у своїй душі.
— Ти покращав у моєму серці.
— Мені пора.
— Ні, ні! Ти зараз не підеш. Ця ніч буде нашою.
— Що ти, Мирославе! Я ж поза законом. , Вона пригнула його голову до себе, він чубом торкнувся до її персів.
— Любов не може бути поза законом.
— Це говориш ти?
— Ні, моя любов.
— Ти не боїшся її?
Мирослава самою правдивістю заглянула йому під вії:
— Материнства не бояться — ждуть...
Ця ніч була їхньою піччю. Забувши все, Дапило й передлював у Мирослави, тільки вона, йдучи в гамазеї перечищати зерно на посів, уперше за ці місяці замкнула хату... І друга ніч була їхньою, і третя. Відтепер, здається, усе його життя стало очікуванням оцих зимових місячних вечорів, з яких, наче саме кохання, виходила і приходила Мирослава. Вона приносила пахощі морозу, розтривоженого зерна і найкращу в світі посмішку. Кому дякувати, кому вклонятись до землі, що ти, доле, є на землі?..
А четвертого вечора, коли вже повернулась з роботи Мирослава, біля їхніх воріт зблиснули фари машини, потім згасли, і згасли на вікнах лисиці. Хтось, наче в киреї, підійшов до хвіртки.
"Хто б це міг бути? Невже знову по його душу?"
Заборсались пекельні думки, Данило поблід, але нічого не сказав Мирославі, яка саме поралась біля печі. Здається, саме серце відстукувало кроки невідомого. Тільки чого він один? Далі не витримав:
— Мирославе, до нас хтось іде.
— Ой! То я зараз! — розпачливо зойкнувши, заметушилась, кинулась до дверей, зачинила їх, гуркнула другими.
"Нема тобі щастя, мій клопоте чорнобривий". І враз, ніби з потойсвіту, почув:
— Добрий вечір!
"Комусь, може, добрий, а комусь..." А в голосі прибульця ніби щось знайоме вчулося. От зараз і довідаєшся про все. І так подивився на пшеничні з цвітом колоски, ніби шукав захисту в них.
Ось відчиняються двері, і він не вірить своїм очам: у хату за Мирославою ступає осміхнений Діденко, вносить з морозом свою широку, мов дзвін, кирею і кілька півмісяців зморщок навколо вуст.
— Максим Петрович!
— Впізнав? — начо дивується чоловік і не стирає посмішки з обличчя.
— Та ніби впізнаю. Але, як говорять старі люди, яким побитом? Діденко почоломкався з Данилом, картинно в своїй киреї захопив середину хати і підпер бровами високе чоло.
— Щоб не мучити тебе .здогадами, одразу все розкажу, при одній тільки умові: щоб на столі було смажене, пряжене і так шматками, бо через твою милість голодний, мов старий вовк.
— Через мене? — не вірить Данило.
— Атож, — коротко відказує Діденко і вже серйозно, навіть якось урочисто починає так говорити, мовби читав грамоту. — Такот, чоловіче добріїіі, писав тії по інстанціях листи про себе, а я тихенько писав про тебе.