Желань не запалювала світла, але надворі високо над Россю висів місяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате світло. Промінь місячного сяйва заглядав через душник і в землянку, освітлював купу трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею.
— Кричи... стогни... ворушись... дужче ворушись, Малко! — говорила Желань.
У Малушї від болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на місяць, з грудей її виривались важкі стогони.
— Малушо! Ворушись, ворушись, Малко!
Добрияя стояв у цей час недалеко від аемлянки на високій кручі й дивився на Рось. Чорні тіні лягали від скель, чорним-чоррна була вода в берегах, тільки плесо світилось, сяяло, ніби там лускою грала срібна риба.
Добриня ждав. Він вірив, що мине якийсь час і на ніібі загориться ще одна зоря, а на землі, поруч, у землянці, народиться нове життя. Це було так просто й так звичайно, що він над цим навіть не замислювався. Так завжди було в світі, так мусить буте й тепер.
Він думав про інше. Кожна зоря в небі має свій круг, матиме свій круг і ця нова зоря, що народиться цієї ночі. Але яку долю матиме дитина, що народжується зараз у землянці над Россю?
Для Добрию то не байдуже. Жінка, що стогнала й кричала в земляяці, була його сестрою, в ній текла та ж сама кров, що й у Добрині, — кров Анта, діда Уліба, Воїка... Їхня ж кров буде і в новонародженій дитині, кров полянського роду...
Але буде в дитини й інша кров, і коли Добриня думав про це, холодок і трепет пробігали по його тілу.
У землянці пролунав дитячий плач; здригнувся на кручі над Россю Добриня, зняв з голови шолом, поклав руку на криж меча.
У землянці рипнули двері, звідти вийшла Желань.
— Це ти, Добрине?
— Я, Желань...
Тоді вона сказала одно слово:
— Син...
І стала швидко з цебром спускатись до річки.
А Добриня зайшов до землянки. Місячний промінь доходив до кутка землянки й освітлював голову Малуші й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима дивилась на нього, показала очима біля себе.
Там лежало дитя — її син, що тільки-тільки з'явився на світ. Він ще не знав і не бачив світу, але хотів іти в цей світ, хотів жити й так голосно кричав.
Добриня ступив уперед і поклав на землю біля ложа свій шолом, зняв з пояса й поруч із ним поклав і меч...
Здивованими очима дивилась на нього Малуша.
— Кланяюсь тобі, княжичу! — промовив Добриня.
— Буде він Володимиром, — сказала Малуша, — так велів батько...
— Здоров будь, Володимире! — проказав ще раз Добриня. — У тебе добре ім'я. Нехай боги допоможуть тобі володіти миром у Руській землі, нищити ворогів. Дай боже!
Малуша заплющила очі. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром від берега поспішала Желань.
Підійнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висіло над землею. По праву руку над Россю, де плив місяць, небо було світле, там зорі ледь окреслювались, тліли. А на півночі й сході небо було темно-синє, глибоке, і в ньому, як зсипище перлин, мінилися, переливались, грали барвами великі й дрібні зорі. Де ж, думав Добриня, між цими зорями та нова, що запалилась цієї ночі, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горіла, вона мусила горіти. Але Добриня був у землянці, коли вона запалювалась, й тепер уже не міг знайти її в морі зірок, що грали перлинами, мінились, сяяли, як холодний срібний пилок у високому бездонному небі.
Тієї ж ночі, коли місяць почервонів і став схилятись до лісів потойбіч, а чорна тінь від скель закрила плесо Росі, кручі, а потім і землянку над ними, з Будутина виїхав вершник.
У полі не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали все навкруг. Але вершник твердо сидів у сідлі, він добре знав шлях у полі, щосили гнав коня, і луна копит, як це буває перед світанком, широко летіла навкруг.
То мчав до города Києва Добриня, він хотів швидше привезти до княжого столу звістку про те, що в Будути-ні над Россю народився від рабині Малуші Володимир, син Святослава.
5
І знову доля ще раз усміхнулася Малуші...
Щастя матері! Уже в ту ніч, коли біля грудей лежала рідна дитина, жадібно п'ючи материнське молоко, вбираючи її сили, Малуші було невимовне радісно, вона була по-справжньому щаслива.
Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким і страшним, одступило від неї, як буря на Дніпрі. Тепле, ніжне тіло сина лежало поруч її тугих, наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тілу — голівці, спині, ніжках, — і це ніби заспокоювало, втішало.
Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь. А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше — щастя.
І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши рукою сина, всю ніч.
А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід — баба, мати, син...
Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на річку, поралась на городі, допомагала Желані, — та хіба перелічиш усе, що робила й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості, щастя.
І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й сама в рідній хаті.
Колишся, колиско, від кута до кута,
Маленька дитина, велика покута, —
починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї, як і всі слова далі:
Ой сину мій, сину, за тобою гину,
Не одну я нічку з тобою спочину,
Та я б тебе, сину, усе колисала,
Аби тільки з тебе радості діждала...
О, які це були добрі, радісні слова.
6
Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало — княжі дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм назустріч — дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.
На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки добігла, княжі дружинники — їх було четверо — вже встали з коней, прив'язали їх до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може, ждали її.
І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона впізнала Добриню.
Малуша зраділа.
— Як добре, що ти приїхав, брате, — промовила вона, одійшовши з Добринею набік. — Ми так давно не бачились з тобою.
— Я їздив у поле з князем. Далеко бували.
— Ти сказав — з князем. Хіба він?..
— Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.
— І як він? Ти бачив, говорив з ним?
— Бачив, Малко, і говорив... Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго розпитував про тебе, велів сказати, що пам'ятає про тебе й не забуде.
— Слава Перунові, — радісно промовила Малуша. — Я немарно молилась, він почув мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.
І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.
— Слухай, Малушо, — сказав він, зайшовши до землянки, — я приїхав до тебе по загаду княжому.
— Що трапилось? — заскніло у неї серце.
— Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали дізнатись про здоров'я Володимира.
Малуші одлягло від серця — вони не забули про її сина, пам'ятають його, цікавляться ним.
— Скажи, що росте дужий, здоровий, — відповіла вона братові. — Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало.
— Але, Малушо, — вів далі Добриня, — Володимир — княжич, прийде час — стане князем.
— Знаю, Добрине, — говорила вона. — Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він — мій синочок Володимир.
Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір'ю і сином.
— Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, — промовив він, оглядаючи землянку. — Але негоже княжичу жити тут...
— Що ви надумали? — скрикнула вона. — Говори, говори, Добрине.
— Мушу забрати княжича Володимира, — важко зітхнув він. — 3 тим і приїхав.
— Забрати? — підняла вона стривожене обличчя. — Одірвати цого від моїх грудей! Ні, Добрине, так не буде, краще вже в Рось...
— У Рось княжича Володимира? — дуже повільно й суворо промовив Добриня. — Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир — Київської зеплі княжич.
Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.
— Правда, Добрине... я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж залишається тоді в мене? Був син — і я ще жила, візьмеш його — і нічого, нічого в мене немає. Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти забираєш у мене!
Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала.
Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також вкоотились одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була, мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і Мрлуша — це роб'ї люди, княжі раби.
А потім Добриня змахнув сльози — ні Мадуша, ні хтось інший не повинен бачити, що гридень також може плакати.
Але Малуща і не дивилась на Добриню, вона це могла одірвати рук і очей від свого сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.
Далі було, як уві сні.