По-друге, необхідно вивчити з дітьми пісню про Сталіна і щодня до і після уроків співати. Проспівавши пісню, кожен школяр повинен підійти до портрету, відсалютувати, а потім голосно і чітко промовити: "Сталін помер, але його справа живе!" По-третє, треба всім учням зробити великі п'ятикутні червоні зірки з портретом Сталіна всередині, як у жовтенят, але більші, й носити їх зліва, на самому серці.
У вчительки від радості дух перехопило:
– Ой, Миколаївна, як гарно ти придумала! Ти ж у душі справжня комуністка! Чому ж ти на суді це не сказала?!
Я тільки хмикнула.
– Знаєш, – продовжила вона, трішки подумавши, – а давай на сороковий день влаштуємо у конторі зібрання, зачитаємо промову, а потім нехай діти заспівають. Дев'ятий день ми вже пропустили.
Цю ініціативу я схвалила.
– А ще, – захопилась вчителька, – давай дитину, яка народиться в нас у Капкарі назвемо Сталіною!
Подивившись на Марію Іванівну, я тільки ствердно кивнула, бо знала, що вона знову вагітна.
Мама чула нашу розмову і потім вичитувала мене:
– Оксано, не можна так з людьми…
– Мамочко, я ж не винна, що вона партійна. Це її робота, хай виконує.
Вчительці виявилось нелегко виконати всі задумки. І за портретами, і за доповіддю, і за піснею треба було йти до райцентру, та не дуже находишся з чотирма дітьми і п'ятим на підході, а чоловік-інвалід зі своєю "кінською стопою" в Довгий Міст не дійде. От і стала просити у мене допомоги.
– Що ви, Маріє Іванівно, я ж не маю права, я ж заслана.
– А ми нікому не скажемо!
– Так я ж перевиховуюся, мені не можна говорити неправди. Ви ж мені самі недавно казали, що я почала змінюватися. Краще Ніну попросимо, хай в райкомі комсомолу все візьме; може там і ноти до пісні будуть, ось ваш Максим і розучить на баяні з дітьми цю пісню.
– Що, і до школи йому тоді на перший урок іти, і після занять приходити грати? – перелякалася вчителька.
– Ну, враховуючи те, що він у вас хазяйнує в домі й доглядає дітей, коли ви на уроках, то можна в школі співати і без акомпанементу.
– Без чого-чого? – не зрозуміла Марія Іванівна.
На збори на сороковий день по смерті товариша Сталіна я вирішила не приходити, натомість відправилася до Тібішета оглядати хворих. Про те, як усе відбувалося, мені розповів Дмитро Іванович.
Спершу вчителька зачитала доклад – статтю з газети "Правда". При читанні ставила неправильні наголоси, а "важкі" слова перекручувала. Потім вийшли співати діти. Замість зірочок у них на шиях були зав'язані червоні банти, зроблені зі старої сорочки. Чоловік Марії Іванівни грав на гармошці щось своє, а діти лише викрикували слово Сталін, інші слова позабували. Потім дітей відпустили і сіли за стіл поминати вождя.
Сама Марія Іванівна залишилась задоволена заходом, тільки засмутилася, що ніхто вже чомусь не плакав.
– Мабуть це тому, що біль втрати глибоко зайшов у наші серця, – втішала себе вчителька.
О Боже, скільки ж це у мене з'явиться пацієнтів з болем в серці, подумала я! Та не сказала, натомість застерегла жінку як лікар:
– Марія Іванівна, вам не можна так довго і глибоко переживати, ви ж вагітна, подумайте про дитину.
– Не переживати не можу, – відповіла вона, – просто "мілкіше" буду.
Я заспокоїлась – дасть Бог, нормально народить свою Сталіну.
-12-
Наприкінці квітня всі зайнялися городами, смерть Сталіна та викликане нею безмірне горе відійшли на другий план, а там і забулися.
Але не забули цього ми, заслані. З надією чекали якихось змін. Однак час ішов, а все залишалося по-старому. Засадили картоплею всі 15 соток, щоб взимку допомагати тим, кому буде потрібно. Розсаду квітів почали вирощувати ще з березня, а в травні засіяли двір навіть більше, ніж торік. Переживали, щоб не приморозило розсаду, та все обійшлося. Квіти росли, цвіли і хоч трохи звеселяли нас.
В цей час з'явився у мене новий пацієнт – Архип, лісничий з Тайшета. На будівництві він обухом сокири розтрощив собі пальці лівої руки. До лікаря звернувся запізно, бо жив далеко – Тайшет знаходився на 30 кілометрів північніше Капкари. Побачивши рану, насилу вмовила піти в Довгий Міст до хірурга. Борис Вахтангович прооперував, врятував три пальці, але два довелося ампутувати. Домовилися, що перев'язки робитиму я в Капкарі. Головний лікар пояснив, що і як робити, дав два бікси стерильного матеріалу. Архипу довелося залишитися на деякий час у Капкарі.
Наш пес якось дуже привітно поставився до лісничого – з першого дня дозволив йому гладити себе, хоча нікому з чужих цього ніколи не дозволяв. Архип, поки лікувався, дуже полюбив Барса, і став просити, щоб ми віддали собаку йому, щоб він міг брати пса із собою на полювання. Та Барс для нас був не просто собакою – майже членом сім'ї, до того ж це була пам'ять про Бориса Васильовича, Єлизавету Володимирівну і Георгія. Думали, думали ми з мамою і вирішили зробити так, як сам пес захоче. Відпустили його з Архипом в Тайшет. Ще місяців зо два Барс прибігав до нас на два-три дні, потім повертався в Тайшет, через деякий час знову приходив, але з кожним разом все рідше і рідше.
Архип нас інколи провідував, розповідав, що на охоту вибирається не часто, бо звірів стало зовсім мало. Дуже людно: і лісоповал, і збір живиці, і зони з тисячами зеків та засланих.
– От до війни було повно звірів, – згадував лісничий, – ми дуже потерпали від вовків, особливо взимку. Та й ведмеді були… А минулої зими вбив лише одного вовка – зайців та білочок шкода стріляти. Козуль раніше навесні можна було руками ловити: біжать по насту, ратички його пробивають, гострі краї льоду ранять ніжки, і бігти тваринки вже не можуть.
Казав, що живе зараз один – жінка два роки як померла, а дітей у них не було.
– Тепер же вдвох з Барсом. Усе робимо разом, я весь час розмовляю з ним, а він все розуміє. Дуже розумний пес. Вранці ми з вами вітаємося, а ввечері бажаємо доброї ночі. Я називаю ваші імена, а він б'є хвостом і скавчить – бажає всього хорошого.
Якось в кінці літа Ніна з Федьком вирішили піти за малиною, покликали й мене. Вони знали місце в тайзі, де цих диких ягід були цілі хащі. Зібралися, я навіть накомарник вдягнула – дуже мені вже захотілося ягід, особливо коли згадала українські садки, в яких і яблука, і груші, і сливи, і малина, і порічка, і шовковиця…
Пройшовши кілометрів зо два, ми потрапили на полянку геть вкриту кущами малини. Червоні ягоди привабливо рясніли серед зеленого листя. На голові накомарник, до пояса прив'язані туєзки (легенькі і дуже зручні корзинки з кори), обидві руки вільні – стали збирати. Хотілось покуштувати, почнеш тягнути до рота, а там сітка! Ми з Ніною збирали недалеко одна від одної, розмовляли, а Федя відійшов трохи далі. Згодом почувся тріск кущів, та, захоплені розмовою, ми на це уваги не звернули. Знову пролунав тріск, вже сильніший, наче хтось ламав малину.
– Федько, негіднику, припини псувати кущі, тобі що, мало?! – сердито крикнула Ніна.
Та Федя не припинив, кущі затріщали ще сильніше. Ніна не витримала, взяла в руки гілляку і з криком: "Перестань, кому я сказала!" розсунула кущ. А там… кудлата величезна лапа, і за нею морда ведмедя!
– Ой!
– Ох!
Скрикнули одночасно і кинулись бігти. Але в тайзі без стежки не дуже побіжиш: наштовхуєшся на дерева, спотикаєшся об величезне коріння, гілки б'ють по обличчю, дряпають руки, серце мало не вискакує.
– Не відставай! – кричала Ніна.
Добігли до беріз, від яких вже йшла стежка до села. Так хотілося оглянутися, подивитися, чи женеться ведмідь за нами. Нарешті вилетіли на стежку, зраділи – бігти стало легше. Коли почули – біжить звір, гупає, і так близько, що вже не втечеш. Ой! В голові блискавкою майнула згадка: треба лягти на землю і вдати з себе мертву – не рухатися і майже не дихати. Крикнула Ніні:
– Лягай! – і сама кинулась на землю, вдарившись головою об пеньок. За мить ведмідь перечепився через мене і впав на Ніну. Ми мало не втратили свідомості спочатку від страху, а потім від радості – це виявився не ведмідь, а Федько! Це він нас наздоганяв. Як же ми його кинули, як не покликали?!
Піднялися, прислухалися і давай знову бігти. Бігли, то переганяючи, то відстаючи один від одного, поки не дісталися рідного тину, що "захищав" село від звірів. Попадали на траву. Ніна почала плакати, а ми з Федьком сміятися. Насилу заспокоїлися. Стали роздивлятися одне одного – волосся розтріпане, обличчя подряпані, туєзки без ягід, самі без накомарників, покусані мошкою, зате живі.
А де ж ведмідь? Може він і не біг за нами? Але як було знати, що він робитиме – побіжить, чи ні? Він – хазяїн тайги. Це ми прийшли у його володіння, та, на щастя, ягоди здалися йому смачнішими за нас.
-13-
Швидко проминули короткі сибірські літо і осінь. Знову випав сніг і настала довга зима.
У вчительки почалися пологи. Це вже другі, які я у неї приймала. Народжувала вона напрочуд легко і швидко, дуже цим пишалася, любила говорити: "Мені, що народити, що в туалет сходити". Зараз дуже хотіла дівчинку – прагнула вшанувати пам'ять вождя, назвавши дитину Сталіною.
Пологи дійсно виявилися легкими. Не пройшло і години, як я вже тримала на руках немовля, але не дівчинку – хлопчика. Вчителька впала у відчай:
– А може дівка? Дивись добре, Миколаївна!
Треба було якось втішити жінку – таке ж розчарування, ще не злюбить дитину. А малюк був такий гарненький, крутолобий і так голосно кричав… Що ж придумати?
– Назвіть його Йосипом, як товариша Сталіна, – запропонувала.
Вчителька мало не розцілувала мене від радості:
– Миколаївна, ти завжди мене рятуєш! Була б ти вільна, жила б завжди з нами!
Хотіла змовчати, та не втрималася:
– Оце вже ні, в перший же день виїхала б додому, в Україну! А живу з вами, бо мушу, бо заслана!
Поки Марія Іванівна перші тижні була вдома з новонародженим, я оглянула усіх школярів. Зі здоров'ям у них все було добре, за літо-осінь діти зміцніли, бо я слідкувала, щоб їли ягоди, частіше бували на сонці, пили сосновий настій. Попідстригала хлопцям волосся, позаплітала дівчаткам кіски, перевірила зубки – регулярно чистять. Отже привчити їх до акуратності вдалося. Та чи буде так завжди?
Потім взялася за їхнє виховання.